Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



Україномовне та російськомовне населення: чисельність та структура. Частина 3
Этнография - История Украины

Україномовне та російськомовне населення: чисельність та структура. Частина 3

Щоб наочніше показати різницю в темпах приросту між україномовним та російськомовним населенням, проведемо таке порівняння: якби чисельність україномовних в Україні зростала б такими ж темпами, як фактично збільшилася чисельність російськомовних за тридцять років, то в 1989 році їх би було 50 млн. 771,3 тис. осіб, а не 33 млн. 271,9 тис. осіб, як це було за переписом 1989 року. З іншого боку, якби російськомовне населення зростало б такими ж темпами, як і чисельність україномовного, то в 1989 році російськомовних нараховувалося лише 11 млн. 073,9 тис. осіб, а не 16 млн. 898,3 тис. осіб, як це зафіксував перепис 1989 року.

Спостерігалися також і значні територіальні відмінності в динаміці чисельності як україномовного, так і російськомовного населення, хоча темпи приросту чисельності перших протягом 1959-1989pp. значно поступалися темпам зростання других у всіх трьох регіонах. До того ж, у найбільш промислово розвинутому Донецько-Придніпровському регіоні відбувалося навіть скорочення загального числа україномовних, особливо в 70- 80-ті pp. Тобто, загальна чисельність населення цього регіону зростала винятково за рахунок лише російськомовних.

Серед окремих областей найбільш високі темпи приросту чисельності україномовного населення спостерігалися лише в західних областях, а також у столиці України. І навпаки, у десяти областях, перш за все в східних та центральних, відбувалося інтенсивне зменшення його чисельності, особливо в Донецькій та Луганській. Темпи приросту чисельності російськомовних перевищували темпи приросту україномовного населення в усіх областях, окрім двох західних: Львівської та Тернопільської, де відбувалося досить незначне скорочення числа російськомовних.

Територіальне розміщення україномовного та російськомовного населення. Аналіз розселення україномовного та російськомовного населення на території України свідчить про існування суттєвих відмінностей між ними. Зокрема, незважаючи на незначні зміни протягом 1959-1989pp., основним ареалом розселення україномовних (більше половини їхньої загальної чисельності) залишався Південно-Західний регіон. У той же час, основним регіоном, де зосереджувалася більшість російськомовних, був Донецько-Придніпровський, хоча загальна чисельність усього населення в обох цих регіонах була приблизно рівною.

Якщо порівняти розміщення обох цих груп у кожному окремо взятому регіоні, то лише в Південно-Західному відсоток усього україномовного населення України переважав відповідний показник усіх російськомовних. Однак, у Донецько-Придніпровському та Південному регіонах зосереджувалося значно більше російськомовних, ніж відповідна частка україномовного населення України.

Серед окремих областей, незважаючи на досить значні відмінності в загальній чисельності населення кожної з них, україномовні розміщувалися більш-менш рівномірно, за винятком Криму. У розселенні російськомовного населення спостерігалася більш істотна територіальна диференціація. Так, у восьми південних та східних областях, а також у Києві, знаходилось понад 80% загальної чисельності російськомовного населення України, на інші 17 областей припадало менше 20%.

Зміни питомої ваги україномовного населення серед загальної чисельності населення України. Завдяки тому, що зростання чисельності україномовних значно поступалося темпам приросту числа російськомовних, змінювалася частка перших серед усього населення України в бік зменшення. Так, вона скоротилася з 73,00% у 1959 році до 64,67% у 1989 році. Скорочення відбулося в усіх трьох регіонах. Особливо активно цей процес проходив у Донецько-Придніпровському та Південному регіонах. Зокрема, серед усього населення Донецько-Придніпровського регіону питома вага україномовного населення зменшилася з 64,26% у 1959 році до 51,90% у 1989 році . На такі істотні зміни мовної структури вплинуло перш за все те, що в цьому регіоні відбувалося скорочення чисельності україномовних на тлі інтенсивного зростання числа російськомовних.

Ще більші зрушення відбулися в Південному регіоні, де протягом 1959-1989pp., точніше з 1970 року, україномовні перетворилися з більшості на меншість серед усього його населення. Бо, якщо в 1959 році україномовні складали 50,04% загальної чисельності населення цього регіону, то в 1989 році — лише 40,74%. Хоча серед усього населення Південно-Західного регіону рівень частки україномовних залишався значно більшим, порівняно з іншими регіонами, але й тут вона виявила стійку тенденцію до поступового скорочення, з 87,26% у 1959 році до 85,43% у 1989 році.

