Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



Інші етнічні меншини: динаміка чисельності та мовне середовище. Частина 2
Этнография - История Украины

Інші етнічні меншини: динаміка чисельності та мовне середовище. Часина 2

Існували значні регіональні відмінності в рівні мовної асиміляції етнічних меншин. Найвищою частка неасимільованих за мовою етнічних меншин, без урахування росіян, була в Південному регіоні, в 1959 році — 55,27%, у 1989 році — 58,08%. У Південно-Західному регіоні вона становила в 1959році 46,08%, а в 1989 році зросла до 49,78%, але продовжувала складати меншість. Найбільше асимільованими за мовою виявилися етнічні меншини, які були зосереджені в Донецько-Придніпровському регіоні. У 1959 році лише 28,57% загальної чисельності цієї групи меншин визнавали рідними власні національні мови, а в 1989 році — 36,75%. Отже, з трьох регіонів, лише в одному з них — Південному, неасимільовані за мовою становили більшість серед загальної чисельності етнічних меншин, окрім росіян.

Ступінь мовної асиміляції, як і темпи приросту, досить різнилися серед окремих етнічних меншин. Простежимо за змінами чисельності окремих меншин, неасимільованих за мовою. Так, зокрема, протягом 1959-1989pp. чисельність білорусів, які зберегли рідну для них білоруську мову, збільшилася на 49,2 тис. осіб, або на 45,98%. За ці ж роки число неасимільованих за мовою молдован зросло на 52,5 тис. осіб (26,18%), угорців — на 9,0 тис. осіб (6,12%), греків — на 10,1 тис. осіб (123,17%), татар — на 4,1 тис. осіб (10,68%), вірменів — на 14,9 тис. осіб (128,44%), гагаузів — на 4,3 тис. осіб (20,38%) та циган — на 19, 6 тис. осіб (230,59%).

Навпаки, серед інших етнічних меншин зменшилася чисельність тих, хто визнавав рідною власну національну мову. За 1959-1989pp. число неасимільованих за мовою євреїв скоротилося на 107,6 тис. осіб (75,67%), поляків — на 40,7 тис. осіб (59,68%), болгар — на 14,6 тис. осіб (8,24%) та румунів — на 1,0 тис. осіб (1,17%). До речі, зменшення числа останніх відбулося в результаті того, що частина румунів визнавали за рідну не румунську, а молдовську мову.

Отже, аналіз статистичних матеріалів переписів населення свідчить, що динаміка змін чисельності неасимільованих за мовою етнічних меншин досить суттєво різнилася. Серед чотирьох з 12-ти етнічних меншин спостерігалося скорочення чисельності тих, хто зберігав власні національні мови.

Проведемо аналіз зміни часток неасимільованих за мовою серед кожної з цих етнічних меншин за 1959-1989pp. Мовна асиміляція, що набула серед них широкого розповсюдження, перш за все у формі зросійщення, сприяла зменшенню частки неасимільованих серед більшості етнічних меншин України. Зокрема, вона скоротилася серед євреїв, поляків, білорусів, молдован, болгар, угорців, румунів, татар, гагаузів. Збільшення частки неасимільованих за мовою спостерігалося лише серед трьох етнічних груп, в основному за рахунок її зростання лише в третьому періоді (80-ті pp.). Це стосувалося вірменів, циган та греків, хоча рівень цієї частки серед цих меншин продовжував залишатись досить невисоким, особливо у греків.

Отже, якщо чисельність неасимільованих за мовою зросла серед восьми етнічних меншин, то їхня частка серед загальної чисельності кожної з цих меншин збільшилася лише в трьох, бо темпи приросту асимільованих за мовою переважали темпи зростання неасимільованих.

Найвищою за рівнем була частка неасимільованих за мовою серед тих етнічних меншин, які мали райони компактного проживання, особливо в сільській місцевості. Серед 12-ти етнічних меншин найнижчою залежність від асиміляційних впливів виявилася в угорців. Це пояснюється тим, що протягом декількох століть у Закарпатті, що є й сьогодні основним ареалом розселення їх в Україні, угорці були в становищі державної нації. До того, Закарпаття ввійшло до складу СРСР лише в 1944 році, тому і росіян у цій області було відносно мало і процеси зросійщення не встигли набути тут значних розмірів. Питома вага неасимільованих за мовою серед угорців була навіть вищою, ніж серед українців, і поступалася в цьому лише перед однією етнічною меншиною України — росіянами. У 1959 році 98,52% загального числа угорців визнавали рідною угорську мову, в 1989 році цей показник дещо зменшився і складав 95,54%, серед росіян визнавали рідною російську мову, відповідно за роками, 98,14% та 98,39% загального їхнього числа, серед українців неасимільовані замовою — 93,51% та 87,72%.

