Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



Особливості мовної та етнічної асиміляції українців
Этнография - История Украины

Особливості мовної та етнічної асиміляції українців

Одним з головних та найбільш дієвих засобів збільшення чисельності росіян в Україні, поряд з їхнім природним та механічним приростом, була інтенсивна етнічна асиміляція (зросійщення) українців та інших народів. Особливо активного розвитку цей процес набув за радянський період, що було прямим наслідком національної політики партійно-державного керівництва СРСР.

Під етнічною асиміляцією науковці розуміють злиття з тією, або іншою, як правило, більше розвинутою культурно чи чисельно переважаючою на даній території етнічною спільнотою окремих етнічних груп, які опинились в її середовищі. Іншими словами, етнічна асиміляція призводить до повної втрати власних етнічних ознак та перетворення асимільованих на представників іншого етносу.

Існують два різновиди етнічної асиміляції — природна та насильницька (штучна). Природну асиміляцію необхідно розглядати як результат інтеграції окремих груп етнічних меншин, особливо іммігрантів, які оселились для постійного проживання в іншому етнічному середовищі. Природна асиміляція виникає при безпосередньому контакті етнічно різних груп населення та зумовлена природною необхідністю їхнього загального господарського та культурного співіснування, а також міжетнічними (екзогамними) шлюбами.

Найбільше притаманною була природна асиміляція для тих етнічних меншин, які не мали компактних ареалів розселення, а також для нечисленних мігрантів, що були розкидані в іншонаціональному середовищі і не мали можливості для встановлення постійних зв’язків зі своєю історичною Батьківщиною. Крім того, природна асиміляція — це досить поступовий та тривалий процес втрати окремих етнічних ознак. І навіть поодинокі мігранти повністю асимілюються лише в другому чи третьому поколінні. Тобто, повної й незворотної асиміляції зазнають діти та онуки мігрантів першого покоління.

Отже, природна асиміляція відбувається там, де корінна більшість поступово поглинає зайшлу меншість. Українці ж є автохтонами на своїх етнічних землях, і до того ж, складали не меншість, а якраз абсолютну більшість серед загальної чисельності населення. За розвитком своєї культури, в тому числі і мови, вони не поступалися росіянам, тому їхню етнічну асиміляцію (зросійщення) в Україні природною вважати не можна. Тому, масове зросійщення українців на власних етнічних землях є різновидом не природної, а штучної, насильницької за своєю сутністю асиміляції.

За визначенням В.І. Козлова, “насильницька асиміляція характерна для країн, де національності нерівноправні, і представляє собою систему заходів уряду та місцевих властей в системі шкільної освіти та інших сферах громадського життя, спрямованих на штучне прискорення процесу асиміляції шляхом придушення або утисків мови та культури етнічних меншин, тиску на їхню самосвідомість”. Насильницьке російщення українців було тривалим за часом етнічним процесом і стало прямим результатом політики, яка проводилась як царським, так і радянським урядами.

Ще в 20-ті pp. більшовицька партія розглядала царську Росію як “тюрму народів” та засуджувала царську політику російщення, хоча б на словах. У резолюції X з’їзду РКП(б) у 1921 році підкреслювалось, що політика царського уряду стосовно неросійських народів була спрямована на те, “щоб убити серед них початки всякої державності, калічити їхню культуру, утискувати їхню мову, держати їх у невігластві та в кінцевому підсумку за можливості зросійщити їх”.

У добу “українізації” 20-х pp. вважалося, що зі штучним, насильницьким російщенням українців буде покінчено й розпочнеться процес поступового деросійщення. “Революція поклала край русифікаторській політиці (політиці російщення. — B.C.) царату і тепер через правильну національну політику партії і радянської влади ми є свідками зворотного процесу — повсякденної і систематичної українізації пролетаріату”. Але після свідомого та прискореного згортання “українізації” з початку 30-х років насильницьке зросійщення українців знову не лише відновилося, а й значно посилилось.

З початку 30-х pp. у радянській науковій літературі сам термін “асиміляція” почав використовуватись досить обмежено. Як визнавав радянський демограф В.І. Козлов: “Багато авторів, аналізуючи етнічні процеси в СРСР, уникають використовувати термін “асиміляція”, бо ототожнюють його з насильницькою асиміляторською політикою” 84. Асам термін “російщення”, в тодішньому звучанні “русифікація”, взагалі зник з праць радянських науковців. Це було пов’язано перш за все з тим, що наслідки радянської політики “російщення” були значно більшими за своїми масштабами, ніж результати відповідної політики самодержавства.

І щоб не допустити аналогії в оцінці політики царського та радянського урядів, зросійщення неросійських народів у СРСР виправдовувалося “об’єктивними умовами”. Зокрема, той же радянський дослідник етнічних процесів В.І. Козлов вказував: “у Радянському Союзі, де досягнуто рівноправність усіх народів і створені умови для розвитку без перешкод національних мов та культур, асиміляційні процеси втратили свої колишні суперечності. Вони зумовлені об’єктивними причинами і є результатом дружного спільного економічного, політичного, культурного життя представників різних народів”... Таке твердження В.І. Козлова за своєю сутністю було безапеляційним і не відповідало реальному стану речей, бо рівноправності становища української та російської мов в УРСР ніколи не було, за винятком «українізації» 20-х pp. Мова однієї з етнічних меншин в Україні (росіян) посідала домінантне становище, мала державний статус, а українська мова фактично опинилася в становищі мови етнічної меншини.

Зросійщення українців, як і інших неросійських народів, не лише за часів існування СРСР, але й за часів Російської імперії, в радянській науковій та пропагандистській літературі 60-80-х pp. частіше або просто замовчувалось, або іноді навіть виправдовувалось. Лише в окремих етнодемографічних дослідженнях радянських часів визнавалась насильницькою етнічна асиміляція неросійських народів у Російській імперії. “Національна політика царизму в ставленні до більшості неросійських, а точніше невеликоросійських народів, полягала у придушенні їхньої мови та національної культури, у спробах їх насильницького зросійщення”, — змушений був визнати радянський науковець В.І. Козлов. В офіційних документах КПРС в 60-80-хх рр., а також у радянській пропаганді термін “насильницька русифікація (зросійщення)” взагалі не використовувався.

Незважаючи на досить тривалу за часом політику російщення українців, яка призвела до широкого розповсюдження в їхньому середовищі процесів штучної мовної та етнічної асиміляції, всупереч всьому цьому абсолютна більшість українців зуміла зберегти власну національну ідентичність. “Історичний досвід засвідчує, що поневолені народи, доки живуть на рідній землі, не асимілюються”, — вказував визначний український дослідник теорії та історії нації О. Бочковський. Крім того, на його думку, “не можна говорити про асиміляцію народів у цілому, а лише окремих його верств, груп чи одиниць”.

З цих міркувань етнічну асиміляцію українців необхідно розглядати як процес, який був у цілому спрямований царським та радянським урядами на всю українську націю, але в кінцевому результаті охопив лише її частину. Про масове розповсюдження цього етнічного явища можна говорити лише стосовно радянських часів, як переконливо засвідчують статистичні матеріали переписів 1959, 1970, 1979, 1989рр.

Авторитетна і цілком справедлива оцінка цього складного історичного явища належить історику українського зарубіжжя І. Лисяку-Рудницькому: “Царському режимові у великій мірі пощастило державно і культурно асимілювати провідні шари населення України, а народні маси консервувати в стані національної пасивності та аморфності. Комуністичні вожді Росії, очевидно, покладаються на цей історичний досвід і вони переконані, що їм удасться розв’язати дошкульне “українське питання” за допомогою модернізованого варіанту цієї випробуваної політичної стратегії”.

Тому, коли за часів існування Російської імперії асимілювалася українська знать: дворяни та духовенство, частина українських міщан, то абсолютна більшість українців були селянами і продовжували користуватись рідною мовою, мовна та етнічна асиміляція зачепила їх мало. Українське село залишалось майже суцільно україномовним, бо селяни були одномовними, а не двомовними. Російська мова залишалась для них зовсім чужою, в кращому випадку вони її лише розуміли, але не могли та й не хотіли нею вільно спілкуватися.

Зовсім інша ситуація склалася за радянських часів, з розвитком процесу урбанізації, особливо в післявоєнні роки українські міста продовжували залишатися центрами зросійщення. Незважаючи на те, що росіяни складали не більшість, а меншість серед усього міського населення, асимілювалися якраз не вони, а українці. Головним чином це було пов’язано з високим соціальним статусом російської мови, її пануванням у всіх царинах суспільного життя, і, відповідно, упослідженням української мови, що об’єктивно сприяло формуванню комплексу національної меншовартості. Серед значної частини українців російська мова стала символом “передової мови”, а українська була зведена до символу відсталого села.

Мовну та етнічну асиміляцію, а також її наслідки необхідно розглядати з двох боків. З одного боку, як тиск пануючої держави, а з іншого, як реакцію — спротив нації, яку намагаються асимілювати. Тобто, з одного боку, за визначенням О. Бочковського: “асиміляція — наслідок господарчого та культурного тиску панівного народу”. Цей тиск мав на меті обмеження вільного розвитку нації та повного перетворення її чи її частини на іншу націю.

Як зазначав чеський дослідник Ф. Галацький, “право народів — це справді справа природи, жоден народ на землі не має права вимагати, щоб для його користі приніс себе в жертву сусід, жоден сусід не зобов’язаний відцуратися або пожертвувати себе для добра сусіда. Природа не знає жодних панівних народів, або народів — наймитів”. Однак, російська держава, і царська, і радянська, вимагала від українців та інших неросійських народів принести себе в жертву, відмовитись від власних етнічних ознак, від власних національних мов на користь російської, і це не є перебільшенням, бо підтверджується статистичними матеріалами.

З іншого боку, асиміляцію необхідно розглядати у контексті того, що відбувається у середовищі етносу, який перебуває перед загрозою поглинання іншою нацією.

І Лисяк-Рудницький слушно вказував, що “методами геноциду можна якийсь народ, або націю фізично вигубити, але не можна його асимілювати. Бо асиміляція — це не те, що робить завойовник, але те, що діється у збірній свідомості завойованих. На факт завоювання, поневолення можливі різні реакції, від збільшення опору до відмови від власної тотожності та злиття з завойовником. Отже, якщо завойований народ вибирає альтернативу асиміляції, то це вже його власне рішення. В перспективі історії не має значення, що цей вибір був цілком не добровільний чи “примусово-добровільний”.

З цих міркувань проявом захисної реакції української нації слід вважати Українську національно-демократичну революцію 1917-1921 pp., збройну боротьбу УПА в 40-50-ті pp., дисидентський рух та оборону інтелігенцією української мови в 60-80-их pp. XX століття. В історичному минулому до суспільних явищ цього рівня можна віднести і “Велике повстання” на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, спрямоване проти полонізації українців у Речі Посполитій, боротьбу козацької старшини часів Гетьманщини з російським царатом з метою збереження української автономії та протидію російщенню.

Іншою за своєю сутністю реакцією на асиміляцію була свідома чи несвідома втрата нацією, точніше її інтелектуальною елітою або більшою її частиною, наснаги у боротьбі збереження своєї національної ідентичності, зневіра в свої сили у відстоюванні національних інтересів, втрата віри в перспективу самостійного розвитку власної нації.

За визначенням І. Лисяка-Рудницького, для того, “щоб нація вмерла, зовсім не треба фізичної загибелі того етнічного масиву, що творить її підніжжя. Вистачає того, щоб у колективі згасла воля бути окремим політичним суб’єктом. Чужинницьке завоювання само собою не означає смерті нації, але воно може до цього привести. Одна можливість: винищення всієї провідної верстви нації. Інша можливість: добровільна капітуляція даної творчої верстви, прийняття нею якоїсь нової чужої національно-державної ідеології. В цьому випадку можна говорити про “самогубство” нації. Нарешті всяке ослаблення того “свідомого напруження”, що творить саму суть існування нації, неминуче тягне за собою її занепад”.