У цілому ж, серед усього населення 19-ти з 25-ти областей України за 1959-1989pp. відбувалося зменшення питомої ваги україномовних, особливо активно це скорочення проходило в південних та східних і частково у центральних областях. Найвищою за рівнем ця частка залишалася в західних, а також у переважній більшості центральних областей, де вона знаходилася на рівні до 90% і вище. Найнижчим її рівень був у південних та східних: Кримській, Донецькій, Луганській, Одеській та Запорізькій, не перевищуючи 50% загальної чисельності населення цих областей.

Отже, в результаті зросійщення для україномовного населення склалася несприятлива, критична ситуація для повноцінного відтворення у двох із трьох регіонів України. Аналіз статистичних матеріалів засвідчує, що якщо в Донецько-Придніпровському воно опинилося перед реальною загрозою вже в найближчій перспективі перетворитися на меншість, то в Південному регіоні такі перетворення вже відбулися, головним чином за рахунок Криму. У меншості україномовне населення вже й так знаходилося в 1989 році також серед населення областей: Кримської, Донецької, Луганської, Одеської та Запорізької.

Зміни питомої ваги російськомовного населення серед загальної чисельності населення України. На відміну від україномовного населення, частка якого серед усього населення неухильно скорочувалася, частка російськомовних постійно збільшувалася. У цілому ж, в Україні російськомовні складали в 1959 році менше чверті (24,30%) загальної чисельності населення, а в 1989 році — майже третину (32,84%).

Таке зростання спостерігалося в усіх трьох регіонах, однак, особливо інтенсивно цей процес проходив у Донецько-Придніпровському та Південному. Так, якщо серед населення першого з них частка росіян за мовою, а не за етнічним походженням, становила у 1959 році 34,47%, то в 1989 році піднялася до 46,61%. У Південному регіоні, відповідно, 43,23% та 53,43%, тобто, російськомовні, починаючи з 1979 року, вже складали абсолютну більшість серед усього населення цього регіону. Ступінь мовного зросійщення населення Південно-Західного регіону був значно меншим, порівняно з іншими регіонами, хоча і тут виявилася тенденція до поступового його зростання: з 9,76% у 1959 році до 12,27% у 1989 році.

Питома вага російськомовних протягом 1959-1989pp. зросла також серед населення 22-х з 25-ти областей України. Найбільш стрімке зростання спостерігалося в південних та східних областях, і без того досить зросійщених. Тому найвищою за рівнем ця частка була на півдні та на сході України. У1989 році російськомовне населення вже становило абсолютну більшість серед усього населення Кримської, Донецької, Луганської областей, а також відносну більшість серед населення Одеської. У Харківській та Запорізькій областях воно наблизилося до рівня майже половини всього населення. Лише в західних областях російськомовні складали близько десяти відсотків загальної чисельності населення. Необхідно особливо підкреслити, що до початку Другої світової війни в Західній Україні росіян, як і російськомовного населення, майже не було зовсім.

Отже, політика зросійщення призвела до того, що ступінь мовної асиміляції росіянами населення України постійно, з року в рік зростав. Це призвело до того, що в 1989 році російськомовні вже складали більшість серед населення чотирьох найбільших за числом усього населення областей та цілого регіону — Південного. Росіяни за мовою, а не за етнічним походженням, мали близьку перспективу опанувати також найбільш промислово розвинутий Донецько-Придніпровський регіон, щоб перетворитися з меншості на більшість серед усього населення. За підрахунками автора, якби зберігалися тенденції в зростанні чисельності російськомовних, які склалися протягом 1959-1989pp., то вже через дев’ять років після останнього перепису, тобто з 1998 році, вони становили б абсолютну більшість серед усього населення цього регіону.

Частки україномовного та російськомовного населення серед загального приросту чисельності всього населення України. Якби процеси мовної асиміляції українською більшістю етнічних меншин штучно не гальмувалися, і навпаки, припинилася неприродна мовна асиміляція — зросійщення самих українців, то питома вага україномовних серед загального приросту чисельності всього населення повинна була б, як мінімум, відповідати за рівнем їхній частці серед усього населення України. Насправді ж, за 1959-1989pp. серед загального приросту населення україномовні складали лише 28,26%, для порівняння, ще в 1959 році їхня питома вага становила 73,00% загальної чисельності населення. Тобто, виявилась реальна небезпека перетворення україномовної більшості на меншість серед усього населення України.

Особливо чітко ця небезпечна перспектива була окреслена у Південному регіоні, де частка україномовних серед приросту чисельності всього населення складала лише 22,29%. Ця загроза знайшла свій прояв у тому, що вже з 1970 року україномовні стали меншістю серед усього населення цього регіону. Ще гіршою була ситуація в Донецько-Придніпровському регіоні, де частка україномовних серед приросту була відсутня взагалі, бо чисельність україномовного населення протягом 1959-1989pp. значно скоротилася, а приріст чисельності усього населення цього регіону був забезпечений винятково за рахунок російськомовних.