Другою після угорців етнічною меншиною, що зуміла зберегти високий рівень власної національної мови, були гагаузи, які компактно проживали в Одеській області. Частка неасимільованих за мовою серед них становила в 1959 році 89,78%, але в 1989 році скоротилася до 79,37%.

Значна частина молдован також зберігала власну національну мову, в 1959 році вона складала 82,95% загальної чисельності цієї етнічної меншини, а в 1989 році — 77,96%. Хоча питома вага неасимільованих за мовою серед болгар протягом 1959-1989 років помітно зменшилася, однак її рівень залишався досить значним, у 1959 році — 80,76%, у 1989 році — 69,54%.

Румунську мову за рідну визнавали в 1959 році 84,24% загального числа румунів, а в 1989 році — лише 62,31%, окрім того, значна їхня частина вважали рідною близьку до румунської молдовську мову. Протягом 1959-1989pp. зросла також частка неасимільованих за мовою серед циган. У 1959 році вона складала 37,77%, а в 1989 році — 58,66%.

З 12-ти найбільших за чисельністю етнічних меншин України найвідчутніше зазнавали впливу мовної асиміляції євреї, поляки та греки. Так, у 1959роцілише 16,92% загальної чисельності євреїв визнавали за рідну власну національну мову, а в 1989 році їх стало ще менше — лише 7,11%. Серед поляків у 1959 році зберігали власну національну мову лише 18,77% загального їхнього числа, а в 1989 році — 12,54%, серед греків, відповідно, 7,85% та 18,56%. Отже, аналіз статистичних матеріалів свідчить, що абсолютна більшість євреїв, поляків та греків, які проживали в Україні, втратили власні національні мови, асимілювалися за мовою, переважно зросійщилися.

Ще серед трьох етнічних меншин — білорусів, татар та вірменів, склалось таке становище в їхньому мовному середовищі, коли менше половини загальної чисельності зберігали власні національні мови. Що стосувалося білорусів, то серед них лише третина вважали рідною білоруську мову. В той же час, більшість білорусів, що проживали в основному в містах, визнавали рідною російську мову. Зокрема, в 1959 році неасимільована за мовою частка серед білорусів дорівнювала 36,78% загального їхнього числа, а в 1989 році — 35,50%. Процеси мовної асиміляції протягом 1959-1989 років значно посилилися і серед татар. Так, якщо в 1959 році 62,44% з них визнавали рідною татарську мову, то в 1989 році — лише 48,80%. Хоча частка неасимільованих за мовою серед вірмен за цей же час помітно зросла, але, незважаючи на це, більшість їх не визнавали рідною вірменську мову. Серед вірмен частка тих, хто зберігав власну національну мову, становила в 1959 році — 41,43%, а в 1989 році — 48,89% [Там само]. Територіальне розміщення цих трьох етнічних меншин: білорусів, татар та вірмен, які не мали ареалів компактного розселення і проживали переважно в містах, сприяло активній мовній асиміляції, головним чином у формі зросійщення.

Отже, проведений аналіз змін чисельності етнічних меншин України, які зберігали власні національні мови, свідчить, що його зростання за 1959-1989 pp. було порівняно незначним. Процеси мовної асиміляції в їхньому середовищі вже призвели до того, що менше половини загальної чисельності вважали рідними власні національні мови. Із 12-ти найбільших за чисельністю етнічних меншин України найнижчий рівень частки неасимільованих за мовою (менше 50%) спостерігався в шести: євреїв, поляків, греків, білорусів, волзьких татар та вірмен. Серед цих етнічних меншин їхні власні національні мови були витіснені іншими мовами, перш за все російською.

Зміни чисельності україномовних етнічних меншин України за 1959-1989рр. Політика російщення штучно гальмувала природний процес мовної асиміляції українською більшістю етнічних меншин. У результаті цього, чисельність етнічних меншин України, без урахування росіян, які визнавали рідними не власні національні, а українську мову, залишалася протягом досліджуваного періоду досить незначною, крім того, виявилась стійка тенденція до поступового зменшення її рівня.

Так, якщо в 1959 році чисельність україномовних серед усіх етнічних меншин, без урахування росіян, становила 359,4 тис. осіб, у 1970 році — 309,4 тис. осіб, у 1979 році — 263,6 тис. осіб, то в 1989 році знизилась до 269,0 тис. осіб. Отже, протягом 1959-1989 років їхнє число скоротилося на 90,4 тис. осіб, або на чверть — 25,15%.

Простежимо за змінами чисельності україномовних серед етнічних меншин, окрім росіян, за окремими регіонами. Найбільше їхнє число, порівняно з двома іншими регіонами, зосереджувалося в Південно-Західному регіоні. Абсолютну більшість серед україномовних цього регіону складали поляки. У цілому ж, чисельність етнічних меншин у цьому регіоні, що визнавали рідною українську мову, становила в 1959 році 293,4 тис. осіб, а в 1989 році зменшилася до 207,4 тис. осіб. Тобто, за тридцять років скорочення у цьому регіоні складало 86,0 тис. осіб, або 29,31%.