В історії України було декілька трагічних випадків занепаду національної еліти, з її масовою капітуляцією перед іноземними національно-державними ідеологіями та чужими державами, що мало для українців справді катастрофічні наслідки. Вперше це відбулося в XVI-XVII століттях, коли українська шляхта, з метою збереження своїх станових привілеїв, масово відмовлялась від власної мови, культури, православної церкви, тобто полонізувалась та окатоличувалась.

Вдруге українська еліта (козацька старшина та духовенство) капітулювала перед Російською імперією в кінці XVIII — на початку XIX століття. Домігшись визнання за собою станових привілеїв, вона поступово втрачала національні ознаки, перш за все рідну мову, зросійщилась, тобто фактично перетворилась на росіян за національною самосвідомістю українського етнічного походження.

Втретє, найбільш масова етнічна асиміляція українців, особливо міського населення, відбулася за радянських часів. Капітуляція значної частини української інтелігенції перед радянським режимом була зумовлена також і загрозою репресій чи навіть фізичного знищення. В 30-ті pp. значна частина української інтелігенції опинилась у в’язницях та концтаборах, інші змушені були пристосовуватись до комуністичної ідеології, відмовлятись від відстоювання національних інтересів української нації.

Тобто, політику російщення, яку проводили царський і радянський режими, необхідно розглядати як спробу, і в значній мірі досить-таки вдалу, знищити українство як націю, стимулювати її протиприродне “самогубство”, “добровільно-примусову” відмову від національної ідентичності, власного коріння.

Таким чином, історичний досвід переконливо свідчить, що етнічна асиміляція українців і в складі Польщі (Речі Посполитої), і в складі Російської імперії (СРСР), дозволяла українській еліті не лише фізично вижити, але й зберегти високий соціальний статус, злившись з елітою чужих держав, залишивши напризволяще власну націю. Тобто, в цьому випадку необхідно констатувати свідому її капітуляцію перед чужинницькими державами, що призвела до зради українських національних інтересів.

Питання про співвідношення впливу зовнішніх чинників на етнічну асиміляцію — соціально-економічних та політичних засобів тиску з боку чужої держави та внутрішніх чинників — активної протидії цьому тискові з боку приреченої до втрати рідної мови, власної національної ідентичності нації досить складне й неоднозначне.

Достеменно відомо, що незважаючи на активне здійснення політики зросійщення, балтійські нації (литовці, латиші та естонці) виявили проти неї більшу стійкість та зуміли зберегти значно вищий рівень національної самосвідомості, ніж українці. Хоча необхідно відзначити, що рівень національної самосвідомості українців, як і рівень збереження власної національної мови, в окремих регіонах України був і залишається досить різним.

Політика російщення залишила більш глибокий слід серед українства східних та південних областей, особливо в містах. Слабкість протидії українців політиці етнічної асиміляції з боку чужих держав мала глибоке історичне підґрунтя. Це явище можна, проаналізувавши, пояснити, але не виправдати чи тим паче засудити.

На вирішальний вплив внутрішніх чинників на процеси етнічної асиміляції вказував І. Лисяк-Рудницький: “Якщо ворогові було суджено бути переможцем, а нам переможеними, то це сталося в великій мірі через те, що цей ворог і в минулому виявив, і в сучасному виявляє надзвичайну вмілість у тому, щоб вишукувати слабкі місця у нашій структурі — і в них з цілою силою вдаряти. Ланцюг, яким Україна запряжена до імперської колісниці, сковано з ланок наших слабкостей і помилок. Тому не можемо дозволити собі на те, щоб закривати очі на ці слабкості й помилки, скидаючи відповідальність за нашу національну трагедію виключно на зовнішні сили та несприятливі обставини. Свобода особи й нації утверджується у свідомій, творчій конфронтації з об’єктивними обставинами, а не в капітуляції перед ними”.

Проявом такої внутрішньої слабкості українства у захисті власної національної ідентичності, перш за все рідної мови та культури, є те, що в містах на сході та півдні України, незважаючи на чисельну перевагу українців, за винятком Криму, як і раніше, продовжує домінувати російська мова, а не українська. Психологічне несприйнят- тя, небажання, а то й навіть глибока відраза та свідома протидія поверненню до української мови в сучасних умовах є характерним для значної частини осіб українського етнічного походження, але росіян за мовою та національною самосвідомістю. “Перевертнями” називав таких українців Тарас Шевченко.

Але лише тоді, коли українці зуміють подолати цю внутрішню слабкість, свою національну меншовартість, то і наслідки довготривалої політики російщення будуть ліквідовані. Доки самі українці не повернуться до власної національної мови та культури, стануть поважати їх, не можна чекати поваги до України та всього українського з боку етнічних меншин, у тому числі й росіян.

Це стане можливим лише завдяки зростанню національної самосвідомості українців, відновленню глибокої поваги до своєї історії, мови, культури, традицій, насамперед з боку національної еліти. За визначенням дослідника національних проблем О. Бочковського: “поширення і поглиблення національної свідомості серед загалу гальмує і обмежує вплив асиміляції. Свідома нація не асимілюється”. Тому заходами як царського, так і радянського урядів свідомо і цілеспрямовано обмежувалось зростання національної самосвідомості українців, тим самим штучно створювались сприятливі умови для проведення мовної та етнічної асиміляції на українських етнічних землях та поза ними.

Насильницьке зросійщення неросійських народів, у тому числі й українців, на власних етнічних територіях було однією з причин краху та розпаду як Російської імперії, так і СРСР. О. Бочковський ще у 30-ті pp. XX століття передбачав негативні наслідки насильницької, штучної асиміляції для держав, які її проводили. “Примусова асиміляція — політичний анахронізм. Вона руйнує підвалини держави, бо гартує сили переслідуваного народу, спрямовані на рішуче протистояння в національному визволенні”.

Етнічна асиміляція мала досить негативні наслідки для неросійських народів, у тому числі й для українців, бо сприяла значному скороченню території етнічних земель та зменшенню чисельності, за рахунок чого зростала не лише чисельність росіян, але й ареал їхнього розселення.

Етнічна асиміляція як довготривалий процес має декілька етапів і охоплює не менше двох-трьох поколінь. Вона розпочинається з розповсюдження двомовності та засвоєння елементів матеріальної та духовної культури іншого етносу. Крім того, двомовність (білінгвізм) супроводжується поступовою жаргонізацією рідної мови. “Жаргонізація поневоленої мови — це переходовий етап до повної асиміляції, він болючий, і негативно позначається на свідомості, що її, таку переходову свідомість, О. Потебня називав “гидотою запустіння”.

Жаргонізація породжує почуття внутрішнього психологічного дискомфорту, маргиналізацію особи, яка відірвалась від власного етнічного коріння і не може зразу й повністю пристати та влитись до іншого етнічного середовища. З іншого боку, жаргонізація мови є важливою і досить показовою ознакою загального низького рівня кулі.тури особи. У царській Росії, де українська мова була фактично повністю витіснена з усіх сфер суспільного вжитку, а зберігалась лише на побутовому рівні, це породжувало так званих “покручів” або “перевертнів”. Їх портрети знайшли іронічне відображення в тогочасній українській художній літературі.

Ще більш масовий прояв жаргонізації відбувся за радянських часів. Вихідці з україномовного села просто губились у російськомовному місті, вони не могли встояти перед тиском більш “високої” російської мови. Цураючись своєї рідної української, не кожен з них міг повністю засвоїти чужу для них російську літературну мову. Типовий зразок такої жаргонізаціі української мови, так званий “суржик”, яким користується значна частина українців і зараз у містах на сході та півдні України, або сільське населення у Білгородщині, Курщині, Вороніжчині та на Кубані — колишніх українських етнічних землях, де на побутовому рівні продовжує зберігатись українська мова у вигляді українсько-російського “суржику”. Таке становище було пов’язане перш за все з тим, що українці протягом століть, за винятком короткого періоду “українізації” 20-х pp. XX століття, не мали доступу до освіти рідною мовою чи навіть української книги.

У СРСР двомовність розглядалась як один з головних напрямків мовної, а в перспективі й етнічної асиміляції неросійських народів. Незважаючи на активну пропаганду двомовності як основного шляху формування “нової історичної спільності — радянського народу”, найменше двомовними були росіяни, навіть ті з них, які знаходилися поза межами Росії, тобто поза межами російської етнічної території.

Так, за даними перепису 1989 року, 99,8% загальної чисельності росіян в СРСР визнавали за рідну російську мову і лише 0,2% вважали рідними інші мови. Вільно ж володіли іншими мовами, як другими, лише 4,1% росіян. Для порівняння, 18,9% всіх українців в СРСР визнавали у 1989 році рідною не власну, а російську мову. Крім того, ще 56,2% вільно володіли нею, як другою мовою.

Отже, якщо серед росіян двомовні складали лише 4,3%, то серед українців — 75,1%.

Статистичні матеріали свідчать про те, що двомовність (білінгвізм) була характерною ознакою для українців та інших неросійських народів, але не для етнічних росіян. Вони залишались одномовними, хоча значна їх частина зосереджувалась поза межами російської етнічної території. Тобто, статистичні дані перепису переконливо засвідчують, що найменшими “інтернаціоналістами” в СРСР були якраз росіяни.

За слушним висновком В.М. Даниленка, «перебування росіян в Україні ніколи не складало для них якихось проблем. Вони завжди залишалися «першими серед рівних», відчували себе носіями високої історичної місії. Через своє домінуюче становище у них не було відчуття інонаціонального середовища. Для них взагалі була характерна слабка адаптація до мови і культури національної більшості. Та в дійсності вона була й не потрібного: національно-російська двомовність (як перехідний етап до російської одномовності), престижність «російської» освіти, переваги у всіх сферах російської мови знімали проблему знання української. Цікаво, що більшість росіян, які проживали в Україні, своєю батьківщиною вважали СРСР, у той час як серед українців більшість називали батьківщиною Україну».

На відміну від СРСР, у Швейцарії, яка була конфедерацією не лише за назвою, “двомовних людей, навіть у великих містах не так багато, та й ті вважають за доцільне користуватися рідною мовою. Швейцарцю, який переселяється до іншомовного кантону, важко навіть знайти висококваліфіковану роботу, якщо він вільно не володіє місцевою мовою. В одномовних кантонах стосунки з адміністративними і навіть з судовими органами ґрунтуються також на місцевій мові, так що іншомовному мігранту потрібно шукати перекладача”. Росіяни ж, які переселялись в Україну, або до інших національних республік, не виявляли особливої зацікавленості у вивченні української чи інших національних мов, бо не відчували в цьому нагальної потреби, в більшості великих міст російська мова панувала у всіх сферах суспільного життя. В жодній республіці СРСР росіяни не вважали себе за етнічну меншину і фактично знаходились у домінантному становищі.

Відомий український мовознавець В. Чапленко вказував, що двомовними можуть бути тільки поневолені народи, панівні — НІКОЛИ. Це він довів на прикладі колишньої Австро-Угорської імперії, де двомовними були тільки чеська, польська, українська та інші слов’янські нації, особливо в містах, а австрійці та угорці залишалися одномовними. В самостійній Польщі в міжвоєнний період поляки вже не були двомовними, така доля була лише в українців та білорусів.

Тобто, двомовність українців у складі СРСР була зумовлена тим, що вони опинилися фактично в становищі етнічної меншини на власній землі. Росіяни, хоча й залишалися чисельно у меншості в Україні, знаходилися в становищі домінантної більшості.