Навпаки, в результаті зросійщення, питома вага російськомовних серед приросту чисельності всього населення була значно вищою, ніж їхня частка серед населення України в цілому. Зокрема, із загального приросту чисельності населення протягом 1959-1989pp. на російськомовних припадало аж 70,19%. Для порівняння, в 1959 році питома вага російськомовних становила лише 24,30% загальної чисельності всього населення України.

Тобто, за своїм рівнем частка російськомовних серед загального приросту чисельності населення була майже втричі більшою, порівняно з питомою вагою російськомовних серед усього населення України. Особливо значні відмінності між цими двома частками російськомовного населення спостерігалися в Південному та Донецько-Придніпровському регіонах.

Таким чином, проведений порівняльний аналіз частки україномовних та російськомовних серед загального приросту чисельності України за 1959-1989pp. свідчить, що населення України збільшувалося не за рахунок зростання числа перших, а переважно завдяки другим. Такі зміни мовної структури населення визнати природними не можливо.

Порівняння часток українців та україномовного населення серед загальної чисельності населення України. Завдяки тому, що значна частина українців внаслідок зросійщення втратила власну національну мову, а процеси мовної українізації етнічних меншин не набули суттєвого поширення, рівень частки українців серед усього населення України був значно вищим за частку україномовних. І ці розбіжності протягом 1959-1989pp. поступово збільшувалися. Зокрема, в 1989 році в цілому в Україні українці складали 72,73% загальної чисельності населення, а україномовні — 64,67%, хоча ще в 1959 році ці показники дорівнювали, відповідно, 76,81% та 73,00%.

Такі ж значні відмінності між цими показниками спостерігалися в усіх регіонах, найбільші — в Південному та Донецько-Придніпровському. Питома вага українців була значно вищою, ніж частка україномовних серед загальної чисельності населення більшості (20-ти) областей. У цілому ж, якщо українці складали меншість лише серед усього населення однієї Кримської області, то україномовні в 1989 році опинилися в меншості серед усього населення в п’яти областях: Кримській, Донецькій, Луганській, Одеській та Запорізькій.

Етнічний склад, а особливо мовна структура населення, що мали істотні територіальні відмінності, прямо впливали на політичні процеси. Це яскраво засвідчили результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. В областях, де був вищим рівень частки українців та україномовного населення серед загальної чисельності населення, виявилася вищою і частка тих, хто підтримав здобуття незалежності України.

Порівняння часток росіян та російськомовного населення серед загальної чисельності населення України. На відміну від співвідношення часток українців та україномовного населення, коли перевага була на користь перших, питома вага росіян за етнічним походженням була значно меншою, ніж частка російськомовного населення серед загальної чисельності населення України. Ці відмінності стали результатом того, що мовна асиміляція російської етнічної меншини штучно залишалася на досить низькому рівні, а натомість ступінь мовного зросійщення неросійських народів, у тому числі й українців, був надзвичайно високим, навіть поза російською етнічною територією.

Так, росіяни складали в 1989 році менше чверті загальної чисельності населення України — 22,07%, а російськомовні — майже третину, 32,84%, хоча ще в 1959 році частка як перших, так і других була значно меншою, відповідно, 16,94% та 24,30%. Тобто, протягом 1959-1989pp. різниця між цими частками продовжувала зростати, бо процеси російщення України продовжували поглиблюватися.

У результаті цього, чисельність росіян за мовою переважала чисельність росіян за етнічним походженням як у цілому в Україні, так і в усіх без винятку трьох регіонах і в усіх 25-ти областях, а також у Києві. До того ж, якщо росіяни складали абсолютну більшість серед усього населення лише в Криму, то російськомовні опинилися в 1989 році в більшості серед загальної чисельності в чотирьох областях: Кримській, Донецькій, Луганській та Одеській.

Частки українців та росіян серед україномовного населення. Завдяки незначному розвитку в Україні природних процесів мовної асиміляції українською більшістю етнічних меншин, у тому числі й росіян, частка останніх серед україномовного населення залишалася досить мізерною — менше одного відсотка. Україномовне населення складалося в основному (понад 98%) — лише з етнічних українців. Таке становище було в усіх трьох регіонах та в усіх областях без винятку, а також у Києві.

Частки росіян та українців серед російськомовного населення. У зв’язку з тим, що процеси мовного зросійщення неросійських народів протягом 1959-1989pp. набули досить великого поширення, частка росіян за етнічним походженням серед російськомовного населення була за рівнем значно меншою, ніж частка українців серед україномовного населення. До того ж, ця частка росіян виявила тенденцію до поступового скорочення, бо чисельність власне етнічних росіян зростала значно повільніше, ніж чисельність асимільованої частини неросійських народів, насамперед зросійщених за мовою українців.

