Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



Інші етнічні меншини: динаміка чисельності та мовне середовище.Частина 1
Этнография - История Украины

Інші етнічні меншини: динаміка чисельності та мовне середовище.Частина 1

Історично склалося так, що крім українців значну частину населення України складали представники інших етносів, тобто етнічні меншини. За слушним і аргументованим висновком сучасного українського етнолога В.К.Борисенко: “Україна не є багатонаціональною державою, як Індонезія, Індія. Це держава з переважно корінним населенням і національними меншинами, яким надано рівні права у соціальному і культурному розвиткові”. Територія України є історичною Батьківщиною перш за все для українців, а також для кримських татар, караїмів, кримчаків і, можливо, для гагаузів. Усі інші етнічні меншини є фактично мігрантами, хоча деякі з них не в першому поколінні, бо їхні етнічні землі знаходяться за межами України. Крім того, варто підкреслити, що абсолютна більшість цих меншин мають власні національні держави.

Аналіз змін чисельності цієї досить значної групи населення України проводився без урахування російської етнічної меншини, бо зміни її чисельності досліджуються окремо, в двох попередніх параграфах. Причому, зміни чисельності етнічних меншин протягом 1959-1989pp. аналізувалися за такими напрямами: 1) загальна чисельність; 2) неасимільованих за мовою, тобто тих, що зберігали власні національні мови; 3) україномовних; 4) російськомовних.

Зміни загальної чисельності етнічних меншин України, крім росіян, за 1959-1989pp. Загальна чисельність етнічних меншин, окрім росіян, становила в 1959 році 2 млн. 619,7 тис. осіб, у 1970 році — 2 млн. 716,3 тис. осіб, у 1979 році — 2 млн. 648,8 тис. осіб, і в 1989 році — 2 млн. 677,4 тис. осіб [Таблиця 36]. Тобто, якщо за перший період приріст чисельності складав 96,6 тис. осіб (3,69%), то за другий період відбулося скорочення на 67,5 тис. осіб (2,48%), за третій період їхня чисельність зросла на 28,6 тис. осіб (1,08%). Усього ж, протягом 1959—1989pp. приріст становив лише 57,7 тис. осіб (2,20%).

Темпи зростання чисельності етнічних меншин за 1959-1989pp. були значно меншими, ніж темпи приросту загальної чисельності населення України, а особливо, коли порівняти їх із темпами приросту чисельності російської етнічної меншини. Звертає на себе увагу і той факт, що максимальна чисельність етнічних меншин разом взятих, окрім росіян, була ними досягнута не в 1989, а 1970 році. Тобто, протягом 70-80-хрр. чисельність цієї групи навіть скоротилася. Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що розповсюджене нині в науковій, а особливо в публіцистичній літературі твердження про збільшення “багатонаціональності” населення України не правдиве, бо не відповідає дійсності. Активно зростала чисельність лише однієї меншини — росіян. До того ж, загальна чисельність росіян переважала число всіх інших етнічних меншин разом узятих у 1989 році більше ніж учетверо.

Існували також досить суттєві територіальні відмінності в темпах приросту чисельності етнічних меншин, окрім росіян, особливо в окремих регіонах. Найбільш високими темпами зростало це населення в Південному регіоні з 617,2 тис. осіб у 1959 році до 764,8 тис. осіб у 1989 році. За тридцять років цей приріст складав 147,6 тис. осіб (23,91%). Порівняно меншими темпами відбувалося зростання чисельності цієї групи населення в Донецько-Придніпровському регіоні — лише на 83,7 тис. осіб (10,53%), бо в 1959 році воно становило 795,2 тис. осіб, а в 1989 році — 878,9 тис. осіб. Необхідно додати, що за другий період (у 70-ті pp.) у цьому регіоні відбувалося зменшення загальної чисельності етнічних меншин, окрім росіян.