Відродження Української державності у 1991 році кардинально змінило ситуацію, росіяни втратили колишній статус і тепер перед ними стоїть перспектива стати двомовними, однією із етнічних меншин, ким вони й були насправді завжди. Цей процес набуття статусу етнічної меншини психологічно важко сприймається значною частиною росіян та зросійщених представників інших народів. Звідси й неприйняття української мови, масові прояви українофобії, ностальгія за часами СРСР

Наступним етапом після набуття двомовності є повний і незворотний перехід до визнання рідною не власної, а чужої мови. Власна національна мова перетворюється на чужу, другорядну. Як зазначав науковець В.І. Козлов, “визнання своєю рідною мовою мови іншої національності свідчить про те, що людина втратила свою національну мову або знає її дуже погано й не пов’язує з нею свою національну належність”.

Інтенсивна мовна асиміляція природно характерна для етнічних меншин, а не корінних народів. Радянська національна політика призвела до масового мовного зросійщення українців на власній етнічній території, особливо у 60-80-ті pp. Тобто, штучно українці були поставлені в становище етнічної меншини, чисельно не будучи нею. Так, зокрема, протягом 1959-1989pp. чисельність українців в Україні, які визнавали рідною російську мову, збільшилася з 2 млн. 076 тис. осіб до 4 млн. 578 тис. осіб, тобто більше ніж удвічі, або на 120,59%. За цей же час частка російськомовних серед усіх українців зросла з 6,45% у 1959 році до 12,24% у 1989 році. Докладніше статистичні аспекти мовного зросійщення українців розглядаються у наступному розділі.

Коли людина втрачає рідну мову і користується постійно, як рідною, чужою мовою, то і знання материнської мови перестає для неї бути конче необхідним. Природу такого явища, так званих “перевертнів” розкрив мовознавець В. Чапленко: “Коли поневолений народ втрачає свою мову і засвоює навіть силоміць накинуту, то він починає цю останню “любити як рідну“, бо це його єдиний засіб мислення й суспільного взаємення. Відома також байдужість й ворожість так званих “перевертнів” до мови своїх батьків, але здебільшого важить тут не так моральний момент (зрада свого народу), як технічна трудність замінити освоєну, чужу мову втраченою, забутою рідною”. І моральний чинник у цій мовній ситуації відіграє не останню роль, як це доводять перші роки існування сучасної незалежної української держави.

Психологічне несприйняття, небажання, а то й навіть відкрита чи досить вміло прихована протидія поверненню державного статусу української мови в умовах незалежної України характерні не лише на побутовому рівні серед етнічних росіян та осіб українського етнічного походження, але росіян за рідною мовою та національною самосвідомістю. Це пов’язано не лише з продовженням панування стереотипів минулого серед українського загалу. На сході та півдні України серед значної частини високоосвіченого населення, службовців, інтелігенції, особливо технічної, спостерігається стійке й цілковито свідоме ігнорування української мови не лише з технічних труднощів її вивчення, а, перш за все, внаслідок суб’єктивного зниження її статусу в суспільстві, що штучно видається за традиційне і об’єктивне історичне явище.

Суспільна вартість мови та її роль у суспільному житті формується не лише об’єктивними умовами її існування, але й суб’єктивною політикою державних структур, які ці умови створюють або активно впливають на них. Тому найважливішу, навіть головну роль у прискоренні чи в навмисному гальмуванні мовної, а також і етнічної асиміляції відіграє соціальний “престиж” або соціальна “меншовартість” тієї чи іншої мови в суспільстві. Тобто, фактично соціальний статус мови визначається національною, в тому числі, і мовною політикою держави, яка переслідує власну конкретну мету і проводить цю політику у своїх власних національних інтересах.

Радянська національна політика полягала не лише у штучному стимулюванні міграцій, з метою швидше “перемішати народи”, щоб витворити єдиний “радянський народ”, але й у посиленому мовному зросійщенні неросійських націй, української зокрема, в активному насадженні в пропаганді та в усіх сферах суспільного життя “переваг” російської мови як мови міжнаціонального спілкування.

Витіснення української мови зі всіх сфер громадського вжитку та фактичного перетворення російської мови в державну в Україні супроводжувалося невпинною і агресивною пропагандою ідей про “дружбу народів”. Однак, фальш радянської національної політики відчували всі не байдужі до трагічної долі свого народу та його мови, перш за все українська інтелігенція. З болем у серці, з відчаєм писав у “Щоденнику” О. Довженко: “Власне кажучи, українські письменники вже увійшли в суперечність з усім існуючим станом справ у державі. На їхньому боці лише формальна буква Конституції. Але, Центральний Комітет партії України та уряд говорить і видає свій офіціоз лише російською мовою, і викладання у вузах та десятирічках міст ведеться також російською. Таким чином, або треба переходити всьому культурному процесу зверху до низу на українську мову, або бути послідовним і кінчати українську літературу, і не ставити письменників у жахливе, незавидне, складне становище, яке не має собі подібного, мабуть, у всьому світі, в жодного народу, що поважає себе, і уряду, що поважає свій народ”.

Тому серед значної частини українців, у тому числі й високоосвічених, російська мова отримала високий соціальний статус, а рідна мова його втратила. Але така оцінка мови була суто суб’єктивною. За визначенням українського мовознавця В. Чапленка, “мова панівного народу — це мова авторитетна, “краща”, “правильна”, “панська”, мова ж поневоленого народу характеризується відповідними до цих епітетів антонімами. З погляду наукового мовознавства усе це відносні поняття, бо ж моральну вищість мови творять здебільшого позамовні чинники — політичні, церковні тощо, але для свідомості практичного мововжитку це абсолютні оцінки. І цей закон — закон суспільної оцінки мови діє з величезною силою, як явище психологічного космосу, ця оцінка просочується у маси поневоленого народу, штовхає його на асиміляцію”. Тому, зниження соціального статусу української мови відбувалося не стихійно, а стало прямим результатом цілеспрямованої мовної політики радянського режиму.

Мовознавці розрізняють два різновиди мовної політики: наступальну (агресивну) та оборонну (захисну). Коли мовна політика скерована у напрямку витіснення з ужитку іншої мови, навіть на власній етнічній території, така політика є наступальною, агресивною чи імперіалістичною. Якраз таку політику проводив царський уряд, коли офіційно навіть не визнавав існування української мови як окремої мови, а вважав її діалектом російської, чи радянський уряд, фактично перетворивши російську мову на державну в Україні замість української.

Оборонна мовна політика — захист рідної мови від агресивного зовнішнього тиску. Таку позицію, навіть в умовах радянського режиму, який проводив політику зросійщення, займали чесні перед своїм народом і перед своєю совістю кращі представники української інтелігенції, письменники, мовознавці, викладачі вищої школи та вчителі.

Як захисну необхідно розглядати і мовну політику, яку повинна проводити, але фактично не здійснює, молода Українська держава з метою втілення в життя статті 10-ї Конституції України про надання українській мові статусу державної та подолання наслідків довготривалої політики російщення українства. За своєю сутністю ця політика повинна бути спрямована на поступове, але послідовне деросійщення України та відновлення історичної справедливості — повернення природного права українській мові бути державною в українській державі.

Наукове мовознавство розрізняє мовну політику за формами її проведення. Ця політика може мати зовнішньо-лінгвістичний та внутрішньо-лінгвістичний характер. Зовнішньо-лінгвістична мовна політика знаходить свій прояв тоді, коли заходи урядових структур скеровано на зміну зовнішньо-лінгвістичного становища мови, її культурно-громадських функцій. Наступальна, агресивна мовна політика намагається ці функції відібрати чи обмежити, а то й навіть усунути мову з ужитку, а оборонна, захисна навпаки — ставить за мету відновлення втрачених позицій.

Український мовознавець Р. Смаль-Стоцький так оцінював зовнішньо-лінгвістичну політику царської Росії: “Можемо стверджувати, що властиво від самого початку злуки України з Росією, аж до світової війни — отже, більш ніж 250 літ — українська мова втратила була можливість вільно розвиватися, що вона утратила те право бути на власній землі державною мовою, мовою літератури, школи, церкви і т. д., що вона стала предметом безперервних переслідувань”.

За часів радянського режиму, хоча формальної заборони не було, створювались несприятливі умови для повного, нормального, як у всіх незалежних державах, функціонування рідної мови, для вільного розвитку національної самосвідомості українців. Штучно створювались умови, коли природний прояв національних почуттів, любов до рідної мови слугували приводом для звинувачень в “українському буржуазному націоналізмі”.

У “націоналізмі” звинувачувались майже всі українські письменники, яким не була байдужою любов до материнської мови, до рідної землі, до власного народу, до своєї історії, до національних традицій. Не оминув таких звинувачень і Юрій Яновський, “навіть писати перед смертю почав “по-руськи”, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів”, — так писав про долю свого колеги та друга О. Довженко ш. В “українському буржуазному націоналізмі” звинувачували також і Володимира Сосюру, Максима Рильського та й самого Олександра Довженка за оборону рідної мови та захист української культури.

За часів існування Російської імперії та СРСР відбувалося навіть втручання у внутрішню будову української мови, в її словниковий склад, у фонетику — це були прямі прояви агресивної внутрішньо-лінгвістичної політики. Так, зокрема, в царській Росії був заборонений український фонетичний правопис. Крім того, царська цензура не допускала в циркулярі з 1881 року “в малоросійський говор нових слів, знову придуманих і взятих із мов польської та німецької”.

Продовжувалося пряме втручання в розвиток української мови і за радянських часів. У 1933 році була проведена “реформа” українського правопису, як, до речі, білоруського, з метою ліквідації бар’єрів між українською та російською мовами, що призвело не лише до змін фонетичних норм, але до втрати значної частини самобутньої лексики. “Вже навіть літери і звуки, яких у російській мові немає, стають контрреволюційними, націоналістичними”, — так оцінив цю “реформу” видатний український мовознавець Р.Смаль-Стоцький.

Коли українські мовознавці домагалися очищення української літературної мови від граматичних росіянізмів — це був прояв оборонної, захисної внутрішньо- лінгвістичної мовної політики, справедливої за своєю природою. Наприклад, радянська політична цензура заборонила друкування статті В. Матвієнка “За високу культуру рідної мови” в журналі “Вітчизна” № 10 за 1958 рік. Ця стаття була оголошена “політично-ворожою” за те, що її автор, оцінюючи становище української мови, констатував, що серед засобів, які завдають шкоди українській мові, стало безумовне і непотрібне масове впровадження до неї росіянізмів — лексичних і навіть граматичних. Автора звинувачували в “українському буржуазному націоналізмі” за те, що він вимагав “рішучого засудження тих міщанських елементів, що ігнорують рідну мову”.

Ще більш непокоїло цензуру те, то в статті давалась висока оцінка зарубіжним українцям, які продовжували плекати рідну мову. “Викликає здивування та схвалення те високе почуття національної самосвідомості, яке зберігали українці за кордоном”. Таким чином, політична цензура придушувала навіть незначні спроби української інтелігенції стати на захист української мови проти зросійщення.

Захист рідної мови був закономірним і свідомим проявом мовотворчої діяльності, яка могла найуспішніше здійснюватись в умовах існування єдиного мовного суспільства, бо лише воно повністю забезпечує мовну єдність етносу. Для вільного розвитку української мови як у Російській імперії, так і в СРСР склалися не зовсім сприятливі історичні умови, точніше — цілком негативні. Це було пов’язано з поділом території України між сусідніми державами: Російською та Австро-Угорською імперіями до Першої світової війни, а в міжвоєнний період між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

Міждержавні кордони, які розділяли українські землі, негативно впливали на формування мовної єдності українства. До того ж чужинецька влада цілком свідомо та цілеспрямовано гальмувала розвиток української мови, особливо серед міського населення. В результаті чого в містах України переважала не українська мова, а чужинницькі, зокрема за часів перебування у складі Російської імперії та СРСР — російська. Соціальний розкол українства на російськомовне міське та україномовне сільське населення становив головну і неподоланну перешкоду для мовної єдності українського загалу.