Так, якщо в 1959 році росіяни становили 68,41% загальної чисельності російськомовного населення України, то в 1989 році — 66,17%. Тобто, російськомовне населення України складалося лише на дві третини з росіян за етнічним походженням, одна ж третина — це були росіяни за рідною мовою неросійського етнічного походження.

У результаті мовного зросійщення значної частини українців, їхня питома вага серед російськомовного населення протягом 1959-1989 pp. постійно і досить активно зростала. Це відбувалося в результаті того, що чисельність російськомовних українців збільшувалася значно швидше, ніж чисельність власне етнічних росіян. У1959 році частка українців становила 20,45% загальної чисельності російськомовного населення України, а в 1989 році вже досягла 27,09%. Тобто, якщо в 1959 році кожен п’ятий, то в 1989 році вже кожен четвертий росіянин за мовою мав українське етнічне походження.

Такі процеси мовної асиміляції в середовищі корінної більшості — українців природними вважати не варто. Вони могли відбуватися лише в результаті цілеспрямованої та довготривалої політики російщення України і мали штучний, насильницький за своєю сутністю характер.

Отже, проведений аналіз статистичних матеріалів переписів 1959, 1970, 1979, 1989pp., дозволив виявити й дослідити основні тенденції динаміки, територіального розміщення та мовної структури населення України протягом 1959-1989pp., перш за все україномовного та російськомовного населення. Дослідження статистичних матеріалів дозволило окреслити істотні відмінності між етнічним складом та мовною структурою населення, які значно посилилися протягом 1959-1989pp. у результаті зросійщення України. Зміни етнічного складу та мовної структури населення відбувалися на користь етнічних росіян та російськомовного населення. Ці зміни об’єктивно не були сприятливими для етнічних українців, а особливо для україномовного населення.

Висновки

За досліджуваний період (1959-1989pp.) на зміни етнічного складу і особливо мовної структури населення впливали не лише природний приріст та природна мовна і етнічна асиміляція, але процеси, викликані політикою російщення України.

Російщення України, на думку автора, необхідно розглядати в трьох аспектах: 1) як кінцеву мету російського імперіалізму — повне й незворотне поглинання Росією України, перетворення останньої на провінцію, адміністративно-територіальну одиницю, навіть при збереженні формального статусу суверенної держави, а українців на аморфну етнографічну масу, без власної національної самосвідомості; 2) як політику царського та радянського режимів, спрямовану на досягнення цієї мети. Царський уряд відкрито проводив політику зросійщення українців (“обрусєнія”), проголосивши українську мову діалектом російської, а самих українців етнографічною різновидністю росіян. Радянський режим проводив аналогічну політику не відкрито, а прикриваючись демагогічною пропагандою про дружбу народів та створенням нової історичної спільності — “радянського народу”, визначальною ознакою якого повинна була стати російська мова. Після розпаду СРСР від “радянського народу” нічого не залишилось; 3) як мовні та етнічні наслідки здійснення цієї політики, причому російщення українців за радянських часів набуло значно більшого розповсюдження, ніж за часів Російської імперії, що підтверджується аналізом статистичних матеріалів.

Російщення України проводилося не лише в 50-80-ті pp., але мало глибоке історичне коріння і могло здійснюватися за умови відсутності дійсно незалежної української держави. Воно мало свої важливі передумови та причини. Серед головних причин, що спонукали політику російщення, були надзвичайно важливе для Росії геополітичне становище України та її значний економічний і людський потенціал.

На зміни етнічного складу та мовної структури населення України безпосередній вплив мали масові міграції, що за радянських часів не були стихійними, а проводились у плановому порядку. Відбувалося активне переселення українців за межі України, де вони вже в другому та третьому поколіннях асимілювались, перетворювалися на росіян, причому не лише на території Російської Федерації, а й на теренах інших союзних республік. Територія України, насамперед міста, активно заселялися росіянами, хоча жодної економічної необхідності в такому масовому переміщенні населення не існувало. До того, російська етнічна меншина в Україні не асимілювалася за мовою, не кажучи вже про етнічну асиміляцію. Отже, такий “обмін” був вигідний росіянам, бо сприяв їхньому чисельному зростанню, і навпаки, залишався досить негативним для українців, бо сприяв активній мовній та етнічній асиміляції, й не лише за межами України. Масова міграція призвела до того, що чисельність росіян в Україні, як і в більшості союзних республік, зростала у відносних показниках значно швидше, ніж безпосередньо в самій Росії. Кожна ж демократична країна регулює міграційні потоки із-за своїх меж, а в УРСР такого не було.