На відміну від двох інших регіонів, у Південно-Західному чисельність цієї групи населення скорочувалася протягом усіх трьох періодів переважно за рахунок зменшення числа євреїв та поляків. Зокрема, якщо в 1959 році загальна чисельність етнічних меншин, окрім росіян у цьому регіоні складала 1 млн. 207,3 тис. осіб, а в 1989 році — 1 млн. 033,7 тис. осіб. За тридцять років скорочення становило 173,6 тис. осіб (14,38%).

Якщо взяти за 100% загальну чисельність етнічних меншин, окрім росіян, у цілому в Україні, то на Південно-Західний регіон припадало в 1959 році 46,12%, а в 1989 році — 38,61%, на Донецько-Придніпровський, відповідно, 30,35% та 32,83%, на Південний — 23,56% та 28,56% [Таблиця 46]. Незважаючи на скорочення загальної чисельності етнічних меншин, окрім росіян у Південно-Західному регіоні, на його теренах було зосереджене найбільше число цієї групи населення, порівняно з двома іншими регіонами.

Темпи зростання чи навіть скорочення чисельності окремих етнічних меншин були досить різними. Для того, щоб з’ясувати ці відмінності, був проведений аналіз змін чисельності найбільших за числом 12-ти етнічних меншин: євреїв, поляків, білорусів, молдован, болгар, угорців, греків, румунів, татар, вірменів, гагаузів та циган за 1959-1989pp. Простежити за змінами чисельності кримських татар за тридцять років було неможливо, бо до другої половини 80-х pp. радянський режим забороняв їм повертатись на історичну Батьківщину — в Крим, звідки їх було депортовано в 1944 році до Середньої Азії.

Євреї. Другою за чисельністю після росіян етнічною меншиною в Україні залишалися євреї, незважаючи на досить інтенсивне скорочення їхньої чисельності за 1959- 1989pp. Необхідно підкреслити, що ще в кінці 20-х pp. XX ст. чисельність євреїв та росіян у кордонах сучасної України була майже однаковою — близько 3 млн. осіб.

Чисельних втрат євреї зазнали в роки Другої світової війни, внаслідок політики геноциду, яку проводив нацистський окупаційний режим. Частина євреїв у 1941 році евакуювалась до східних районів Росії, а після закінчення війни не всі вони повернулись в Україну. Крім того, протягом 1944-1955pp. євреї із Західної України, перш за все з Галичини, були переселені до Польщі в результаті так званого “обміну населенням” між СРСР та Польщею3. Переселення євреїв до Польщі продовжувалось і в другій половині 50-х pp. XX ст. Так, лише за 1956-1957 pp. 3 615 євреїв виїхали до цієї країни4.

Причиною значного скорочення чисельності євреїв в Україні в 60-80-ті pp. XX ст. стала не лише міграція до Ізраїлю та США, що розпочалася в 60-ті pp. Передусім на зменшення чисельності цієї етнічної меншини активно впливала етнічна асиміляція, головним чином — зросійщення. Антисемітизм, що існував у СРСР не лише на побутовому рівні, бо відкрито проводилася антисіоністська пропаганда, спонукав значну частину євреїв відмовлятися не лише від рідної мови, але й від власного етнічного походження, реєструючись переважно росіянами. До того ж, для цієї етнічної меншини був характерний низький природний приріст чисельності. Низький рівень народжуваності сприяв депопуляційним процесам у середовищі єврейської етнічної меншини, до того ж, більшість тих, хто від’їздив за кордон, були у молодому та середньому віці.