Таке становище призвело до того, що значна частина української еліти опинилася поза межами україномовного середовища. До речі, така ситуація продовжує зберігатися у східних та південних областях навіть в умовах існування незалежної української держави.

Лише відсутність значних діалектичних відмінностей сприяла розвитку єдиної української мови, навіть в умовах бездержавності. Тому відродження незалежної української держави об’єктивно сприятиме поступовому завершенню формування єдиного українського мовного середовища, сучасної єдиної української політичної нації і перетворенню української мови у мову міжнаціонального спілкування, незважаючи на досить істотні і в цілому несприятливі для цього наслідки зросійщення значної частини українців, перш за все серед міського населення.

За визначенням мовознавців, мовна політика може бути як позитивною, так і негативною. Позитивна — у тому випадку, коли вона спрямована на зміцнення суспільного становища та державного статусу мови і сприяє її всебічному розвитку як засобу культурного мововжитку. Негативна — якщо ця політика скерована на обмеження чи навіть цілковите усунення мови з суспільного вжитку, а також деструкцію її безпосередньої внутрішньої будови, тобто, втручання у внутрішній саморозвиток мови.

У визначенні характеру мовної політики з точки зору її позитивності чи негативності, головну роль відіграє, відповідно, корисливість чи шкідливість наслідків цієї політики для кожної конкретної нації окремо. З точки зору різних націй, особливо за умов, коли вони мають цілком протилежні інтереси у мовній політиці, одна й та ж сама політика для одного етносу може мати позитивний характер, а для іншого — цілком негативний. Враховуючи те, що мовна політика є важливою складовою національної політики будь-якої держави, то, відповідно, і національна політика може мати як позитивний, так і негативний характер з позицій різних етносів.

Національну політику в цілому, в тому числі й її мовну складову, може реалізувати у напрямку власних національних інтересів лише справді національна держава, а не формальна квазідержава, якою була УРСР. Враховуючи те, що в складі Російської імперії українці мали статус бездержавної нації, а в складі СРСР отримали квазінаціональну державність, то протягом декількох останніх століть, аж до відродження незалежності України в кінці XX століття, українська нація не мала будь-якої реальної можливості для проведення власної національної, в тому числі, й мовної політики. Коротким історичним винятком з цього були часи Української національно-демократичної революції 1917-1921pp., а також, можливо, доба “українізації” в 20-ті pp. XX століття.

З цих міркувань, українська нація опинилась у досить несприятливих історичних умовах, коли українство не лише не могло здійснювати мовну політику в своїх власних інтересах, але й стало заручником чужої мовної політики, скерованої в інтересах інших держав: Російської імперії та СРСР, Австро-Угорської імперії, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Угорщини.

Але найбільших втрат українці зазнали від мовної політики Росії (Російської імперії та СРСР). Політика цих державних утворень імперського типу об’єктивно мала позитивний характер з точки зору імперських інтересів, бо сприяла мовній асиміляції неросійських народів, розширенню російської етнічної території за рахунок поглинання чужих етнічних земель, у тому числі й українських. З іншого боку, ця імперська політика Росії з точки зору національних інтересів українства мала для нього негативний характер, бо руйнувала україномовне середовище, російщила його.

Уряд царської Росії відкрито забороняв українську мову у суспільному вжитку (Валуєвський циркуляр та Емський указ), не допускаючи її в систему освіти, і не лише у вищу школу, але навіть у шкільництво, а також у державний апарат, судочинство, науку, церкву тощо. Така агресивна, наступальна мовна політика російської держави була негативною лише для української мови та українства в цілому.

Для самої ж імперії і за великим ґатунком для самих етнічних росіян та російської мови ця політика об’єктивно була позитивною, бо забезпечувала розширення мовного вжитку та розширення території їхнього розселення. З цих міркувань, офіційне оголошення в Російській імперії української мови територіальним діалектом, “малоросійським нарєчієм” російської мови було позитивним явищем для етнічних росіян, бо автоматично збільшувало кількість носіїв цієї мови, за рахунок насильницької мовної асиміляції українців. У такому ж становищі опинилися й білоруси.

Таку мовну політику необхідно також розглядати в контексті конкурентності української та російської мов на теренах України. Заборони української мови мали на меті для імперії в кращому випадку усунення конкурента, у гіршому — його ослаблення та зниження рівня його конкурентоспроможності в українському мовному середовищі. При цьому, особливо необхідно підкреслити, що конкуренція між двома мовами нав’язувалась урядовою мовною політикою винятково в українському етнічному середовищі. Серед етнічних росіян в Україні як за часів перебування її в складі Російської імперії, так і пізніше в СРСР про таку конкуренцію не могло бути й мови.

Радянська мовна політика в Україні переслідувала таку ж саму мету, але, на відміну від Російської імперії, яка відкрито проводила російщення, ця політика досить вміло маскувалася і тому досягла на цьому шляху значно більших успіхів. У результаті здійснення радянської політики російщення тисячі українців на своїй рідній землі зазнали мовної асиміляції, зросійщились, з погордою ставились до втраченої рідної мови, вважали її відсталою, “колгоспною”, яка не в змозі конкурувати з передовою, “міською” російською мовою.

І ще одне суттєве зауваження. Історичний досвід, і не лише українсько-російських міжетнічних взаємин, переконливо свідчить, не існувало і не існує, та й не може існувати паритету мовній політиці. Одна мова завжди виграє, а інша обов’язково програє. Головне ж, щоб була відновлена історична справедливість стосовно української мови, що можливе лише за умови отримання нею не формального, а реального статусу державної в незалежній Україні.

Конкретним проявом конкурентності мов є явище двомовності (білінгвізму). Білінгвізм, як природне явище, є переважно характерною ознакою етнічних меншин. Оцінюючи ступінь розповсюдження двомовності в середовищі етнічних українців за радянських часів, варто констатувати, що вони опинилися у становищі етнічної меншини. Природним таке явище визнати неможливо, бо не може бути корінний народ етнічною меншиною на своїй історичній Батьківщині, до того ж не будучи меншим за чисельністю. За слушним висновком мовознавця Л.Т.Масенко, “масова двомовність українців є наслідком тривалого процесу мовно-культурної асиміляції, тимчасовим перехідним містком, по якому людність рухалась від української до російської одномовності”.

Такі мовні процеси могли відбуватися лише за умови відсутності української національної державності, коли статус державної мови незаслужено перебрала на себе російська мова, в результаті штучного перетворення української мови фактично на мову етнічної меншини. Про це переконливо свідчать статистичні дані переписів 1959, 1970, 1979, 1989 pp., проаналізовані автором у наступному розділі.

На відміну від етнічних українців, у російському етнічному середовищі в Україні абсолютно домінувала російська мова. Росіяни фактично не зазнавали мовної асиміляції у формі українізації, що яскраво контрастувало з широким розповсюдженням процесів мовної асиміляції (зросійщення) в українському етнічному середовищі.

Відродження незалежності української держави у 1991 році вперше за останні триста років відкрило реальну можливість проводити власну мовну політику без будь-яких втручань з боку інших держав та обмежень у розвитку української мови. В умовах незалежної України також існує конкурентність української та російської мов. Але ця конкурентність природно можлива лише у мовному середовищі російської етнічної меншини, в українському етнічному просторі така конкуренція не потрібна. Тому що, об’єктивно, в мовному середовищі корінної нації, яка має власну національну державу, така конкуренція існувати просто не може. Тобто, двомовними повинні стати в Україні не корінна нація — українці, а якраз російська етнічна меншина.

Зміни суспільної ролі української та російської мов у сучасній Україні та набуття українською мовою статусу державної об’єктивно ведуть до суттєвого скорочення функцій та сфери вживання російської мови — мови однієї з етнічних меншин, хоча й найбільшої серед інших меншин за чисельністю.

Процес набуття українською мовою державного статусу для українства безумовно є позитивною політикою і до того ж є довгоочікуваним відновленням історичної справедливості. З іншого боку, для частини етнічних росіян та зросійщених українців, які є політично заангажованими та шовіністично налаштованими проти українства, така політика може сприйматись як негативна. Але в цьому немає нічого страшного, бо стереотипи минулого рано чи пізно будуть подолані і в свідомості цих осіб.

Російська мова несправедливо мала державний статус в УРСР, об’єктивно втратила його в умовах відновлення незалежності України. Такі різкі зміни, зрозуміло, могли б розглядатися як безумовно негативні лише з точки зору корінної нації, але не етнічної меншини. Але росіяни в Україні були, є і будуть етнічною меншиною, і, відповідно, їхня мова була, є і буде лише мовою етнічної меншини. Російська мова в Україні не може функціонувати замість української, вона повинна бути поруч з нею і обслуговувати якраз російську етнічну меншину, а не українську більшість.

З точки зору етнічної меншини — це об’єктивний, природний процес. Тому ті росіяни, які зуміли подолати в собі імперські стереотипи і визнають себе представниками етнічної меншини, сприймають становлення державного статусу української мови з цілковитим розумінням. Ті ж, хто продовжують жалкувати за колишнім домінантним статусом російської мови, відкрито чи приховано виступають проти цих об’єктивних історичних процесів втрати нею не властивих їй функцій державної мови на українських теренах. Але Україна є Україною, а Росія — Росією. Тому, природно і цілком справедливо, що державною мовою в Росії є і повинна бути російська мова, а в Україні — українська, а не будь-яка інша. Бо Україна не “друга” російська держава, щоб мати державною чужу їй мову.

Необхідно зупинитись також і на такому досить важливому та надзвичайно ефективному способі змін мовної та етнічної структури населення України, як міжетнічні — екзогамні шлюби. Оцінюючи цей вплив, автор визнає право кожної людини на вільний вибір подружжя, що закріплене в 51 -й статті Конституції України: “Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка”.

У радянській літературі, особливо пропагандистського характеру, зверталася увага лише на один бік проблеми — на міжетнічні (екзогамні) шлюби, при цьому замовчувалась надзвичайно важлива роль моноетнічних (ендогамних) шлюбів у відтворенні кожної нації. Екзогамні шлюби повинні були слугувати яскравим прикладом прояву “дружби народів” та єдності “радянського народу”, а не формою мовної й етнічної асиміляції однієї нації іншою, чим вони були насправді завжди. На жаль, ця проблема не знайшла свого дослідження в сучасній українській науковій літературі.

Аналізуючи це складне явище, необхідно звернути увагу на те, що для кожної нації притаманні, головним чином, етнічно однорідні, ендогамні шлюби, що забезпечують сталість етносу та широкі перспективи його розвитку, бо ґрунтуються на відтворенні його шляхом передачі новому поколінню рідної мови, культури та національних традицій. “Для збереження етнічних традицій необхідна ендогамія, тому що ендогамна сім’я передає дитині відпрацьований стереотип поведінки, а екзогамна сім’я передає йому два стереотипи, що взаємно виключають один одного”, — вказував відомий російський фахівець з цієї наукової проблеми Л.M. Гумільов.

Необхідно підкреслити, що переважно ендогамні шлюби характерні для кожної корінної більшості, а екзогамні — для етнічної меншини, особливо за умови відсутності в останньої ареалів компактного проживання. Стабілізуючу роль ендогамії в процесі відтворення етносу визнавав і відомий радянський етнолог, академік Ю.В. Бромлей.

Тобто, ендогамія виступає стабілізуючим чинником не лише для зростання чисельності кожної нації, але й для самого її існування та розвитку. Навпаки, екзогамія призводить до суттєвих змін, за своїм результатом цілковито протилежна для корінної нації та етнічної меншини. Екзогамні шлюби „вигідні” для корінної більшості, бо сприяють її чисельному зростанню, і досить небезпечні для етнічної меншини, бо викликають зменшення її числа шляхом етнічної асиміляції. “При наявності ендогамії, як етнічного бар’єру, процеси асиміляції йшли повільніше й менш інтенсивно, але для етносу зовсім не однаково: проіснує він триста років, чи тисячу”, — вказував Л.H. Гумільов..