У результаті здійснення політики російщення посилилася мовна та етнічна асиміляція українців на власній етнічній території, що було не природним явищем, а штучним, бо природні асиміляційні процеси відбуваються тоді, коли корінна більшість асимілює зайшлу меншість, а не навпаки. Перетворення українців на росіян в Україні відбувалося внаслідок відсутності в останніх стійкої національної самосвідомості, здорового почуття українського патріотизму, формування якого обмежувалось радянським режимом, не українським, а російським за своєю сутністю, не лише пропагандистськими заходами, а й заборонами та репресіями. Внаслідок цього серед значної частини українців набув розповсюдження комплекс національної меншовартості, низьким був престиж української мови не лише серед етнічних меншин, але в середовищі самих українців.

Все це сприяло їхній масовій мовній та етнічній асиміляції на своїй історичній Батьківщині. Українська мова втратила роль державної в Україні, поступившись російській, перетворилася на другорядну, її суспільні функції виявилися значно обмеженими. Вона фактично була усунена з вищої школи, більшість середніх шкіл у містах, особливо в східних та південних областях, були російськими, навіть як навчальний предмет українська мова перестала бути обов’язковою, на відміну від російської. На виробництві, в науці, в значній мірі у видавничій справі переважала російська мова, російщилася навіть сама українська мова, в результаті так званих “реформ” 1933, 1946,1960 рр. Широкого розповсюдження набув “суржик”.

Проведений аналіз статистичних матеріалів переписів 1959,1970,1979,1989 рр. про склад населення України за національністю та мовою дозволив виявити основні тенденції та напрями цих змін, їхні часові та територіальні відмінності.

За досліджуваний період чітко простежується тенденція поступового, від перепису до перепису, зменшення темпів приросту загальної чисельності населення України, що було пов’язано в першу чергу зі зниженням коефіцієнту природного приросту, тобто скороченням різниці між загальними коефіцієнтами народжуваності та смертності. Коефіцієнт народжуваності поступово зменшувався, а коефіцієнт смертності населення невпинно зростав. Механічний приріст не міг компенсувати значне зниження природного приросту.

За 1959-1989pp. темпи приросту чисельності окремих етносів не були однаковими. Зокрема, чисельність корінної нації — українців зростала значно повільніше, ніж збільшувалася загальна чисельність всього населення України. Зберігались істотні територіальні відмінності в темпах приросту чисельності українців, а в семи областях відбулося навіть зменшення їх кількості.

Чисельність же російської етнічної меншини зростала значно швидше, ніж чисельність українців, а протягом 1970-1989pp. за росіянами була перевага навіть в абсолютних показниках. За 1959-1989pp. у двох із трьох регіонів України — Донецько-Придніпровському та Південному, приріст чисельності росіян в абсолютних показниках був значно вищим за приріст українців. Це зростання було забезпечено не так завдяки природному приросту, а в результаті міграцій та етнічної асиміляції інших народів, у тому числі й українців. У 1989 році майже половина росіян в Україні були мігрантами в першому поколінні.

У результаті великої різниці в темпах приросту чисельності корінної нації та цієї етнічної меншини, частка росіян серед усього населення України поступово зростала, за рахунок зниження частки українців. Незважаючи на це, росіяни складали абсолютну більшість серед усього населення лише однієї Кримської області. Основним ареалом, де були зосереджені росіяни, залишалися східні та південні області, насамперед міста.

Такі зміни етнічного складу населення України не можна вважати природними, коли значно збільшується частка однієї з етнічних меншин, завдяки суттєвому зменшенню частки корінної нації. Такі перетворення стали безпосереднім результатом політики російщення, що в 20-ті pp. була тимчасово призупинена. Ця політика сприяла масовому заселенню України росіянами, особливо її східних та південних областей, переселенню українців за межі своєї Батьківщини, а також етнічній асиміляції російською етнічною меншиною інших народів, у тому числі й українців.

Мовна асиміляція (зросійщення) українців призвела до того, що за досліджуваний період чисельність тих з них, що визнавали рідною українську мову (україномовні), зростала значно меншими темпами, ніж чисельність українців, що вважали рідною не власну національну, а чужу — російську мову (російськомовні), число останніх за 1959-1989pp. навіть подвоїлося. До того ж, процеси мовного зросійщення українців, які особливо посилилися в 70-80-ті pp., сприяли тому, що за цей проміжок часу перевага в прирості чисельності російськомовних українців над україномовними українцями була не лише у відносних, але й в абсолютних показниках. Тобто, в 70-80-ті pp. загальна чисельність українців збільшувалася в основному за рахунок тих із них, які втратили власну національну мову. Крім того, протягом 1959-1989pp. чисельність україномовних українців зменшилася в Донецько-Придніпровському регіоні, а також у десяти областях. Тобто, чисельність українців у найбільш промислово-розвинутому регіоні України зростала винятково за рахунок зросійщених українців. Внаслідок великої різниці в темпах приросту обох груп українців, серед них майже вдвічі зросла частка російськомовних, завдяки скороченню рівня частки україномовних.