Процеси етнічної асиміляції та депопуляції призвели до того, що протягом 1959-1989 pp. чисельність євреїв зменшилася з 840,3 тис. осіб до 486,3 тис. осіб, тобто на 354,0 тис. осіб (42,13%). У результаті інтенсивного зменшення чисельності євреїв їхня частка серед усього населення України неухильно скорочувалася — з 2,01% у 1959 році до 0,94% у 1989 році. Абсолютна більшість єврейського населення історично зосереджувалась переважно в містах, особливо в Одесі, у Києві, Харкові та в Чернівцях. З кінця 80-х pp. XX ст. євреї отримали можливість вільного виїзду на свою історичну Батьківщину, а також до США та Німеччини. Ті євреї, що залишились в Україні, мають усі можливості для всебічного розвитку своєї мови, освіти, що було неможливим у СРСР. Вони мають постійний зв’язок з Ізраїлем, отримують всебічну підтримку не лише від історичної Батьківщини, а й від єврейських громад з інших країн. У сучасній Україні євреї є однією з найбільш згуртованих етнічних меншин.

Поляки. Крім євреїв, значну частину серед етнічних меншин Західної та Правобережної України складали поляки, бо ці території в минулому тривалий час перебували у складі Польської держави (Речі Посполитої). В умовах відсутності української національної держави протягом декількох століть відбувалося інтенсивне заселення поляками українських земель. Внаслідок того, що вони займали панівне становище, активно проводилась мовна та етнічна асиміляція (полонізація) українців, зокрема української шляхти та міщан. Полонізації українців у Правобережній Україні навіть після того, як поляки втратили власну державу, сприяло те, що в 1839 році уряд Російської імперії заборонив діяльність української греко-католицької (уніатської) церкви. Це призвело до того, що значна частина українців — греко-католиків змушені були перейти до римо-католицької церкви і поступово перетворилися на поляків українського етнічного походження. Подібні етнічні процеси відбулись також у кінці XIX та на початку XX століття на Холмщині5. Мовна та етнічна асиміляція українців поляками сприяла значному скороченню території українських етнічних земель на заході.

Досить складними були українсько-польські стосунки також і в XX столітті: військова агресія відновленої Польської держави проти Західноукраїнської Народної республіки в 1918-1919pp., фактичний розподіл українських земель між Польщею та Радянською Росією в 1921 році (Ризька угода) і польський окупаційний режим у Західній Україні в 20-30-ті pp., жорстока боротьба польських збройних формувань з Українською повстанською армією і сумнозвісна операція “Вісла” в 1947 році, що завершилася депортацією українців з історичних земель.

Українсько-польський договір 1997 року підвів риску під цими трагічними сторінками історії двох сусідніх народів. Необхідно підкреслити, що значна частина українських етнічних земель, де ще в першій половині XX століття українці складали абсолютну більшість населення, тепер опинилися у складі Польщі і незворотньо втрачені для української держави, перш за все це Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя.

Значне скорочення чисельності поляків в Україні відбулося в роки Другої світової війни та в післявоєнний час. Тут і розстріли польських офіцерів у радянських таборах (ці трагічні події замовчувалися в СРСР до початку 90-х pp.), а також депортації поляків із Західної України в східні райони Росії в 1939-1941pp. У1944-1955pp. за домовленістю між комуністичними урядами СРСР та Польщі було проведено переселення на територію останньої 810,4 тис. поляків та осіб, що мали польське громадянство, перш за все євреїв 6. Це призвело до того, що в Галичині та в Західній Волині поляків майже не залишилося. Переселення продовжувалось також і в другій половині 50-х pp. Зокрема, лише за 1956-1957pp. до Польщі виїхало 44 823 особи з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської та Тернопільської областей.

Протягом 1959-1989pp. чисельність поляків в Україні продовжувала активно скорочуватися. Якщо в 1959 році вони за чисельністю серед інших етнічних меншин України займали третє місце після росіян та євреїв, то в 1989 році — лише шосте. Так, якщо у 1959 році поляків в Україні налічувалося 363,3 тис. осіб, то в 1989 році — 219,2 тис. осіб. За тридцять років їхня чисельність зменшилася на 144,1 тис. осіб, або на 39,66%. У 1989 році найбільше поляків зосереджувалося у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Зменшення чисельності поляків призвело до зниження їхньої питомої ваги серед усього населенім України з 0,87% у 1959 році до 0,42% у 1989 році.