Значення ендогамії як переважно укладення шлюбів у власному етнічному середовищі для збереження стійкості, монолітності етносу, його традиційної культури та національної самосвідомості визнається і сучасними російськими науковцями. “Ендогамія сталого етносу складає 95-97%, розхитаного міжнаціональними шлюбами— 81-82%. 10-15% шлюбів, які порушують ендогамію етносу, не можуть бути небезпечними для його сталості. Рівень ендогамії нижче 85% свідчить про його руйнування міжнаціональними шлюбами”. Отже, ендогамні шлюби необхідно визнати як важливий природний бар’єр для збереження етносу, як головну перешкоду для розвитку етнічних процесів у напрямку мовної та етнічної асиміляції.

Що стосується міжетнічних шлюбів, то вони самі по собі безпосередньо не впливають на зміни чисельності окремих націй, а призводять лише до мовної асиміляції одного з членів подружжя. На зміни чисельності конкретного етносу впливають діти, народжені в таких шлюбах. Міжетнічні шлюби фактично руйнують етнічний побут, як правило, одного зі шлюбних партнерів та призводять до домінування в сім’ї однієї з двох мов.

В етнічно-змішаних подружжях найчастіше один з членів сім’ї змушений спілкуватись не своєю рідною, а чужою мовою. Діти ж у таких сім’ях опиняються в нестабільній мовній та етнічній ситуації і сприймають мову і національну культуру лише одного з батьків, мову, яка переважала в їхній родині і мала більш високий соціальний статус. Природним етнічним явищем такі процеси необхідно визнавати лише в тому випадку, коли це була мова корінної більшості, а не етнічної меншини. Коли ж у родині переважає мова меншини, то таке становище природним вважати було б неправильно.

Що стосується українсько-російських міжетнічних шлюбів, то за радянський період абсолютна більшість дітей обирати російську національність та російську мову, а не українську, і не лише на території Росії, що було б цілком природно, але й на теренах України, що природним явищем вважати неможливо. Це було викликано перш за все штучно завищеним соціальним статусом російської мови та свідомим приниженням ролі української мови, що було прямим наслідком довготривалої політики російщення України. Російська мова була домінантною не лише власне на російських етнічних землях, але й далеко за їхніми межами. Така ж ситуація складалась, наприклад, у Білорусії, де вже друге покоління в білорусько-російських сім’ях обирало російську національність, тобто ставали росіянами за своєю національною самосвідомістю та мовою білоруського етнічного походження.

Таке становище пояснюється тим, що росіяни хоча й були в меншості серед загальної чисельності населення в більшості союзних республік, але в СРСР домінувала російська мова. Її статус був значно вищим від будь-якої іншої мови в усіх, без винятку, союзних та автономних республіках, бо й сам СРСР за своєю сутністю був фактично нічим іншим, як російською державою.

На тих же теренах, де не було російської державної влади, росіяни досить швидко асимілювалися, і якраз завдяки розповсюдженню в їхньому середовищі міжетнічних шлюбів. Яскравим прикладом впливу екзогамії на прискорену асиміляцію російської етнічної меншини може слугувати доля мігрантів з Росії після громадянської війни. Оскільки серед цих мігрантів переважали чоловіки, розповсюдження отримали міжетнічні шлюби.

Сприяло цьому й те, що росіяни в еміграції не мали регіонів компактного проживання, крім того, зосереджувались переважно в містах. Екзогамні шлюби призвели до того, що досить багаточисельна російська етнічна меншина вже в другому та третьому поколіннях зазнала активної мовної асиміляції. Для порівняння, українці в Канаді, які мали ареали компактного проживання, виявилися більше стійкими до мовної та етнічної асиміляції, бо зберігали переважно ендогамні шлюби.

Отже, починаючи з другого покоління, в міжетнічних сім’ях з процесу відтворення виключаються природно представники етнічних меншин. Одна й та ж людина не може одночасно належати до двох етносів, природно, вона повинна зробити вибір на користь одного з них. “Нащадки від змішаних шлюбів або повертаються до одного з початкових типів (батьківського чи материнського), або вимирають, бо адаптація в тому чи іншому середовищі здійснюється декількома поколіннями, вона є традицією, суміш двох традицій створює неможливість адаптації”, — визначав Л.М. Гумільов.

У зв’язку із широким розповсюдженням міжетнічних шлюбів, особливо за радянських часів, у науковій, а більше в публіцистичній літературі з’явилися непрофесійні оцінки їхніх впливів, а то й навіть політичні спекуляції на цю тему, які не витримують наукової критики. Зокрема, мусується ідея про те, що багато українців та росіянок чи українок та росіян перебувають у шлюбах, і тому “братерські народи” не можуть жити окремим державним життям. Особливо активно такі спекуляції озвучували представники російської політичної та культурної еліти, перш за все ті з них, які частково мали українське етнічне походження. Проти здобуття Україною незалежності свого часу активно виступали О. Солженіцин та М. Горбачов, матері яких були українками. Але як письменник, так і політик є росіянами за мовою та національною самосвідомістю, українського в них немає нічого, крім етнічного походження, і то лише частково.

Цілком свідомо перебільшувались і, на жаль, продовжують перебільшуватися кількість українсько-російських міжетнічних шлюбів та хронологічні межі їхнього розповсюдження. Ще в першій половині XX століття екзогамія серед українців та росіян була досить рідкісним явищем. Це підтверджується і статистичними даними. Так, у 1926 році лише 4% українців укладали міжетнічні шлюби.

Польові дослідження навіть на етнічно змішаних територіях, на колишніх українських етнічних землях, проведені російським етнографом Л.Н. Чижиковою на території Білгородської та Воронезької областей зафіксували це: “Старожили сіл свідчили, що такі шлюби укладались досить рідко. Це в значній мірі було зумовлено побутовими відмінностями, що проявлялось найбільш яскраво в мові та традиційному одязі. Тому нареченого чи наречену переважно вибирали в своєму селі, але в тому випадку, якщо не могли знайти наречену в своєму селі, українці їздили свататись до українського села, якби далеко воно не знаходилось, а росіяни — у села, де проживали росіяни”. Тому говорити про масовість українсько-російських міжетнічних шлюбів, тобто високий рівень екзогамії серед українців у недалекому минулому, не можна. Автор не ідеалізує патріархальні традиції і тим паче не закликає до їх повернення, а лише констатує реальні історичні факти.

Що ж стосується росіян, то екзогамні шлюби характерні для них у минулому, в тому числі й далекому, особливо з фінно-угорськими та тюрко-монгольськими народами, але не з українцями. Винятком може слугувати лише початковий етап етногенезу росіян, коли давні українці (руси) колонізували заселене фінно-угорськими племенами межиріччя Оки та Волги (Залісся). Цей вплив міжетнічних зв’язків на етногенез росіян визнавав і російський дослідник Л.M. Гумільов: “Росіяни включають до свого складу: східних слов’ян із Київської Русі, західних слов’ян — вятичів, фінів — меря, мурома, весь, заволоцька чудь, угрів, що змішалися спочатку з перерахованими фінськими племенами, балтів — голядь, тюрків — хрещених половців і татар, а також частково монголів”. Тобто, сам російський етнос почав формуватися на основі широкого розповсюдження екзогамних шлюбів. При цьому слід підкреслити, що в етногенезі росіян взяли участь етноси досить різні не лише за мовою, але навіть за антропологічним типом, і не лише європеоїди, а й монголоїди (половці, монголи).

Цінний результат в оцінці розвитку ендогамних та екзогамних шлюбів серед росіян та українців в Україні та Росії дав аналіз статистичних матеріалів за 1978 та 1988 рр., проведений автором ш. Відомо, що рівень ендогамії нижче 85% свідчить про “розмивання” етносу міжнаціональними шлюбами, тобто, посилення процесів етнічної асиміляції. Необхідно звернути увагу на те, що роль міжетнічних шлюбів для корінної нації та етнічної меншини досить різна. Екзогамія не становить особливої небезпеки для перших, навпаки, вона сприяє природній асиміляції корінною більшістю етнічних меншин. Для меншин високий рівень ендогамії рятує їх від швидкої мовної та етнічної асиміляції, а міжетнічні шлюби прискорюють ці етнічні процеси.

Спочатку простежимо за змінами рівня ендогамії серед українців в Україні. В цілому протягом 1978-1988pp. він змінився досить мало і становив у чоловіків, відповідно, 79,2% та 79,1%, у жінок — 78,3% та 77,6%. Тобто, рівень ендогамії був значно нижчим, ніж 85%. Навпаки, рівень екзогамних шлюбів перевищував 20% і в умовах домінантного впливу російської мови, особливо у східних та південних регіонах, свідчив про розхитування українського етносу міжетнічними шлюбами. Особливо це стосувалось українців, які проживали в містах, відповідно, для чоловіків у 1978 році — 70,8%, у 1988 році — 73,4%, для жінок, відповідно, 69,8% та 71,6%.

Серед українців, які знаходились у сільській місцевості, міжетнічні шлюби не набули широкого розповсюдження, і рівень ендогамії залишався досить високим. Зокрема, у 1978 році у чоловіків він складав 90,4%, у жінок — 89,8%, у 1988 році, відповідно, 90,2% та 89,7%. Отже, в середовищі українців, які проживали в сільській місцевості, міжетнічні шлюби не порушували ендогамію, і навпаки, серед українців, що зосереджувались у містах, цей вплив був досить значним. Враховуючи те, що абсолютна більшість українців проживала в містах, вплив екзогамії на відтворення українського етносу в 70-80-ті pp. необхідно визнати досить суттєвим і в цілому несприятливим.

З іншого боку, в умовах державної незалежності України широке розповсюдження серед українців міжетнічних шлюбів, об’єктивно, сприятиме природній мовній та етнічній асиміляції ними етнічних меншин, тобто, виявиться цілком сприятливим для корінної більшості, але несприятливим для етнічних меншин.

Рівень ендогамії в росіян у Росії протягом 1978-1988 pp. був досить високим, значно вищим, ніж відповідний показник в українців в Україні. Його рівень у чоловіків становив у 1978 році 91,3%, у 1988 році простежується незначне скорочення до 90,2%, аналогічна ситуація спостерігається серед жінок, відповідно, 90,1% та 88,9%. Тобто, міжетнічні шлюби не порушували сталість російського етносу на його історичній Батьківщині.

При цьому слід підкреслити, що серед росіян у Росії рівень ендогамних шлюбів як серед міського, так і сільського населення знаходився приблизно на одному й тому ж рівні, на відміну від них рівень ендогамії серед українців в Україні мав значні відмінності серед міського та сільського населення.

Досить цінний результат для розуміння процесів розвитку екзогамних шлюбів у середовищі етнічних меншин надає порівняльний аналіз рівня ендогамії українців у Росії та росіян в Україні. Як свідчать статистичні матеріали, рівень ендогамних шлюбів в українців в Росії становив лише 14,2% у чоловіків та 16,5% у жінок у 1978 році і знизився до 12,1% та 13,2% у 1988 році. Тобто, фактично екзогамні шлюби розмивають український етнос у Росії і він не має реальних перспектив для повноцінного етнічного відтворення, бо переважаюче розповсюдження екзогамії призводить до прискореної його мовної та етнічної асиміляції.

Серед росіян в Україні рівень ендогамії також не був досить значним, хоча й вищим порівняно з відповідним показником в українців у Росії, але й він виявив також сталу тенденцію до скорочення. Зокрема, в 1978 році серед чоловіків ендогамні шлюби складали 45,1%, серед жінок — 45,4%, у 1988 році, відповідно, 42,8% та 43,2%. Незважаючи на те, що рівень ендогамії росіян в Україні майже втричі був вищим за відповідний показник в українців у Росії, російська етнічна меншина природно повинна б була також розмиватися міжетнічними шлюбами.