Досить незначна чисельність етнічних меншин, які визнавали рідною українську мову, були в Донецько-Придніпровському та в Південному регіонах. Зокрема, в першому з них україномовні складали в 1959 році лише 39,8 тис. осіб, а в 1989 році ще менше — 34,2 тис. осіб. Тобто, протягом 1959-1989pp. скорочення становило 5,6 тис. осіб (14,07%). Незважаючи на те, що в Південному регіоні загальна чисельність етнічних меншин протягом 1959-1989 років за рахунок збільшення за третій період зросла (за перший та за другий періоди вона скорочувалася), число україномовних продовжувало залишатися досить незначним: у 1959 році — 26,2 тис. осіб і в 1989 році — 27,4 тис. осіб. Тобто, приріст чисельності україномовних серед етнічних меншин, окрім росіян, у цьому регіоні був мінімальним — лише 1,2 тис. осіб (4,58%).

Якщо взяти за 100% загальну чисельність етнічних меншин, окрім росіян, що вважали рідною українську мову, в цілому в Україні, то абсолютна їх більшість була зосереджена в Південно-Західному регіоні — 81,64% у 1959 році, 77,10% у 1989 році. У Донецько-Придніпровському регіоні знаходилося в 1959 році лише 11,07% загальної чисельності україномовних етнічних меншин, а в 1989 році— 12,71%,у Південному, відповідно, 7,29% та 10,19%. Тобто, незважаючи на незначні зміни протягом 1959-1989 років, територіальне розселення україномовних етнічних меншин, окрім росіян, фактично не змінилося, основним осередком їхнього розміщення залишався Південно-Західний регіон.

Аналіз статистичних матеріалів переписів населення свідчить, що українська мова як рідна не набула в Україні широкого розповсюдження серед етнічних меншин. Мало того, частка україномовних серед них протягом 1959-1989pp. навіть скоротилася. Зокрема, якщо в 1959 році в цілому в Україні вона досягала 13,68%, у 1970 році —11,38%, у 1979 році — 10,70%, то в 1989 році вона знизилась до 10,04%. Тобто, лише кожен десятий представник етнічних меншин, без урахування росіян, був українцем за рідною мовою.

Зменшення частки україномовних серед етнічних меншин відбувалося в усіх, без винятку, регіонах. Рівень же цієї частки мав досить суттєві територіальні відмінності. Незважаючи на скорочення, найвищою ця частка залишалася в Південно-Західному регіоні, в основному, за рахунок україномовних поляків. У 1959 році її рівень становив 24,30%, а в 1989 році — 20,06%. Тобто, лише кожен п’ятий представник етнічних меншин, окрім росіян, у цьому регіоні визнавав рідною не власну національну, а українську мову.

У Донецько-Придніпровському регіоні ця частка була досить невеликою: в 1959році — 5,01%, а в 1989 році— 3,89%. У Південному регіоні її рівень був ще нижчим, відповідно, 4,24% та 3,58%. Отже, ступінь мовної українізації етнічних меншин, окрім росіян, у двох із трьох регіонів протягом 1959-1989pp. залишався на досить низькому рівні, до того ж виявив тенденцію до поступового зменшення.

Проведемо аналіз змін числа україномовних окремо серед 12-ти найбільших за чисельністю етнічних меншин України за 1959-1989pp. Зокрема, зменшилося число україномовних євреїв, поляків, греків та циган. Дещо збільшилося, але не набагато в абсолютних показниках, число україномовних білорусів, молдован, болгар, угорців, румунів, татар, вірменів та гагаузів. Необхідно особливо підкреслити, що темпи приросту чисельності україномовних значно поступалися темпам зростання російськомовних серед усіх цих окремо взятих етнічних меншин, за винятком лише вірменів, ще більша різниця спостерігалася в абсолютних показниках.

Отже, українська мова досить рідко заступала місце рідної серед окремих етнічних меншин. Це пояснюється тим, що в умовах відсутності справді незалежної української держави та здійснення радянським режимом політики російщення України соціальний престиж української мови залишався низьким. Її функції в суспільстві були досить обмеженими, внаслідок цього й самі українці активно асимілювалися за мовою, що не було характерною ознакою природних етномовних процесів для будь-якої корінної нації, яка має власну національну державу.

Проаналізуємо ступінь мовної асиміляції українцями окремих етнічних меншин, тобто рівень частки україномовних серед загальної їхньої чисельності. Найвищою, порівняно з іншими меншинами, була частка україномовних серед поляків. Вона складала в 1959 році —68,43% загального їхнього числа, а в 1989 році — 66,60%. Тобто, абсолютна більшість поляків (дві третини) визнавали за рідну мову не свою власну національну, а українську. Крім того, слід зазначити, що україномовні поляки становили понад 50% загальної чисельності україномовних серед усіх етнічних меншин України, не враховуючи росіян.