Лише встановлення рівноправних і справді добросусідських взаємин між Україною та Польщею сприятиме подоланню стереотипів багатовікового протистояння між поляками та українцями в минулому. Це надасть можливість вільного розвитку польської етнічної меншини в Україні та української — в Польщі.

Білоруси. На відміну від поляків, чисельність білорусів в Україні протягом 1959-1989pp. активно зростала. Так, якщо в 1959 році їх налічувалося лише 290,9 тис. осіб, то в 1989 році вже 440,0 тис. осіб. Загальний приріст чисельності білорусів за тридцять років склав 149,1 тис. осіб, або 51,25%.

Темпи приросту чисельності білорусів були значно вищими за темпи приросту українців, але не в результаті природного приросту, а внаслідок міграцій. Однак, темпи зростання числа білорусів протягом 1959-1989pp. у свою чергу поступалися темпам приросту іншої етнічної меншини — росіянам. Необхідно звернути також увагу на той факт, що темпи приросту чисельності білорусів на історичній Батьківщині — в Білорусі були меншими, ніж в Україні.

У результаті високих темпів приросту чисельності помітно також зросла і частка білорусів серед усього населення України — з 0,69% у 1959 році до 0,85% у 1989 році. Абсолютна більшість білорусів зосереджувалася не на прикордонних з Білорусією територіях, а в промислових східних та південних областях України, переважно в містах. Необхідно нагадати також, що в складі сусідньої країни залишалась частина українських етнічних земель, зокрема Берестейщина, де ще на початку XX століття українці складали більшість серед усього населення.

Молдовани. За 1959-1989pp. досить високими темпами, вищими навіть, ніж українців, зростала чисельність молдован, зосереджених переважно в Одеській та Чернівецькій областях, що межували з Молдовою. Зокрема, у 1959 році загальна чисельність молдован в Україні складала 241,7 тис. осіб, а в 1989 році досягла 324,5 тис. осіб. Тобто, за досліджуваний період їхня чисельність збільшилася на 82,8 тис. осіб (34,26%). Це збільшення чисельності молдовської етнічної меншини було забезпечено переважно за рахунок природного приросту.

За тридцять років частка молдован серед населення України піднялася з 0,58% у 1959 році до0,63%у1989 році. Якщо в Україні молдовани знаходились з XVIII ст. як етнічна меншина, що не мала великих ареалів компактного розселення, то до складу сучасної Молдови входить Придністров’я — українська етнічна територія, яка до 1940 року належала УРСР і де українці становили більшість серед усього населення.

Болгари. Чисельність болгар в Україні зростала лише за перший та за другий періоди і почала скорочуватися в третьому. Це призвело до того, що максимальної чисельності болгари досягай не в 1989 році, а в 1979 році — 238,2 тис. осіб. [Таблиця 36].

Протягом 1959-1989pp. чисельність болгар зросла лише на 14,4 тис. осіб (6,56%), тому що в 1959 році їх нараховувалося 219,4 тис. осіб, а в 1989 році — 233,8 тис. осіб. Внаслідок незначних темпів приросту чисельності, питома вага болгар серед усього населення України зменшилася з 0,52% у 1959 році до 0,45% у 1989 році. Переважна більшість болгар ще з XVIII століття компактно проживала на території сучасних Одеської та Запорізької областей. Серед них переважало не міське, а сільське населення.

Угорці. Основним ареалом компактного проживання угорців в Україні залишалася Закарпатська область. З XI століття і до 1918 року, а також з 1939 до 1944 року Закарпаття входило до складу Угорщини. Протягом довготривалого часу угорці займали панівне становище в краї. В результаті цього відбувалися процеси активного переселення їх до Закарпаття, а також мовна та етнічна асиміляція ними українців (мадяризація).