В умовах російщення України природна мовна та етнічна асиміляція росіян в Україні фактично не відбувалася, навпаки, асиміляційні процеси охопили українців, про що цілком переконливо свідчать матеріали переписів населення. За умови, коли українська мова в Україні нарешті займе належне їй місце і реально матиме статус державної, то значне розповсюдження серед росіян міжетнічних шлюбів сприятиме їхній природній мовній та етнічній асиміляції.

Отже, в 70-80-ті pp. рівень ендогамії серед українців та росіян суттєво різнився. Крім того, вплив міжетнічних шлюбів для українців та росіян мав досить суттєві відмінності, а головне — цілком протилежні етнічні наслідки, негативні для перших і позитивні — для других.

Якщо за радянські часи розвиток екзогамії призводив до мовної та етнічної асиміляції українців в Україні, а не лише за її межами, то в умовах відродження державної незалежності, її поширення об’єктивно буде сприяти поступовій природній асиміляції етнічних меншин, у тому числі й росіян. Тобто, вплив міжетнічних шлюбів на процеси мовної та етнічної асиміляції повинен мати не штучний, а якраз природний характер.

Однією з найважливіших проблем у становленні сучасної української державності є впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Українська мова лише тоді зможе набути статус державної, коли стане основною викладовою мовою в системі вищої школи та шкільництва. Політика російщення, що проводилась в радянський період, призвела до значних деформацій у мовній сфері освіти. Фактично відбувалось цілеспрямоване і послідовне витіснення української мови з вищої школи та шкільництва, особливо у містах.

Російщення шкільництва відігравало важливу, точніше вирішальну роль у процесах мовної та етнічної асиміляції українців. Навіть за визнанням радянських дослідників, “значний вплив на уточнення національно-мовної орієнтації, безперечно, мала система викладання в школах рідною мовою”. В часи Російської імперії українська мова в Україні опинилась поза межами системи освіти, точніше, була штучно усунена з неї і заміщена російською. Лише в 20-ті pp., в добу “українізації” , українська мова не надовго повернула собі статус основної викладової мови у шкільництві і частково у вищій школі.

Інтенсивне витіснення української мови з системи шкільництва України відбувалося поступово. З 30-х років почався процес закріплення домінантного становища російської мови у всій сфері освіти, що супроводжувалось активною пропагандистською кампанією про “дружбу народів”. Вирішальний крок у цьому напрямку партійне керівництво зробило у 1958 році, ліквідувавши обов’язкове вивчення в школах України української мови.

У 1958 році у партійних організаціях обговорювались тези ЦК КПРС та РМ СРСР “Про зміцнення зв’язків школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти”. У пункті 19 цих тез закріплювалось домінантне становище російської мови в системі шкільної освіти не лише в самій Російській Федерації, айв усіх інших союзних республіках.

Викладання російської мови, як окремої навчальної дисципліни, у школах неросійських республік залишалося обов’язковим, на відміну від їхніх власних національних мов, вивчення яких втратило обов’язковий характер. Крім того, вибір мови навчання для дітей визначався їхніми батьками. Незважаючи на формальний демократизм, фактично це призвело до зменшення мережі шкіл з національними мовами викладання.

У жовтні 1958 року ЦК КПУ за підписом першого секретаря М. Підгорного надіслав до ЦК КПРС на ім’я секретаря ЦК КПРС М. Суслова пропозиції та рекомендації щодо цих тез, зокрема стосовно пункту про вивчення мов. У цьому документі простежуються відмінності у підходах до вивчення національних мов у національних республіках з боку Києва та Москви.

Перш за все це стосувалося незгоди керівництва КПУ з тим, що українська мова в Україні не буде обов’язковим шкільним предметом. Для підтвердження своєї позиції київське керівництво наводило такі аргументи: “по-перше, з кожним роком збільшується бажання вивчення російської мови, розширюється мережа шкіл з російською мовою викладання, в той же час необхідно мати на увазі те, що в розквіті національних культур велику роль відіграють національні мови — важлива форма національної культури народів”. По-друге, “в деяких республіках, лише недавно звільнених від гноблення буржуазних держав, де всіляко притіснялись національні мови та національні культури, тому населення, з любов’ю та повагою ставлячись до російської мови, хворобливо сприймає ослаблення уваги до вивчення національних мов”. У цьому випадку простежується прямий натяк на ситуацію в Західній Україні.

Найважливішим, на думку київського керівництва, був такий аргумент: “не можна забувати й про те, що СРСР є прикладом у вирішенні національного питання. Іноземні делегації цікавляться досвідом СРСР і особливо становищем національних мов у національних та автономних республіках й найменші недоліки у цьому питанні стараються використати проти радянської дійсності”. Керівництво КПУ таким чином хотіло звернути увагу Москви на те, що на зображенні перед світом “справедливого” вирішення національного питання в СРСР негативно відіб’ються формальні обмеження у розвитку національних мов. Київське керівництво, акцентуючи увагу на зовнішніх чинниках цієї проблеми, безпідставно, як виявилось пізніше, вважало, що московське керівництво, яке боляче реагувало на зовнішні подразники, з метою збереження іміджу “передової” у світі країни змушене буде йти на поступки в мовному питанні.

На думку київського керівництва, нагальної необхідності у зміні формального статусу української та російської мов у шкільництві не було жодної потреби, бо становище російської мови в Україні було і так незаперечним і домінантним, тому форсування російщення завдасть йому більше шкоди, ніж здобутків. Зокрема підкреслювалось, що “у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах, особливо там, де готуються кадри для всієї країни, на підприємствах та в установах промислових районів і в більшості міст навчання і практична робота ведеться російською мовою”.

ЦК КПУ небезпідставно намагався переконати Москву в тому, що і без офіційного обмеження української мови у шкільництві, враховуючи високий соціальний престиж російської мови та її домінантну роль у суспільстві, “батьки намагаються після закінчення середньої школи спрямувати своїх дітей у вищі навчальні заклади або послати в промислові райони, міста, де знання російської мови прискорить їх адаптацію до життя у місті. Все це буде спонукати батьків віддавати своїх дітей у школи з російською мовою навчання”.

Тобто, партійне керівництво УРСР у російщенні шкільництва хотіло використати низький рівень чи точніше відсутність національної самосвідомості серед значної частини українців та домінантне становище російської мови в усіх сферах суспільного життя України, і з цих міркувань вважало, що у форсуванні цих процесів нагальної потреби не було.

Крім того, на думку керівництва ЦК КПУ, відкрита відмова від обов’язкового вивчення української мови як окремого шкільного предмета “може викликати нездоровий настрій серед місцевого населення і негативний вплив на розвиток національних культур на сучасному етапі”, тобто “лякало” Москву можливим спротивом цій акції. З іншого боку, підігруючи політиці російщення системи освіти, яку активно форсував ЦК КПРС, київське керівництво заявляло, що “там, де національна мова корінним чином відрізняється від російської мови, вочевидь, буде проходити процес створення шкіл головним чином з національними мовами навчання, в той же час відбуватиметься послаблення уваги до вивчення російської мови, чого не можна допустити”. Оскільки між українською та російською мовою таких суттєвих відмінностей не існувало, як, наприклад, з тюркськими чи балтійськими мовами, то реальної небезпеки “послаблення” російщення в Україні не буде.

Враховуючи всі ці аргументи, керівництво КПУ офіційно звернулося до ЦК КПРС з такими пропозиціями: по-перше, “вважаємо за доцільне на даному етапі зберегти існуючий порядок вивчення мову школах. Тому, можливо, немає необхідності включати у тези пункт про порядок вивчення мов”. Тобто, ця перша пропозиція зводилась фактично до того, щоби взагалі зняти “болюче” мовне питання з обговорення. Але київське керівництво прекрасно усвідомлювало, що Москва ніколи не погодиться на відмову від задуманого наміру залишити обов’язковим вивчення російської мови і усунути зі шкільництва національні мови, в тому числі й українську, шляхом перетворення її на необов’язковий шкільний предмет.

Тому, друга пропозиція зводилась до завуалювання відкритого російщення системи освіти: “якщо ж буде вирішено залишити у тезах пункт про мови, то його, можливо мабуть сформулювати приблизно в такій редакції: В школах союзних та автономних республіках обов’язково вивчається російська мова... В союзних та автономних республіках існують школи з російською мовою навчання, де обов’язково вивчаються також і національні мови республік”. Тобто, фактично київське керівництво пропонувало залишити як обов’язковий шкільний предмет не лише російську, але й інші національні мови у союзних та автономних республіках, а в Україні, відповідно, українську. Але ці пропозиції українського керівництва були рішуче відкинуті ЦК КПРС, російська мова залишилась обов’язковим предметом, а національні мови, в тому числі й українська, стали необов’язковими. Тобто, як і раніше, керівництво КПУ повинно було стати сліпим знаряддям російщення України, незважаючи на його незначний супротив.

Після того, як було прийняте рішення про фактичне усунення української мови зі шкільної освіти України, ЦК КПРС і особисто М. Суслов вимагали від керівництва КПУ якнайшвидшого виконання цієї постанови, використовуючи як традиційний і перевірений засіб тиску “листи трудящих”. Так, 11 вересня 1959 року завідуючий відділом науки, вищих навчальних закладів і шкіл ЦК КПРС В. Кірілін направив інформаційний лист секретарям ЦК КПРС М. Хрущову та М. Суслову. 15 вересня з резолюцією М. Суслова “надіслати т. Підгорному” лист було відправлено на адресу ЦК КПУ.

У цьому листі вказувалось: “Вважаємо за необхідне інформувати, що серед звернень, які надійшли останнім часом до ЦК КПРС і до редакції газети “Правда”, зросла кількість скарг з України на те, що прохання трудящих про розміщення їхніх дітей у школах з російською мовою навчання не задовольняються, це суперечить законам СРСР та УРСР про школу. В листах повідомляється, що в ряді міст України зменшується кількість шкіл з російською мовою навчання і фактично встановлюється обов’язковість вивчення української мови”.

Такі “звинувачення”, що були в таємній доповідній записці, переконливо свідчать, чого насправді так боялось московське керівництво — обов’язковості вивчення української мови та збереження її в освітній системі, а це було б, безперечно, важливим бар’єром на шляху подальшого зросійщення України. ЦК КПУ змушений був організувати перевірку “фактів”, указаних у цих листах, а її результати відправити до Москви.

Автор таємної записки В. Кірілін намагався аргументувати “важке” становище російської мови в шкільній системі України багаточисельними посиланнями на “листи трудящих”. Партапаратник, зокрема, наводив приклад міста Вінниці, де, за його даними, протягом 1958-1959pp. кількість шкіл з російською мовою навчання зменшилась удвічі. Повідомлялись і зовсім не реальні, фантастичні факти про “ігнорування бажань” батьків відправити своїх дітей не в українські, а російські класи. “Для того, щоб записати учнів у російські класи, батьки повинні були займати чергу з п’ятої години ранку, а додаткові класи з російською мовою навчання у Вінниці не відкриваються”.

Читаючи цю доповідну записку, складається оманливе враження, що в цьому обласному центрі російська мова в шкільних закладах просто переслідувалась. Але такі “факти” не відповідали дійсності. У відповіді ЦК КПУ до ЦК КПРС повідомлялось, що у Вінниці за останні два роки (1957-1959 pp.) кількість шкіл з російською мовою навчання не зменшилась. У цьому місті з 22-х шкіл сім були російськими, п’ять — змішаними, переважно з російськими класами, і лише десять — українськими. У Вінниці з 47-х перших класів — 26, тобто більшість, були з російською мовою навчання і 21 — з українською. В результаті того, що чисельність учнів у школах з українською мовою викладання була значно меншою, ніж з російською, то переважна більшість дітей — понад 70% у 1959 році навчались в російських класах.