Значно меншою, порівняно з поляками, була частка україномовних ще серед чотирьох етнічних меншин, до того ж, її рівень протягом 1959-1989pp. поступово знижувався (цигани, білоруси, румуни та молдовани). Зокрема, в 1959 році — 27,55% загальної чисельності циган вважали рідною українську мову, а в 1989 році — лише 12,31%. Серед румунів частка україномовних у 1959 році дорівнювала 12,78%, а в 1989 році — 9,79%, серед білорусів, відповідно, 9,14% та 9,27%. Серед молдован питома вага україномовних виявилась ще меншою, в 1959 році — 6,62%, у 1989 році - 6,13%.

Серед інших семи етнічних меншин: євреїв, греків, болгар, вірменів, татар, угорців, гагаузів українська мова як рідна не набула значного розповсюдження, і частка україномовних залишалася ще на нижчому рівні — від одного до трьох відсотків. Зокрема, за переписом 1959 року лише 2,78% загальної чисельності євреїв визнали українську мову як рідну, а в 1989 році —ще менше, 2,07%. Серед греків україномовні складали в 1959 році 2,77%, а в 1989 році — 2,33%, серед вірменів, відповідно, 2,14% та 2,77%, серед болгар — 2,41% та 2,69%, татар — 2,11% та 1,72%, серед угорців — 0,80% та 1,59%, серед гагаузів — 0,85% та 1,56%. Таким чином, серед 12-ти найбільших за чисельністю етнічних меншин України, не враховуючи росіян, найменше українізованими за мовою виявилися гагаузи та угорці.

Отже, результати проведеного аналізу змін чисельності етнічних меншин, які визнавали рідною не власні національні, а українську мову, переконливо свідчить, що протягом 1959-1989 років відбувалося її інтенсивне скорочення. Виявилося, що українська мова як рідна була досить мало розповсюджена серед окремих етнічних меншин. Тобто, ступінь їхньої природної мовної асиміляції українцями був досить низьким, лише серед поляків частка україномовних була порівняно більшою.

Зміни чисельності російськомовних етнічних меншин, окрім росіян. На відміну від української, російська мова, хоча й була лише мовою однієї з меншин, здобула досить значну перевагу над іншими мовами серед усіх етнічних меншин України, витіснивши й їхні рідні мови. Проведемо аналіз змін чисельності етнічних меншин, які визнавали як рідну не власні національні, а російську мову. Так, у 1959 році сукупна чисельність російськомовних етнічних меншин, не враховуючи росіян, становила І млн. 125,7 тис. осіб, у 1970 році — 1 млн. 236,2 тис. осіб, у 1979 році — 1 млн. 221,0 тис. осіб, а в 1989 році — 1 млн. 126,6 тис. осіб.

Протягом 1959-1989 років їхня чисельність майже не змінилася, приріст був мінімальним і становив лише 0,9 тис. осіб, або 0,08%. Зростання чисельності російськомовних відбувалося лише за перший період, в той же час за другий та за третій періоди відмічалося незначне її зниження. Максимального числа російськомовні зі складу етнічних меншин, не рахуючи росіян, досягли в 1970 році — 1 млн. 236,2 тис. осіб. Незначне зростання чисельності в цілому за тридцять років, а також скорочення за два останні періоди було пов’язане, перш за все, зі зменшенням числа євреїв, абсолютну більшість серед яких складали російськомовні. Це зменшення відбулося внаслідок міграції євреїв до Ізраїлю та США, а також частково в результаті їхньої етнічної асиміляції, головним чином у формі зросійщення.

Простежимо за змінами чисельності російськомовних серед етнічних меншин, окрім росіян, за окремими регіонами. Найбільше число російськомовних зосереджувалось у Донецько-Придніпровському регіоні. У 1959 році в цьому регіоні їх налічувалося 528,2 тис. осіб, а в 1989 році — 521,7 тис. осіб. Тобто, за тридцять років чисельність скоротилася на 6,5 тис. осіб, або на 1,23%. Зростання відмічалося лише за перший період, за другий, а особливо за третій періоди відбулося скорочення загальної чисельності російськомовних етнічних меншин. Це зменшення було викликане перш за все процесами етнічної асиміляції. Максимальної чисельності російськомовні в цьому регіоні досягли в 1970 році — 585,6 тис. осіб.