За досліджуваний період чисельність угорців зросла з 149,2 тис. осіб у 1959 році до 163,1 тис. осіб у 1989 році, або на 13,9 тис. осіб (9,32%). За третій період відбулося незначне зменшення їхнього числа [Таблиці 36, 38]. Завдяки тому, що темпи приросту чисельності угорців залишалися порівняно низькими, скоротилася також їхня питома вага серед усього населення України. Зокрема, у 1959 році вона складала 0,35%, а в 1989 році зменшилася до 0,31%.

Греки. Основною територією, на якій проживали греки в Україні, були південні райони Донецької області (Маріупольщина). Греки, що мешкали в Криму, були депортовані разом з болгарами та вірменами за постановою ДКО СРСР у червні 1944 року. Ця депортація проводилася на місяць пізніше від насильницького переселення кримських татар. Усього з Криму було тоді депортовано 12 171 родину (44 636 осіб) греків, вірмен та болгар 8.

За досліджуваний період чисельність греків в Україні зменшилася з 104,4 тис. осіб у 1959 році до 98,6 тис. осіб у 1989 році. Тобто, за тридцять років скорочення становило 5,8 тис. осіб (5,55%). Максимальної чисельності ця етнічна меншина досягла в 1979 році — 106,9 тис. осіб. Основною причиною зменшення чисельності греків в Україні була етнічна асиміляція (зросійщення), бо значна їхня частина зосереджувалася в містах, а також частково міграція греків з другої половини 80-х pp. на історичну Батьківщину — в Грецію. Внаслідок цього, їхня питома вага серед населення України скоротилася з 0,24% у 1959 році до 0,19% у 1989 році.

Румуни. Основним регіоном, де зосереджувалися румуни в Україні, була Чернівецька область. Ці терени в 1918-1940 pp. входили до складу королівської Румунії, а потім у 1941-1944 pp. були окуповані румунськими військами. Наявність незначної за чисельністю румунської етнічної меншини використовується деякими політичними колами сучасної Румунії як привід до територіальних претензій стосовно України. Але в Південній Буковині, Марамороші (Східне Закарпаття), а також у Придунав’ї, що залишилися в складі Румунії, проживає значна частина етнічних українців — автохтонного населення цих територій. Щодо цих українців режим Чаушеску, як і попередній королівський уряд, проводив насильницьку політику їхньої мовної та етнічної асиміляції (румунізації).

В Україні ж румуни не лише зберегли власну національну ідентичність, а й їхня чисельність зростала навіть більш високими темпами, порівняно з українцями. Це відбувалося у результаті відсутності процесів масової етнічної асиміляції в їхньому середовищі, а також слабкому розвитку міграцій і компактному розселенню. Зокрема, у 1959 році число румунів в Україні досягало 100,9 тис. осіб, а в 1989 році — 134,8 тис. осіб. Тобто, їхній приріст склав за тридцять років 33,9 тис. осіб, або 33,60%. За цей же час частка румунів серед усього населення України зросла з 0,24% до 0,26%.

Татари. Досить активно зростала в Україні чисельність татар, перш за все за рахунок міграції. Так, якщо в 1959 році їх нараховувалося 61,5 тис. осіб, то в 1989 році — 86,9 тис. осіб. За тридцять років приріст чисельності татар становив 25,4 тис. осіб, або 41,30%.

Зростання чисельності татарської етнічної меншини значно перевищувало темпи приросту чисельності українців, але поступалося перед росіянами та білорусами. Завдяки цьому їхня частка серед усього населення збільшилася з 0,14% у 1989 році до 0,16% у 1989 році. Татари в основному зосереджувалися в містах східних та південних областей України, насамперед у Донбасі.