Найвищим ступінь мовного зросійщення українців був у східних та південних областях, особливо в Криму та Донбасі. Мовна асиміляція українців за радянських часів досягла значно більших результатів, ніж за часів існування Російської імперії. Завдяки політиці російщення України, процес природної мовної асиміляції українською більшістю російської етнічної меншини штучно гальмувався. Тому частка україномовних серед загального числа росіян продовжувала залишатись доволі низькою, її рівень був найменшим серед усіх інших етнічних меншин України, тим паче він був досить незначним, порівняно з часткою російськомовних серед українців.

Напрям мовної асиміляції етнічних меншин, як лакмусовий папір, визначає, яка мова займала домінантне становище в Україні. Серед етнічних меншин процес мовної асиміляції набув форми мовного зросійщення. Російська етнічна меншина незаслужено перебрала на себе роль етнічної більшості в процесі мовної асиміляції інших етносів. Хоча чисельність російськомовних протягом 1959-1989pp. майже не змінилася, їхня частка серед етнічних меншин, окрім росіян, залишалась досить високою — понад 40%.

Внаслідок російщення, темпи приросту чисельності україномовного населення за 1959-1989pp. значно поступалися темпам приросту чисельності російськомовного населення. Зокрема, протягом 70-80-х pp., у цілому в Україні, навіть в абсолютних показниках, перевага була на користь російськомовного населення. Існували територіальні відмінності у змінах чисельності обох груп населення. У Донецько-Придніпровському регіоні число україномовних навіть скоротилося. Тобто, загальна чисельність населення цього регіону збільшувалась протягом 1959-1989pp. винятково за рахунок російськомовних. У десяти із 25-ти областей України також відбулося зменшення числа україномовних, особливо у Донецькій і Луганській. Основним регіоном, де було зосереджено україномовне населення, залишався Південно-Західний, а російськомовне — Донецько-Придніпровський.

У результаті досить низьких темпів приросту, частка україномовних серед усього населення протягом 1959- 1989pp. постійно зменшувалася. Особливо активно цей процес проходив у Донецько-Придніпровському та в Південному регіонах. До речі, у Південному регіоні, починаючи з 1970 року, україномовне населення вже опинилось у меншості, перш за все за рахунок Криму. Всього ж, у п’яти областях (Кримській, Донецькій, Луганській, Одеській, Запорізький) україномовне населення не перевищувало 50% загальної чисельності населення.

Завдяки більш високим темпам приросту за означений період, частка російськомовного населення серед загальної чисельності населення помітно зросла. Так, якщо у 1959 р. його рівень не перевищував чверті всього населення України, то у 1989 р. він досяг майже третини. Російськомовні у 1989 роді складали абсолютну більшість населення Південного регіону, а також Кримської, Донецької та Луганської областей, відносну більшість — Одеської.

Перспективу до зростання як україномовного, так і російськомовного населення можна виявити, коли порівняти частки обох груп серед загального приросту населення з їхньою питомою вагою серед усього населення України. Зокрема, із загального приросту чисельності населення України за 1959-1989pp., на україномовних припадало менше 30%, а на російськомовних — понад 70%. Ще більш критична ситуація склалася для україномовного населення у 70-80-ті pp. За другий період (1970- 1979pp.) його частка серед приросту населення була мінімальною — менше десяти відсотків, а частка російськомовного населення була максимальною — понад 90%. Такою високою виявилася ціна політики російщення для українства. Найбільш інтенсивного зросійщення зазнавало населення Південного та Донецько-Придніпровського регіонів. До речі, за 1959-1989pp. загальна чисельність населення останнього зростала за рахунок російськомовного населення.

Значний розвиток процесів мовного зросійщення корінної нації та етнічних меншин, окрім росіян, призвів до того, що частка українців серед загальної чисельності населення України була значно вищою за рівень частки україномовного населення. І навпаки, частка росіян серед усього населення значно поступалася рівню частки російськомовного населення. Тому, якщо українці складали меншість лише серед загальної чисельності населення однієї області, то україномовне населення — в п’яти областях. До того ж, коли серед усього населення Південного регіону протягом 1959-1989pp. українці становили більшість, то україномовне населення, починаючи з 1970p., вже опинилося в меншості.

Слабкий розвиток процесів мовної асиміляції українською більшістю етнічних меншин призвів до того, що понад 98% загальної чисельності україномовного населення складали україномовні українці. З цих же причин частка україномовних росіян серед україномовного населення залишалась доволі незначною, менше одного відсотка.

Навпаки, активні процеси мовної асиміляції російською етнічною меншиною українців та інших народів сприяли тому, що частка росіян становила в 1989 р. лише дві третини загальної чисельності російськомовного населення, а кожен третій росіянин за мовою мав неросійське етнічне походження, в тому числі 27% — російськомовні українці. Звертає на себе увагу той факт, що за 1959-1989pp. частка росіян серед російськомовного населення поступово скорочувалася, а частка російськомовних українців, навпаки, невпинно зростала. Це було пов'язано з тим, що внаслідок активної політики зросійщення неросійських народів, чисельність російськомовних українців зростала значно швидше, ніж чисельність власне етнічних росіян.