Найбільш високі темпи приросту цієї мовної групи серед етнічних меншин були в Південному регіоні. У1959 році чисельність російськомовних становила 249,9 тис. осіб, в 1989 році - 293,2 тис. осіб. Тобто, за 1959-1989 pp. приріст складав 43,3 тис. осіб (17,33%). У Південно-Західному регіоні чисельність етнічних меншин, рідна мова яких була російською, крім власне етнічних росіян, становила у 1959 році 347,6 тис. осіб, а в 1989 році вона зменшилася до 311,7 тис. осіб. За тридцять років скорочення складало 35,9 тис. осіб, або 10,33%.

Територіальне розміщення російськомовних етнічних меншин мало свої особливості. Якщо взяти за 100% їхню загальну чисельність в Україні, то в 1959 році у Донецько-Придніпровському регіоні було зосереджено 46,92%, у Південно-Західному — 30,88%, у Південному — 22,20%, у 1989 році, відповідно за регіонами, 46,31%, 27,66% та 26,03%. Тобто, збільшилась частка російськомовних етнічних меншин, які проживали в Південному регіоні, за рахунок її скорочення в Південно-Західному та в незначній мірі в Донецько-Придніпровському регіонах.

Розселення російськомовних етнічних меншин, окрім росіян, суттєво відрізнялося від територіального розташування україномовних. Крім того, спостерігалася і така закономірність: територіальне розміщення російськомовних етнічних меншин збігалося з розселенням росіян, а україномовних етнічних меншин — із розташуванням українців.

Цінний та пізнавальний матеріал для розуміння процесів мовної асиміляції дає дослідження рівня частки російськомовних серед загальної чисельності етнічних меншин, окрім росіян. Російщення України сприяло тому, що значна їхня частина була асимільована за мовою, зросійщена. Так, у цілому в Україні в 1959 році частка російськомовних серед етнічних меншин, окрім росіян, складала 43,33%, для порівняння, частка тих, хто зберігав власні національні мови, тобто не був асимільованим за мовою, була ще меншою — 42,07%, в 1970 році, відповідно, 45,88% та 41,10%. У 1979 році відмінності між цими частками виявилися найбільшими за весь досліджуваний період і становили, відповідно, 46,48% та 40,12%.

Тобто, протягом 1959-1979 років російськомовні становили відносну більшість серед етнічних меншин, окрім росіян, в Україні, і їхня чисельність переважала в абсолютних показниках число тих, хто зберігав власні національні мови. Лише в 1989 році за своїм рівнем частка російськомовних стала поступатися питомій вазі неасимільованих за мовою серед усіх етнічних меншин разом взятих, не враховуючи росіян.

Перевага в чисельності неасимільованих за мовою над російськомовними серед етнічних меншин, окрім росіян, була зумовлена декількома причинами. Головним чином це було пов’язано з першими проявами процесів національного відродження неросійських народів у кінці 80-х pp., а також стало результатом повернення до Криму кримських татар, абсолютна більшість яких зуміли зберегти власну національну мову. На зменшення частки російськомовних серед етнічних меншин впливало і суттєве скорочення загальної чисельності євреїв, що відбувалося внаслідок їхнього повернення на історичну Батьківщину, а також до Німеччини та США. Як свідчать статистичні матеріали, переважна більшість євреїв були російськомовними, тобто визнавали рідною мовою не свою власну, а російську. В цілому ж, у 1989 році російськомовні складали 42,65% загального числа етнічних меншин, окрім росіян, а неасимільовані, тобто, ті, хто зберігав власні національні мови, — 44,99%. Тобто, частка російськомовних серед етнічних меншин не набагато поступалася за своїм рівнем частці не асимільованих за мовою.

Суттєві відмінності в рівні частки російськомовних серед етнічних меншин, окрім росіян, спостерігалися і за окремими регіонами. Найбільше зросійщеними виявилися етнічні меншини в Донецько-Придніпровському регіоні, порівняно з іншими двома регіонами. У цьому регіоні російськомовні складали не відносну, а якраз абсолютну більшість серед етнічних меншин, окрім росіян, зокрема, в 1959 році — 66,42%, у 1970 році — 68,47%, у 1979 році — 68,99%, а в 1989 році — 59,36%.

У Південному та в Південно-Західному регіонах російськомовні залишалися в меншості серед етнічних меншин, окрім росіян. Так, у Південному регіоні їхня частка зменшилася з 40,49% у 1959 році до 38,34% у 1989 році, а в Південно-Західному ненабагато збільшилася, відповідно, з 28,79% у 1959 році до 30,35% у 1989 році. Отже, незважаючи на зменшення питомої ваги російськомовних серед етнічних меншин, окрім росіян, у двох із трьох регіонів України її рівень продовжував залишатись досить значним, особливо в Донецько-Придніпровсько- му регіоні.