Вірмени. Ця етнічна меншина, як і євреї, була представлена на теренах України ще з часів Київської Русі. Незважаючи на порівняно незначне число вірменів в Україні, темпи їхнього приросту були досить високими протягом 1959-1989pp., особливо за останній третій період. Так, якщо в 1959 році їх налічувалося лише 28,0 тис. осіб, то в 1989 році — 54,2 тис. осіб. Приріст чисельності становив 26,2 тис. осіб (93,57%) — один з найвищих у відносних показниках серед інших етнічних меншин.

Загальний приріст чисельності вірменів був забезпечений переважно за рахунок міграцій. їхній масштаб значно зріс у кінці 80-х pp., що пов’язано з наслідками землетрусу 1988 року та збройним вірмено-азербайджанським конфліктом навколо Нагірного Карабаху. Частка вірмен серед усього населення України за тридцять років підвищилась з 0,06% у 1959 році до 0,10% у 1989 році. Як і татари, вірмени зосереджувалися переважно в містах на сході та на півдні України.

Гагаузи. Абсолютна більшість гагаузів компактно проживала в Одеській області. У 1959 році їхня чисельність становила 23,5 тис. осіб, у 1989 році — 32,0 тис. осіб. Протягом 1959-1989pp. приріст чисельності складав 8,5 тис. осіб (36,17%). Частка гагаузів серед усього населення України зросла, відповідно, з 0,05% у 1959 році до 0,06% у 1989 році.

Цигани. Чисельність циган в Україні становила у 1959 році 22,5 тис. осіб, а в 1989 році — 47,9 тис. осіб. За тридцять років їхнє число зросло більш ніж удвічі, тобто — на 25,4 тис. осіб, або на 112,89%. Темпи приросту чисельності у відносних показниках циган були досить високими. Це було пов’язано перш за все з традиційно високим рівнем народжуваності, а також міграцією з-за меж України. Ця етнічна меншина також майже не зазнавала впливу асиміляційних процесів, а рівень народжуваності у них був досить високим. Частка циган серед усього населення України зросла з 0,05% у 1959 році до 0,09% у 1989 році.

Проаналізувавши зміни чисельності 12-ти найбільших за числом етнічних меншин, необхідно зупинитись ще на двох — кримських татарах та німцях. Простежити за змінами їхньої чисельності протягом 1959-1989pp. неможливо, бо представники цих етносів почали повертатися в Україну лише в другій половині 80-х pp., хоча ще до Другої світової війни їхня чисельність на теренах України була доволі значною.

Кримські татари. Трагічною була історична доля кримських татар, депортованих сталінським режимом до Середньої Азії. Виселення їх з історичної Батьківщини проводилось за постановою Д КО СРСР від 11 травня 1944 року за № 5859. Ця “операція” була проведена військами НКВС у ніч з 18-го на 19-те травня 1944 року, в ході якої було депортовано 44 006 родин, загальним числом 188 628 осіб9. Значна їхня частина, особливо діти та люди похилого віку, померли в дорозі, або в перші місяці після виселення до Середньої Азії. 28 квітня 1956 року указом Президії Верховної Ради СРСР кримські татари були звільнені зі спецпоселень, однак “без права повернення до місцевостей, звідки вони були вислані, і без повернення конфіскованого майна” 10. Спеціальною постановою Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року було заборонено проживання кримських татар також у південних областях: Запорізькій, Одеській, Миколаївській та Херсонській11.

Протягом 1956-1967pp. до Кримської області було дозволено повернення в індивідуальному порядку лише 15 кримським татарам. Крім того, в інших областях України в 1966 році проживало 247 осіб кримськотатарської національності. КДБ СРСР контролював місце проживання практично кожного представника цього етносу. Незважаючи на їхні звернення до керівництва СРСР та УРСР про скасування обмежень проживання на території Криму, а також підтримку цих вимог з боку дисидентів, “кримськотатарське питання” так і не було вирішене.