Отже, проведений аналіз статистичних матеріалів 1959, 1970, 1979, 1989рр, дозволив виявити основні тенденції та напрями змін етнічного складу та мовної структури населення. Автор дійшов висновку, що українці, а також у першу чергу україномовне населення, опинилися перед реальною загрозою перетворитися на меншість серед усього населення України. Зокрема, щоб наочніше показати цю загрозу, вдамося до такого прогнозу, маючи надію на те, що після відродження незалежності Української держави у 1991 році, він ніколи не здійсниться. Якби темпи приросту чисельності російськомовного населення в Україні зберігалися такими ж, якими вони були за 1959-1989pp., тобто, 66,12%, а темпи приросту чисельності україномовного населення за тридцять років знаходилися на рівні 8,87%, то б уже в 2034 році, тобто через 45 років після перепису 1989 року, російськомовне населення складало б більшість серед усього населення України, а у Донецько-Придніпровському регіоні це б відбулося ще раніше — в 1998 році, тобто лише через 9 років після перепису 1989 року. Якщо взяти до уваги, що серед загальної чисельності населення Південного регіону, починаючи з 1979 р. російськомовне населення вже становило більшість, то до кінця XX століття більшість серед усього населення двох із трьох регіонів складало б не україномовне, а російськомовне населення.

Втрата рідної мови та заміна її чужою, в будь-якому випадку, важливий крок у напрямі етнічної асиміляції, але мовна асиміляція є природною, коли корінна більшість асимілює етнічні меншини і, навпаки, неприродною, штучною, коли зайшла меншість намагається асимілювати Корінну більшість. Тому втрата української мови — це головний чинник і вирішальний крок, що призводив до втрати національної ідентичності українства на власній території, штучного за своєю сутністю етнічного явища. Російщення України сприяло поступовому, але незворотному перетворенню українців, як і інших неросійських народів, на аморфну етнографічну масу без стійкої національної самосвідомості, що трансформувалася в росіян українського, єврейського, білоруського та іншого етнічного походження.

Відродження у 1991р. Української Незалежної Держави засвідчило величезну життєздатність української нації, яка навіть у досить несприятливих історичних умовах, бо російщення тривало не одне століття, зуміла зберегти свою рідну мову і свою національну ідентичність, незважаючи на значні втрати. Відновлення Української держави призупинило процес мовного зросійщення населення і поклало початок зворотному процесу деросійщення неросійських народів, і перш за все українців, відновлення власної національної ідентичності, самосвідомості, мови.

Отже, в результаті російщення українська нація опинилася на межі, за якою могли розпочатись незворотні процеси мовної та етнічної асиміляції, що вели до перетворення її фактично на етнічну меншину на своїй історичній Батьківщині. Це означало б національну катастрофу для українців. І цей висновок не є авторським перебільшенням, бо ґрунтується на фактичному статистичному матеріалі.

Історія людства свідчить, що окремий етнос може вижити, зберегти свою власну національну ідентичність навіть в умовах занепаду чи ліквідації власної державності, втрати історичної батьківщини (наприклад, євреї до 1949 року) шляхом переселення чи депортації, зміни релігійних вірувань, і навіть антропологічного типу (наприклад, турки чи кримські татари, які належали початково до монголоїдної раси, а тепер до європеоїдної). Тобто, етнос — продукт не лише біологічного, а перш за все соціального розвитку. З точки зору біології ті ж турки чи кримські татари давно перестали існувати. Але етнос гине лише тоді, коли втрачає власну національну мову та культуру, а головне — національну самосвідомість. Історичне минуле України доводить, що в умовах відсутності української національної держави, Російська імперія, а пізніше і СРСР взяли курс на тотальне зросійщення українства з метою знищення його як окремого етносу.

Як переконливо свідчить аналіз статистичних матеріалів, процеси російщення в Україні зайшли досить далеко і розраховувати на їхнє швидке подолання, а тим паче на те, що вирішення цих проблем відбудеться само собою, не доводиться. Перші роки незалежності показують, що ці процеси мають рецидиви. Незаперечним залишається й той факт, що російщення продовжується і в незалежній Україні. Активна протидія українському національному відродженню, відкритий саботаж у впровадженні української мови, спекуляції, пов’язані зі становищем російської мови — все це свідчить, що подолання наслідків російщення ще досить далеке до повної реалізації. Мало того, в містах на сході та півдні залишається домінантною російська мова, а українська продовжує упосліджуватися. Ненормальним потрібно визнати становище, коли українці почувають себе як етнічна меншина у власній державі, на своїй історичній батьківщині.