Тобто, у Вінниці, як і в інших містах України, жодної “загрози” російській мові не було та й не могло бути, бо абсолютна більшість школярів і так здобувала освіту не українською, а російською мовою. Навпаки, не міфічна, а цілком реальна загроза існуванню була в школах Вінниці для української мови, як, до речі, і в інших містах України. Бо за переписом 1959 року у Вінницькій області росіяни складали лише 4% загальної чисельності населення, а в містах — 15%, або лише 55 тис. осіб. Отже, російські школи створювалися не стільки для етнічних росіян, а головним чином для зросійщення українських школярів, бо цифри 15% та 70% зовсім не відповідні.

Ще більш невідповідне співвідношення між загальною чисельністю росіян та загальною кількістю шкіл з російською мовою навчання було в районному центрі Городня Чернігівської області, де росіян було лише декілька родин. З цього міста до ЦК КПРС надійшла телеграма про те, що без згоди батьків семеро учнів першого класу російської школи були переведені до школи з українською мовою навчання. За перевіркою ЦК КПУ виявилося, що в цьому місті в перший клас школи №3 з російською мовою навчання було подано 36 заяв. У зв’язку з тим, що класні кімнати в цій школі були розраховані лише на 25-30 осіб, директор школи запропонував батькам семи учнів перевести своїх дітей до школи №2 з українською мовою навчання. Батьки цих учнів не погодились і їхні діти залишилися у школі з російською мовою навчання. Як невдале, запобігливе і досить принизливе виправдовування керівництва ЦК КПУ перед ЦК КПРС виглядало так: “Жодного дня в школі з українською мовою навчання ці учні не знаходились”.

Московське керівництво звинувачувало ЦК КПУ й у тому, що мережа російських шкіл в деяких районах України значно менша, ніж питома вага росіян серед усього населення. Зокрема, було посилання на лист Брюховецької та Лапшиної з міста Кремінна Луганської області. У цьому листі повідомлялось про те, що в місті і районі більшість населення становили не українці, а росіяни, а дітям, які народилися у змішаних українсько-російських родинах, відмовляли в прийомі до шкіл з російською мовою навчання. Фактично ж більшість населення цього міста, як у цілому всієї Луганської області, складали якраз не росіяни, а українці.

У таємній записці, яка надійшла з Москви, повідомлялось також, що в “багатьох листах трудящі скаржаться на те, що керівники відділів народної освіти та директори шкіл посилюють тиск на батьків при розгляді прохань про зарахування дітей української національності до шкіл з російською мовою навчання. Подібні скарги надійшли з Сімферополя, Одеси, Дніпропетровська та інших міст України”. Тобто, керівники органів освіти прямо звинувачувалися в гальмуванні російщення українського шкільництва.

Керівництво КПУ фактично виправдовувалося перед ЦК КПРС, намагалось спростувати ці “факти”. Так, за його інформацією в тому ж Кремінному районі Луганської області з 25,4 тис. осіб переважну більшість складали не росіяни, а українці — 21,7 тис. осіб. З трьох шкіл у райцентрі одна була російською, дві інші українськими, до того в українських школах були відкриті російські класи, тобто перетворені на “змішані”. Відкриття в українських школах класів з російською мовою викладання було фактично першим кроком до зміни їхнього мовного статусу на російські.

Про сам механізм перетворення українських класів на російські та “добровільність” вибору батьками мови навчання дітей ЦК КПУ повідомляв: “При комплектуванні шкіл з російською мовою навчання у деяких містах мали місце випадки, коли запити окремих батьків, які не бажали рахуватися з тим, що змінити мову навчання в школі і навіть в окремому класі неможливо за бажанням 2-5 осіб, не були та й не могли відразу ж бути задоволеними без наявності відповідного контингенту учнів. Але всі ці запити батьків, усі без винятку, отримали позитивне вирішення в ході комплектування шкіл”. Таким чином, за бажанням усього лише 2-5 осіб українські класи та школи перетворювалися на російські. Так “добровільно” російщилося українське шкільництво. Бажання більшості батьків не враховувалось при пошуку додаткових контингентів учнів для російських класів.

Московське керівництво небезпідставно розраховувало й на те, щоб руками самих українців, особливо тих, що не мали стійкої національної свідомості, поступово витіснити українську мову, як мову викладання в школі, замінити її на російську, тобто зросійщити шкільництво, перш за все в містах. Бо лише національно несвідома людина, що не має патріотичних почуттів, може “добровільно” відмовитися від здобуття освіти мовою своїх предків, материнською мовою не на чужій, а власній землі. Таким чином, радянський режим прикривав свою політику фактичної заборони української мови у школах “добровільним бажанням” самих українців відмовлятися від навчання своїх дітей рідною мовою.

У ЦК КПРС виявили ще один “недолік” у впровадженні російської мови в українські школи. Стверджувалось, що з 204 шкіл-інтернатів, що були в Україні, не було жодної з російською мовою навчання. Але ЦК КПУ наводив зовсім інші факти: “На перше січня 1960 року в республіці було 268 шкіл-інтернатів, у тому числі 80 з російською мовою навчання. Вказані в записці ЦК КПРС факти, що в Одеській та Дніпропетровській областях не було жодної школи з російською мовою навчання не підтвердилися, в Дніпропетровській таких інтернатів було три, в Одеській — один”.

Виправдовуючись, ЦК КПУ повідомляв, у деяких областях шкіл-інтернатів з російською мовою навчання ще не було створено тому, що вони знаходились в основному в сільській місцевості й комплектувались за рахунок контингенту учнів сільських шкіл з українською мовою навчання. Тобто, ЦК КПУ обіцяв швидко усунути цей “недолік” — навчати українських дітей-сиріт не рідною, а чужою їм російською мовою, дітей, що були на утриманні держави, яка називала себе українською. Таке виховання дуже нагадує виховання українського юнацтва яничарами в Туреччині в XVII-XVIII століттях.

У записці ЦК КПРС стверджувалось також, що школи з російською мовою навчання часто розташовувалися у гірших приміщеннях, були перевантаженими та мали значно більшу змінність, ніж школи з українською мовою навчання. ЦК КПУ продовжував виправдовуватись: “Оскільки школи з російською мовою навчання розташовані переважно в містах та в промислових центрах з інтенсивним приростом дитячого контингенту, цілком природно, що ці школи в деяких випадках мають більшу змінність, ніж школи з українською мовою навчання. Заява про те, що школи з російською мовою навчання розміщені в гірших приміщеннях є неслушною. Ці школи, як правило, знаходяться в хороших умовах, хоча існують окремі випадки, коли школи з російською мовою навчання розташовані в пристосованих будинках. У республіці до сьогоднішнього дня понад 4 тисячі шкіл розміщені в малопристосованих для навчання приміщеннях”. Цілком зрозуміло, що занепокоєння у московського керівництва викликали лише незадовільні умови, в яких знаходились якраз російські, а не українські школи.

Найбільше незадоволення в партійного керівництва з Москви викликало збереження в українських школах української мови як обов’язкового навчального предмету. Воно небезпідставно вважало, що обов’язковість вивчення української мови в школах з російською мовою навчання об’єктивно буде сприяти обмеженню російщення системи освіти в Україні. ЦК КПРС безцеремонно вимагав від ЦК КПУ ліквідації обов’язкового вивчення української мови як окремого предмету в російських школах, посилаючись на “побажання” трудящих: “У листах звертається увага на те, що місцеві органи освіти, всупереч закону про школи, вимагають від учнів другого та старших класів обов’язкового вивчення української мови. Особливо багато таких листів надходить з Кримської області”.

ЦК КПУ продовжував виправдовуватися, але досить мляво, посилаючись та те, що в планах міністерства освіти для російських шкіл українська мова зберігається як обов’язкова навчальна дисципліна. Зокрема, повідомлялося, що “перевіркою виявлено, що декілька листів дійсно було отримано від незначної кількості батьків учнів з Кримської області. У цих листах пропонувалося звільнити їхніх дітей від обов’язкового вивчення української мови. Але оскільки в класах таких учнів виявлялося лише декілька, директори шкіл та керівники органів народної освіти природно не могли змінити мову навчання в окремих класах або звільнити окремих учнів від уроків української мови”.

Тобто, як і у випадку з масовим перетворенням українських шкіл на російські, так із звільненням від вивчення української мови як обов’язкового предмету питання вирішувалося лише на користь тих окремих батьків, що не бажали, щоб їхні діти знали українську мову. При цьому від вивчення української мови як окремої навчальної дисципліни повинні були автоматично звільнятися всі учні даного класу. Керівники освіти, що виступали проти того, щоб ліквідувати в школах вивчення української мови як окремого предмету звинувачувалися в порушенні закону про “добровільність” вивчення мов.

Так, зокрема, в довідці ЦК КПУ був розглянутий випадок, який стався в школі №15 міста Сімферополя. Керівництво цієї школи звинувачувалося “в несвоєчасному реагуванні на скарги батьків учнів, які не бажали, щоб їхні діти вивчали українську мову”. Події в цій школі спеціально розглядалися Кримським обкомом КПУ. В постанові бюро обкому від 12 вересня 1959 року “Про факти порушення принципу добровільності у вивченні української мови в середній школі №15 міста Сімферополя” вказувалось: “Засудити неправильні дії керівників обласного та міського відділів освіти, керівників школи, які намагалися перешкодити задоволенню законних вимог деяких батьків стосовно виконання статті 9 Закону про школу”.

Звертає увагу той факт, що “добровільність” у вивченні стосувалася лише української мови та не розповсюджувалася на російську, яка залишалась обов’язковим предметом. Таким чином, під прямим тиском партійного керівництва освітяни змушені були взяти участь у прискоренні процесу масового звільнення учнів від вивчення української мови, тобто, в подальшому російщенні шкільництва в Україні.

До того ж, Кримський обком звернувся до ЦК КПУ з вимогою “зобов’язати Міністерство освіти УРСР терміново вирішити питання про навчальні плани шкіл з російською мовою навчання, учні яких не вивчають мову”, і такі програми були прийняті. Це призвело до того, що в Криму, де проживало понад 600 тис. українців, до 1991 року не лише не було жодної української школи, але й українська мова не вивчалася як окрема навчальна дисципліна.

Тому в Кримській області серед українців був найвищий серед усіх інших областей відсоток зросійщених за мовою — майже половина їх загальної кількості — 47%. Школи в Криму, як і в інших великих містах на сході та півдні України, працювали в 60-80-х pp. за навчальними програмами, розробленими і затвердженими міністерством освіти РРФСР, а учні користувалися російськими підручниками, хоча Кримська область входила не до складу Російської Федерації, а до УРСР.

Аналізуючи таємну записку ЦК КПРС, можна зробити висновок, що фактично перед ЦК КПУ ставилась головна мета прискорити російщення шкільництва в Україні. Акцентувалась увага на те, що “за повідомленнями обкомів та міськкомів КПУ всі скарги на труднощі влаштування дітей у школи з російською мовою навчання та на порушення добровільності у вивченні української мови, що надійшли до ЦК КПРС, підтвердились на місцях”. Тобто, фактично безапеляційно стверджувалось про “утиски” російської мови та “гальмування” “добровільності” витіснення української мови з шкільництва.

Найбільше незадоволення і навіть роздратування у московського керівництва викликала принципова позиція окремих представників органів системи освіти. “Хоча за останній час за вказаними питаннями кількість скарг збільшилась, міністерство освіти УРСР і місцеві партійні органи необхідних заходів з усунення цих недоліків не прийняли, а осіб, винних у порушеннях закону про школу, до відповідальності не притягнуто”. Тобто, звинувачення в порушенні закону оголошував не суд, а партійний орган, якому фактично повністю належала влада. Такі звинувачення в той час означали одне — звільнення з роботи тих, хто явно чи приховано опирався подальшому російщенню шкільництва.