Активний спротив справедливому вирішенню цього питання був з боку органів КДБ. Так, у доповіді, направленій у квітні 1967 року головою КДБ УРСР В. Нікітченком на ім’я тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, “аргументувалася” відсутність необхідності скасування раніше прийнятих постанов про заборону повернення кримських татар до Криму.

У вересні 1967 року Верховна Рада СРСР в указі “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму” підтвердила заборону про їхнє повернення на попереднє місце проживання. Звертає на себе увагу той факт, що в цьому указі кримських татар було названо не їх власним ім’ям, а “татарами, які проживали в Криму”. Тобто, відкидалась будь-яка можливість для їхнього повернення в майбутньому на історичну Батьківщину. Тому всі спроби цього стражденного народу повернутись до Криму, здійснені до другої половини 80-х pp., виявились марними.

За переписом 1989 року в Україні нараховувалось лише 46,8 тис. кримських татар. Повернення їх до Криму зустріло досить упереджене ставлення з боку властей створеної в 1991 році Кримської автономії. Але, незважаючи на складну економічну ситуацію в Україні, повернення кримських татар на свою історичну Батьківщину стало актом відновлення історичної справедливості.

Німці. Німецьке населення з XVIII століття проживало на півдні України, а також на Волині. У 30-х роках XX століття на території України в сучасних її кордонах проживало 590 тис. німців. Їх, як і кримських татар, у роки Другої світової війни радянський режим звинуватив у “зраді” та депортував на територію Казахстану та Сибіру. Німцям заборонялося повернення до місць колишнього розселення. З другої половини 80-х років тисячі етнічних німців переселилися на постійне місце проживання до Німеччини. В Україні в 1989 році чисельність німців була досить незначною — 37,8 тис. осіб.

Крім вище названих етнічних меншин, у 1989 році в Україні проживали ще й представники інших народів. Однак, чисельність кожного з них залишалась досить невеликою, менше 30 тис. осіб.

Таким чином, проведений аналіз статистичних матеріалів свідчить, що зміни чисельності окремо взятих етнічних меншин мали суттєві відмінності. Більш високими темпами зростала чисельність білорусів, молдован, румунів, татар, вірменів, гагаузів та циган, це зростання значно переважало у відносних показниках навіть темпи приросту чисельності українців. Порівняно меншими були темпи приросту числа болгар та угорців, а чисельність євреїв, поляків та греків протягом 1959-1989pp. навіть скоротилася.

У цілому ж, чисельність усіх разом узятих етнічних меншин, окрім росіян, зростала значно меншими темпами, ніж загальна чисельність населення України. Це призвело до того, що їхня питома вага серед усього населення України, і так досить незначна, продовжувала скорочуватися. Так, якщо в 1959 році вона становила 6,26%, то у 1970 році зменшилася до 5,76%, у 1979 році скоротилася до 5,34%, а в 1989 році складала лише 5,20%. Таке ж зменшення спостерігалося в усіх трьох регіонах. Зокрема, якщо серед населення Південного регіону ця частка досягала в 1959 році 12,18%, то в 1989 році вона знизилась до 10,04%, у Південно-Західному, відповідно, з 6,34% до 4,67%, у Донецько-Придніпровському — з 4,48% до 4,05%.

Окремого дослідження потребують зміни чисельності етнічних меншин, окрім росіян за їх рідною мовою, за такими групами: з власного національною, з українською та з російською, бо в динаміці чисельності між цими групами існували суттєві відмінності.

Зміни чисельності етнічних меншин, окрім росіян, які зберігали власні національні мови. Незважаючи на значне розповсюдження процесів мовної асиміляції серед етнічних меншин, значна їхня частина зуміла зберегти власні національні мови. Загальна чисельність цієї групи населення складала в 1959 році — 1 млн. 134,6 тис. осіб, у 1970 році — 1 млн. 170,7 тис. осіб, у 1979 році — 1 млн. 144,2 тис. осіб, а в 1989 році досягнула максимального показника — 1 млн. 281,2 тис. осіб. Отже, напрямок змін чисельності не був прямолінійним та цілком однозначним. Так, за перший період число неасимільованих за мовою етнічних меншин зросло на 36,1 тис. осіб (3,18%), за другий період відбулося скорочення на 26,5 тис. осіб, або на 2,26%, а за третій період знову спостерігалося зростання на 137,6 тис. осіб, або на 12,97%, у значній мірі за рахунок кримських татар.