Цінні результати для порівняння процесів мовної асиміляції у формі зросійщення дає аналіз змін чисельності російськомовних серед окремо взятих етнічних меншин. Протягом 1959-1989pp. серед дев’яти з 12-ти меншин спостерігалося зростання числа російськомовних. За цей час найбільш високі темпи приросту чисельності російськомовних, хоча і незначні в абсолютних показниках, спостерігались серед румунів — 3,5 тис. осіб (291,66%), гагаузів — 3,9 тис. осіб (243,75%) та угорців — 1,8 тис. осіб (225,00%). Такі високі відносні показники були тому, що в 1959 російськомовних серед цих трьох меншин було досить мало, відповідно, румунів —1,2 тис. осіб, гагаузів — 1,6 тис. осіб, угорців — 0,8 тис. осіб. Незначне число російськомовних серед цих трьох етнічних меншин було перш за все пов’язане з тим, що території, де вони компактно проживали, ввійшли до складу СРСР лише в 1940 та в 1944 роках.

Ще серед чотирьох меншин темпи зростання числа російськомовних перевищували темпи приросту власне росіян. Зокрема, чисельність російськомовних молдован за 1959-1989pp. збільшилася на 26,0 тис. осіб (106,56%), татар — на 20,9 тис. осіб (96,31%), болгар — на 27,7 тис. осіб (76,94%), вірменів — на 10,1 тис. осіб (64,74%). Зростало також і число російськомовних білорусів — на 85,6 тис. осіб, найбільший абсолютний показник серед інших етнічних меншин (54,49%) та циганів — на 1,3 тис. осіб (36,11%).

Лише серед трьох етнічних меншин скоротилося число російськомовних: євреїв, поляків та греків. Це відбулося внаслідок того, що протягом 1959-1989pp. загальна чисельність цих меншин помітно зменшилася, завдяки етнічній асиміляції та частково внаслідок міграцій (євреї). У цілому ж, за досліджуваний період число російськомовних євреїв скоротилося на 230,7 тис. осіб (34,36%), російськомовних греків — на 15,1 тис. осіб (16,27%), російськомовних поляків — на 0,9 тис. осіб (1,99%).

Таким чином, проведений аналіз свідчить, що зростання чисельності російськомовних серед 12-ти етнічних меншин України було значно вищим, ніж темпи приросту чисельності цих меншин у цілому, за винятком лише вірменів та гагаузів. До того ж, темпи приросту чисельності зросійщених за мовою етнічних меншин перевищували навіть темпи зростання числа власне росіян. Отже, протягом 1959-1989 pp. процеси мовного зросійщення етнічних меншин України продовжували поглиблюватися.

Заслуговують окремого дослідження також і зміни частки російськомовних у відсоткових показниках серед окремо взятих етнічних меншин, тобто аналіз рівня їхнього мовного зросійщення. Російська мова заступала місце власних національних, особливо серед тих із етнічних меншин, що переважно зосереджувалися у містах. Процеси мовного зросійщення вже призвели до того, що серед трьох етнічних меншин України — євреїв, греків та білорусів, російськомовні складали абсолютну більшість. Зокрема, у 1959 році 79,90% загальної чисельності євреїв визнавали рідною не власну національну, а російську мову, в 1989 році — вже 90,62%. Тобто, дев’ять з десяти представників цієї меншини були росіянами за мовою єврейського етнічного походження. Російськомовні серед греків у 1959 році складали 88,89%, а в 1989 році — 78,80%, серед білорусів, відповідно, 54,00% та 55,16%.

Крім цих трьох меншин, серед яких російськомовні складали абсолютну більшість, відносну більшість у 1989 році вони становили ще й серед татар — 48,02%, а в 1959 році — лише 35,58%. Серед вірменів у 1959 році російськомовні переважали — 55,71%, а в 1989 році їхня частка зменшилася до 47,42% і поступалася частці неасимільованих за мовою — 48,89%. Зростання рівня частки російськомовних мало місце також і серед інших п’яти етнічних меншин: болгар, поляків, гагаузів, молдован та циганів. Зокрема, у 1959 році 16,41% загальної чисельності болгар вважали рідною російську мову, а в 1989 році — вже 27,24%.

Зросла частка російськомовних серед поляків з 12,47% у 1959 році до 20,25% у 1989 році, серед гагаузів, відповідно, з 6,81% до 17,19%, серед молдован з 10,09% до 15,15%. Зменшився рівень цієї частки лише серед циганів, з 16,00% до 10,23%. Найменше зросійщеними за мовою, порівняно з іншими, були лише дві меншини: румуни та угорці, але й серед них частка російськомовних виявила тенденцію до зростання. Так, якщо в 1959 році російськомовними були лише 1,19% загального числа румунів та 0,54% угорців, то в 1989 році, відповідно, 3,48% та 1,59%.