Особлива скрута складається в системі вищої освіти, як у державних, так і приватних навчальних закладах, навіть у тих із них, що отримали статус національних, особливо в східних та південних областях. Триває зросійщення майбутньої української національної еліти. Виникає закономірне питання: чому українці в своїй країні повинні здобувати вищу освіту іноземною мовою? Значна частина професорсько-викладацького складу відкрито саботує впровадження української мови в навчальний процес, з презирством та зневагою ставиться до української мови. Маючи високий інтелектуальний потенціал, освоюють англійську та інші мови, але ігнорують українську, вважають її відсталою і т. п.

Ще більший подив викликає саботаж української мови з боку державних службовців та депутатів Верховної Ради. Важко навіть уявити, що в якійсь іншій країні державний службовець не володіє державною мовою. Викликає занепокоєння й те, що серед нової бізнес-еліти українська мова упосліджується. Хоча їх називають “новими українцями”, але за мовою та свідомістю більшість із них є росіянами не тільки російського, а й українського етнічного походження. їхній патріотизм є дуже далеким від українського патріотизму родин Алчевських, Харитоненків, Чикаленків.

Але найбільша небезпека виходить із того, що наслідки російщення намагаються закріпити. Ідея регіоналізму протиставляється загальнонаціональним інтересам, коли особливістю південних та східних областей оголошується їхній “російський характер”. З цим пов’язані неодноразові спроби закріпити державною російську мову, зокрема, в Донецькій, Луганській, Запорізькій та Харківській областях, хоча на цих теренах не росіяни, а українці становлять абсолютну більшість серед усього населення. Крім того, це є прямим порушенням Конституції України, зокрема, статті 10-ї.

Ще більше інсинуацій навколо проблеми двомовності (білінгвізму). Двомовними переважно можуть бути етнічні меншини, а не корінна нація. За впровадження двомовності виступають переважно ті, які є одномовними і не визнають себе етнічною меншиною, а також ті, хто є українцем за етнічним походженням, а за мовою та національною свідомістю є росіянами. Важко уявити становище, коли б німець у Німеччині, француз у Франції, чи росіянин у Росії не володіли рідною мовою або зневажливо ставилися до неї.

Інформаційний простір України заполонила російськомовна продукція не завжди високої якості, яка спрямована не на задоволення культурних запитів російської етнічної меншини, а на російщення України, бо масштаб її розповсюдження значно перевищує частку росіян серед усього населення.

Отже, говорити про повноцінне українське національне відродження ще зарано. Складна соціально-економічна ситуація в Україні гальмує ці процеси, низький життєвий рівень більшості громадян дискредитує саму державну незалежність. Зберігається головний наслідок багатовікового російщення та бездержавності — відсутність у значної частини українців, у тому числі і сучасної національної еліти, здорового почуття патріотизму. Комплекс національної меншовартості та провінційності виявився досить живучим, повністю подолати його не вдалося і в перші роки незалежності. Подолання комплексу національної меншовартості сприятиме зміцненню незалежної Української держави, гарантуватиме міжнаціональну злагоду та встановлення справді рівноправних та добросусідських взаємин з іншими державами, в тому числі з Російською Федерацією.

Зважена національна політика, а ще більше традиційна толерантність українців зберегли Україну від міжнаціональних конфліктів. Становлення української державності супроводжується відродженням мов і культур етнічних меншин, що, як і українці, зазнали зросійщення.

Російська етнічна меншина в Україні має всі можливості для вільного розвитку, далеко більші, ніж українська в Російській Федерації. Не викликає сумніву необхідність збереження гарантій реалізації прав етнічних меншин, всіх, без винятку, але не за рахунок обмеження прав корінної нації.

Підводячи підсумок, можна констатувати, що лише послідовне рішуче деросійщення України зможе закріпити її незалежність та унеможливити повернення її до бездержавного минулого. Зважаючи на трагічну історичну долю України, значні людські та територіальні втрати, в кінці XX століття, вперше за багатовікову історію, українці отримали реальну можливість не лише мирним шляхом здобути власну державу, але й мирні умови для її розбудови. Незважаючи на існуючі соціально-економічні негаразди та невирішені проблеми, перші роки незалежності свідчать, що Україна має всі можливості ввійти в XXI століття демократичною і самостійною державою.

Як і раніше, її доля залежить не лише від зовнішньополітичних обставин, а й від усвідомлення кожним громадянином загальнонаціональних інтересів України як своїх власних. Тобто, вони повинні бути вищими за регіональні, соціальні, партійні чи релігійні. З іншого боку, не менша відповідальність лягає на сучасну українську еліту. Відповідальність перед власним народом, і не лише перед нині сущими, а й минулими та майбутніми поколіннями.