З кінця 80-х років розпочався процес поступового повернення значної частини представників етнічних меншин України до власних національних мов. Це відбулось у першу чергу внаслідок зростання національної самосвідомості та призупинення, хоча б частково, процесів мовної асиміляції, перш за все в напрямку зросійщення. Крім цього, на збільшення загальної чисельності цього населення впливали також і міграції з-за меж України. В цілому ж, протягом 1959-1989pp. загальна чисельність неасимільованих за мовою етнічних меншин, окрім росіян, зросла на 147,2 тис. осіб, або на 12,97%, але це зростання було досягнуто переважно за останній, третій період (80-ті роки).

Проаналізуємо зміни чисельності цього неасимільованого за мовою населення за окремими регіонами. Високими темпами зростала чисельність етнічних меншин, що зберігали власну мову в Південному регіоні, з 341,1 тис. осіб у 1959 році до 444,2 тис. осіб у 1989 році. Тобто, за тридцять років приріст складав 103,1 тис. осіб (30,23%).

Інтенсивно збільшувалась чисельність цієї групи населення в Донецько-Придніпровському регіоні. Зокрема, якщо в 1959 році вона становила 227,2 тис. осіб, то в 1989 році — 323,0 тис. осіб. Протягом 1959-1989pp. приріст чисельності досяг 95,8 тис. осіб (42,17%). На відміну від цих двох регіонів, у Південно-Західному регіоні чисельність етнічних меншин, не асимільованих за мовою, скоротилася на 51,7 тис. осіб, або на 9,13%. Хоч загальне їхнє число і продовжувало залишатися досить значним порівняно з двома іншими регіонами — 566,3 тис. осіб у 1959 році та 514,6 тис. осіб у 1989 році.

Якщо взяти за 100% загальну чисельність етнічних меншин, які зберігали власні національні мови, без урахування росіян, у цілому в Україні, то в 1959 році майже половина його — 49,92%, була зосереджена в Південно-Західному регіоні, а в 1989 році — лише 40,15%. Частка Південного регіону, навпаки, збільшилася з 30,06% у 1959 році до 34,65% у 1989 році головним чином за рахунок кримських татар, а Донецько-Придніпровського, відповідно, з 20,02% до 25,20%, перш за все за рахунок вірменів та азербайджанців. Територіальне розміщення цієї групи населення змінювалося в результаті різних за величиною темпів приросту чисельності в окремо взятих регіонах, або навіть зменшення в одному з них — Південно-Західному.

Важливий результат дає аналіз статистичних матеріалів про відповідність етнічного походження та власної національної мови серед етнічних меншин України вцілому, не рахуючи росіян. Іншими словами, проведемо дослідження питомої ваги неасимільованих за мовою представників етнічних меншин серед їхньої загальної чисельності. Так, у 1959 році ця частка становила 42,07% загального їхнього числа, у 1970 році — 41,10%, у 1979 році — 40,12%, і в 1989 році піднялася до 44,99%.

Аналіз свідчить, що в 60-70-ті pp. відбувалося скорочення частки тих, хто визнавав рідною власну національну мову, збільшення її спостерігалося лише за третій період (80-ті pp.). Незважаючи на це зростання, в 1989 році неасимільована за мовою група не досягала і половини загальної чисельності етнічних меншин України, окрім росіян. Тобто, абсолютна більшість серед етнічних меншин, не рахуючи росіян, визнавали за рідні не свої власні національні мови, а чужі, перш за все російську.