Таким чином, протягом 1959-1989 pp., рівень частки російськомовних серед етнічних меншин значно збільшився, за винятком лише вірменів та циганів. Процеси мовної асиміляції етнічних меншин в українському та російському напрямках були асиметричними. Російська мова переважала українську серед усіх етнічних меншин, окрім поляків. Тобто, за досліджуваний період продовжувалась активна заміна в мовному середовищі етнічних меншин України російською мовою їхніх власних національних мов, тобто, російщення. Проведений аналіз статистичних матеріалів засвідчив, що фактично, не українці, а росіяни виступали в ролі корінної нації в процесах мовної асиміляції інших етнічних меншин. Такі асиміляційні процеси природними вважати не можливо.

Висновки. Отже, підводячи підсумки аналізу змін чисельності етнічних меншин України, крім росіян, варто зробити такі висновки:

1. Зростання чисельності етнічних меншин за 1959-1989pp. було досить незначним, лише 1,97% і поступалося темпам приросту чисельності всього населення України, а ще більше зростанню числа росіян. Існували також суттєві відмінності в динаміці чисельності окремих меншин. До того ж, з 12-ти найбільших за числом етнічних меншин України, без урахування росіян, чисельність трьох з них — євреїв, поляків та греків за досліджуваний період навіть помітно скоротилася. З трьох регіонів найбільше представників етнічних меншин зосереджувалась у Південно-Західному регіоні.

Внаслідок значно нижчих темпів приросту, питома вага етнічних меншин, без урахування росіян, серед загальної чисельності населення України, за тридцять років поступово скорочувалася, з 6,26% у 1959 році до 5,20%. Для порівняння, за цей же час питома вага російської етнічної меншини серед усього населення України зросла, відповідно, з 16, 94% до 22,07%. Тобто, чисельність однієї цієї етнічної меншини більше ніж учетверо переважала всі інші етнічні меншини разом узяті, відповідно, 11 млн. 355,6 тис. осіб та 2 млн. 677,4   тис. осіб. Отже, проведений аналіз статистичних матеріалів переконливо засвідчує, що розповсюджене в сучасній науковій, а особливо публіцистичній літературі, твердження про зростання “багатонаціональності” населення України не відповідає дійсності і є не професійною оцінкою етнічних процесів, бо активно збільшувалася чисельність лише однієї етнічної меншини — росіян.

2. Незважаючи на досить широкий розвиток процесів мовної асиміляції серед етнічних меншин, перш за все у формі зросійщення, значна їхня частина продовжувала зберігати власні національні мови. Чисельність неасимільованих за мовою зростала навіть швидше, ніж загальна чисельність етнічних меншин, але, в основному, завдяки приросту лише протягом третього періоду (80-ті pp.). Незважаючи на цей приріст, неасимільовані за мовою залишалися у відносній меншості серед етнічних меншин України, хоча протягом 1959-1989pp. їхня частка і збільшилася з 43,31% до 47,87%. Із трьох регіонів лише в одному — Південному, вони складали абсолютну більшість серед загального числа етнічних меншин, окрім росіян.

Із 12-ти найбільших за чисельністю етнічних меншин неасимільовані за мовою складали меншість серед шести з них: євреїв, поляків, білорусів, греків, татар та вірменів. Найбільше незалежними від впливів мовної асиміляції виявились ті меншини, що мали райони компактного проживання, значну частину яких складало сільське населення, перш за все це були угорці, гагаузи, румуни та молдовани.

Не останню роль у процесах мовної асиміляції відігравав часовий чинник. Ті меншини, які найменше зазнавали асиміляційних впливів, зосереджувалися переважно на територіях, які ввійшли до складу СРСР, а відповідно й України, лише в 40-ві pp. XX ст. Незважаючи на значну диференціацію серед окремих меншин, у цілому ж, більшість серед цих 12-ти етнічних меншин уже втратили як рідну власні національні мови, тобто, асимілювалися за мовою.

3. Аналіз розподілу етнічних меншин за напрямами мовної асиміляції на україномовних та російськомовних свідчить, що українська мова досить рідко заступала національні мови як рідна. До того ж, виявилося, що чисельність україномовних серед етнічних меншин України протягом 1959-1989pp. суттєво скоротилася — на чверть (25,15%). Таке значне скорочення відбулося за рахунок двох регіонів: Південно-Західного та Донецько-Придніпровського. Досить незначне зростання було лише в Південному регіоні, яке не вплинуло на загальну чисельність україномовних меншин. Абсолютна більшість україномовних серед етнічних меншин продовжувала знаходитися у Південно-Західному регіоні, тут зосереджувалось 4/5 їхньої загальної чисельності.

У результаті суттєвого скорочення чисельності україномовних, їхня частка серед етнічних меншин також зменшилась з 13,68% у 1959 році до 10,04% у 1989 році. З усіх регіонів найвищою частка україномовних була серед етнічних меншин, що зосереджувалися в Південно-Західному регіоні, у 1989 році вона складала 20,06%, удвох інших регіонах її рівень був зовсім незначним — менше чотирьох відсотків.

Єдиною етнічною меншиною, серед якої україномовні складали абсолютну більшість, були поляки — дві третини їхнього загального числа. Поляки становили також більше половини загальної чисельності україномовних серед усіх етнічних меншин України, не рахуючи росіян. Окрім поляків, серед усіх інших меншин частка україномовних залишалася на досить низькому рівні. Найменше ж була розповсюджена українська мова як рідна, порівняно з іншими етнічними меншинами, серед гагаузів та угорців. Тобто, природний процес мовної асиміляції українською більшістю етнічних меншин протягом 1959-1989pp. не лише не набув суттєвого розвитку, а фактично припинився.

4. Навпаки, процеси мовного зросійщення набули досить широкого розвою не лише серед етнічних меншин, але, як це не дивно на перший погляд, і в середовищі корінної нації — українців, особливо у східних та південних областях. Хоча чисельність російськомовних протягом 1959-1989pp. майже не змінилася, їхня частка серед етнічних меншин залишалася непропорційно великою.

Найбільш активно процеси мовної асиміляції у формі зросійщення проходили в Донецько-Придніпровському та в Південному регіонах. У цих двох регіонах зосереджувалося більше 70% російськомовних з числа етнічних меншин. Територіальне розміщення російськомовних суттєво відрізнялося від розселення україномовних етнічних меншин. Розташування російськомовних етнічних меншин в основному збігалося з територіальним розміщенням росіян, а україномовних — з розселенням українців.

Протягом 1959-1989pp. російськомовні складали відносну більшість серед загального числа меншин, лише в 1989 році їхня чисельність стала дещо поступатися числу неасимільованих за мовою. Тобто, якщо в 1959 році російськомовні становили 43,33% загальної чисельності етнічних меншин України, без урахування росіян, то в 1989 році — 42,85%.

Спостерігались істотні відмінності в рівні мовного російщення окремих етнічних меншин. Виявилася і така закономірність: інтенсивніше російська мова витісняла власні національні мови серед тих меншин, які не мали ареалів компактного розміщення та були зосереджені переважно в містах. Крім того, необхідно підкреслити, що значний вплив на розвиток процесів мовного зросійщення етнічних меншин мав і термін перебування в складі Російської імперії та СРСР. Тому більше зросійщеними виявилися ті меншини, що мешкали на сході України, значно менше — на заході. До речі, така ж географічна закономірність у ступені мовної асиміляції спостерігалася і в середовищі українців. Так, у Донецько-Придніпровському регіоні в 1989 році 59,36% загальної чисельності етнічних меншин, без урахування етнічних росіян, тобто, абсолютна більшість, визнавали рідною не власні національні мови, а російську, в Південно-Західному — лише 30,15%.

Із 12-ти найбільших за чисельністю етнічних меншин України, серед трьох — євреїв, греків та білорусів, російськомовні за досліджуваний період складали абсолютну більшість, і серед татар — відносну більшість. Найменше зросійщеними за мовою виявились угорці та румуни, що компактно проживали в Закарпатській та Чернівецькій областях. У цілому ж, протягом 1959-1989pp. частка російськомовних зросла серед більшості етнічних меншин України, за винятком вірменів та циганів, навіть серед тих меншин, загальна чисельність яких скорочувалася. Отже, проведений аналіз статистичних матеріалів засвідчує, що протягом 1959-1989 pp., на відміну від мовної українізації, яка штучно гальмувалася, процеси мовного зросійщення етнічних меншин України продовжували інтенсивно розвиватися.

За рівнем мовної асиміляції етнічних меншин можна оцінювати роль та переважаючі впливи тієї чи іншої мови в суспільстві. Як переконливо свідчать результати аналізу статистичних матеріалів, за досліджуваний період визначальну роль в Україні виконувала не мова корінної нації, а мова однієї з етнічних меншин — російська, що не можна вважати природним явищем. Російська мова, яка була лише мовою однієї з меншин, посіла в Україні не притаманне їй місце мови корінної нації, витіснивши українську, фактично перетворивши останню на мову однієї з етнічних меншин, особливо в східних та південних областях. Таке неприродне і нелогічне становище було прямим наслідком багатовікової політики цілеспрямованого та послідовного російщення неросійських народів за межами російської етнічної території.

Відродження незалежної Української держави повинно поставити все на свої місця, покласти край штучним за своєю сутністю процесам мовного та етнічного зросійщення. Українська мова повинна стати і обов’язково стане не декларативно, а на практиці єдиною державною мовою і мовою міжнаціонального спілкування в Україні, а російська мова повинна зайняти відповідне їй місце — мови однієї, хоча й найбільшої за чисельністю, етнічної меншини. Це не лише перспектива розвитку природних етнічних процесів на теренах України, а й відновлення історичної справедливості.