ЦК КПРС доручив ЦК КПУ розглянути питання і прийняти “необхідні заходи, спрямовані на усунення в республіці порушень закону про перебудову школи”. Відділ шкіл ЦК КПУ підготував відповідь на таємну записку ЦК КПРС і за підписом першого секретаря ЦК КПУ вона була направлена до Москви. Тобто, проблема російщення українського шкільництва залишалася у центрі уваги керівництва КПРС і КПУ, що ще раз доводить важливість прискорення процесів російщення України для радянського режиму. За своїм змістом доповідна записка ЦК КПУ була запопадливим виправданням, що мала прислужливий тон.

У цій довідці наводяться статистичні дані не лише про кількість шкіл, а й про кількість учнів, які навчалися в українських та російських школах. До 1988 року чисельність учнів окремо за школами з українською та російською мовами навчання у відкритих виданнях не повідомлялося, бо становище української мови в шкільництві, особливо в містах, справді було скрутним. У відкритих виданнях повідомлялось лише про загальну кількість шкіл з українською та російською мовами викладання. Це було пов’язано з тим, що школи з російською мовою навчання мали більший контингент учнів, ніж з українською мовою. Переважна більшість українських шкіл знаходилась у сільській місцевості і була малокомплектною.

Лише за один навчальний рік, з 1958 по 1959pp., кількість українських шкіл зменшилася з 25 366 до 25 307, тобто на 59. Навпаки, кількість шкіл з російською мовою навчання збільшилася з 4 049 до 4 199, тобто, на 150, крім того існували 313 так званих змішаних шкіл, більшість класів у яких були російськими. Чисельність учнів у російських школах лише за рік зросла на 150 тисяч осіб, а в українських — лише на 54 тисячі осіб т. У цілому ж в Україні в 1959-1960 навчальному році російською мовою навчалося 29,7% загальної кількості дітей шкільного віку. І це при тому, що питома вага росіян серед загальної чисельності населення за переписом 1959 року складала лише 16,9%.

Особливо зросійщеною була система шкільної освіти в містах України. Чисельність учнів, які навчалися російською мовою в містах, у декілька разів перевищувала число учнів, що навчалися українською мовою. Лише в школах обласних центрів та містах республіканського підпорядкування Києві та Севастополі російською мовою навчалися 618,7 тисяч дітей, або 77% всіх учнів, а українською — 184,8 тисяч, або 23%. У Харкові із 117 шкіл — 77 були російськими, 29 — змішаними. Всього в цьому місті російською мовою навчалося 77,7 тис. учнів, або 87% загальної їхньої чисельності, а українською — 11,6 тис.або 13%. У Дніпропетровську в 1958-1959pp. було 54 російські школи, а в 1959-1960pp. — 62 школи, в них навчались 74% загального числа школярів.

У Києві контингент учнів російських шкіл більше ніж удвічі перевищував контингент учнів з українською мовою навчання. У Стаханові, Луганську, Одесі, Ворошиловграді, Кадієвці, Миколаєві, Симферополі, Макіївці, Бердянську, Горлівці російською мовою навчалося від 90% до 98% загального числа учнів. У Чернігові, Хмельницькому, Львові, Станіславі, Житомирі, Херсоні та Чернівцях — від 60% до 85%. Цими статистичними даними ЦК КПУ фактично намагався довести та заспокоїти московське керівництво в тому, що жодної загрози для російщення шкільної освіти в Україні не існувало.

Але ці статистичні дані переконливо засвідчують, в якому небезпечному становищі опинилась українська мова в шкільництві, особливо в містах і не лише на сході та півдні, але навіть у Західній Україні. Таким чином, школи з російською мовою викладання в містах України були розраховані не для етнічних росіян, а для етнічних українців з метою їхнього мовного зросійщення.

У 60-70-ті pp. фактично всі вищі навчальні заклади, за винятком факультетів української філології в університетах та педагогічних інститутах, були переведені на російську мову. Українська мова втратила статус викладової мови у вищій школі, і тому її знання для випускника школи, абітурієнта не було потрібним. Це призвело до зниження соціального престижу української мови, до штучного її перетворення у другорядну, “провінційну”, “сільську”, завдяки практично її повному витісненню, особливо у містах, зі всіх сфер суспільного вжитку.

Випускникові української школи, особливо сільської, було значно важче здобути вищу освіту, ніж випускникові російської, бо весь навчальний процес в університетах чи інститутах вівся російською мовою, та й вступні іспити вівся переважно російською мовою. Результатом цього було скорочення мережі українських шкіл, у містах на сході та півдні України їх фактично не залишилось. У 1988-1989pp. лише 47,5% загального числа учнів денних загальноосвітніх шкіл в усій Україні здобували освіту українською мовою. Контингент учнів, які навчалися у російських школах, — 51,8%, був непропорційно великим порівняно з часткою росіян серед усього населення України — 22,07%. Аналіз статистичних даних переконливо засвідчує, що російщення українського шкільництва та вищої школи було спрямоване не на забезпечення мовно-культурних потреб російської етнічної меншини, а на мовну та етнічну асиміляцію неросійських народів, перш за все українців.

Отже, в кінці 80-х pp. абсолютна більшість школярів України навчались у школах з російською мовою викладання. Як не дивно, на перший погляд, але за десятиліття незалежності таке становище мало змінилося у містах на сході та на півдні, особливо в Донбасі та Криму, тобто російщення шкільництва, на жаль, активно продовжується і в сучасній Україні.

В українських школах була значно меншою кількість годин, що виділялися на вивчення української мови та літератури, ніж на вивчення російської мови та літератури. Показово, що навіть підручник з російської мови для українських школярів називався “Родная речь”. До того ж, вчителям російської мови та літератури доплачували додатково 15% до заробітної плати. Щорічно, починаючи з 1983 p., на цю платню “за російщення” виділялося 2,5 млн. крб.

До речі, в Російській імперії педагоги російського походження, які працювали на території неросійських губерній, отримували додаткову платню “за обрусение инородцев”. Ця ганебна практика не була скасована і Тимчасовим урядом, хоч українські педагоги декілька разів піднімали це питання. Генеральний секретаріат УНР скасував цей закон 3 січня 1918 року. Отже, доплату вчителям за російщення шкільництва практикували як царський та Тимчасовий уряди, так і радянський режим. Тобто, з цих міркувань простежується цілковита послідовність і спадковість у проведенні політики російщення України.

У радянській системі шкільної освіти комплекс предметів, які сприяли формуванню української національної самосвідомості, був другорядним. Зокрема, історія України була лише додатком до курсу історії СРСР і не була самостійним предметом. Історичне минуле України подавалось із точки зору російських національних інтересів, багато фактів, подій просто замовчувалися або відверто фальшувалися. Загальнообов’язковим предметом у вищій школі була не історія України, а історія КПРС.

Отже, проведений аналіз документів показує механізм прискореного та послідовного російщення системи освіти в Україні. Ці документи зберігались в архіві під грифом “цілком таємно”, бо повністю розвіювали міф радянської пропаганди про “рівноправність” народів та їхніх мов у СРСР За принципом “добровільності” у виборі батьками мови для навчання своїх дітей маскувалася стара політика Російської імперії — заборона української мови у шкільництві. Бо “добровільний вибір” стосувався лише української мови. Тому що, якби добровільність вибору мови була не на словах, а в реальних діях, то відмовлятися від вивчення мови учні могли б не лише від рідної української, але й від чужої їм — російської.

До того ж, у самій Російській Федерації не могло бути й речі про відмову від вивчення російської мови. На території РРСФР, де проживало більше п’яти млн. українців, не було жодної української школи, навіть у прикордонних з УРСР районах, де в селах були етнічні українці, тобто на колишніх українських етнічних землях. До речі, таке становище з українським шкільництвом у Російській Федерації, на жаль, зберігається до сих пір.

Українці не мали права користуватися значною частиною своєї культурної спадщини, особливо тією, де доводилась відмінність української історії та культури від російської. Обмеженим також був доступ дослідників до архівних джерел. До 1985 року у спецсховищах знаходилися праці 289 українських авторів, у тому числі й дослідження видатного українського історика М. Грушевського, праці якого друкувалися навіть за часів царської Росії. До квітня 1988 року в списку заборонених авторів залишилось лише 39 прізвищ У цьому “чорному списку були імена видатних представників української інтелігенції, репресованих у 30-х pp., політичних емігрантів міжвоєнного періоду та повоєнних часів, а також дисидентів.

До цієї групи авторів належали представники того покоління, яке проводило “українізацію”, — нарком освіти Олександр Шумський та історик Йосип Гермайзе, особи, що представляли українську політичну еміграцію першої хвилі — історик української культури та церкви Іван Огієнко (митрополит Іларіон), мовознавець Роман Смаль-Стоцький, діячі УНР Володимир Винниченко та Павло Христюк, представники другої хвилі політичної еміграції (40-ві pp.) — історики Олександр Оглобін та Наталя Полонська-Василенко, мовознавці Юрій Шевельов та Василь Чапленко, історик та політолог Дмитро Соловей. Були заборонені також книги українських дисидентів — В’ячеслава Чорновола, Миколи Руденка, Василя Стуса, Валентина Мороза, Ліни Костенко, Євгена Сверстюка та багатьох інших. Таким чином, український загал не мав доступу до ознайомлення з науковими працями та художніми творами, на яких стояло тавро “українського буржуазного націоналізму”.

Політична цензура була однією з характерних ознак деспотії в Російській імперії. Така ж система не лише збереглася, але й значно розвинулася в СРСР. Ще в 1922 році в СРСР з’явилися спецфонди бібліотек, призначені для зберігання “ворожих” і “шкідливих” видань. Був установлений всеохоплюючий, тотальний контроль за всіма проявами духовного життя в Україні.

Діяльність цензури в СРСР зберігалася в цілковитій таємниці. Про масштаби та механізм роботи цієї таємної організації можна довідатись із відкритих нині архівів. Так, наприклад, у звіті “Про діяльність органів цензури в УРСР” за 1958 рік повідомлялось, що через попередній цензорський контроль проходили всі 15 республіканських, 55 обласних, 253 міських та районних, 289 багатотиражних газет, РАТАУ, 27 управлінь телебачення та радіомовлення, друкована продукція 48 видавництв, репертуар 2 кіностудій, 70 театрів, 26 філармоній, естрадних колективів, цирків, навіть художня самодіяльність. Крім того, під цензорським контролем знаходився книжковий фонд бібліотек, від Центральної наукової бібліотеки Академії Наук до сільських та шкільних, а також книгарні, у тому числі і букіністичні. Цензори розглядали навіть книги відгуків відвідувачів у музеях та виставках.

Органи цензури здійснювали не лише попередній, але й наступний контроль газет, журналів, книжок (у верстках і контрольних примірниках). Такій контрольній перевірці підлягала, як правило, більшість уже переглянутих матеріалів. За дослідженням В.Барана, в окремих обллітах (обласних органах цензури), окрім попереднього, наступний контроль охоплював усю, без винятку, книжково-журнальну продукцію І90. Іноді доходило до дрібниць, до абсурду. Було навіть так, що “органи цензури здійснювали контроль за змістом запрошень, колективних договорів, рапортів заводів, організацій міністерствам і державним комітетам, рапортів комсомольських організацій злітам і з’їздам, які тиражувались іноді у кількості лише двох — п’яти примірників. Навіть цілком невинні листівки про передовиків сільського господарства везли з різних районів у облліт для перевірки”.

Особливо жорстоко політична цензура придушувала найменші прояви українського патріотизму. Так, у 1973 році був знятий з прокату та заборонений документальний фільм “Соната для художника”. Це питання розглядалося навіть на засіданні бюро Київського обкому КПУ. Стрічка, яка була знята на Українській студії хронікально-документальних фільмів ще у 1967 році режисером В. Шкуріним за сценарієм В. Костенка, звинувачувалась у відсутності “класового підходу до оцінки явищ минулого, ідеалізації старовини”. В основі фільму була розповідь скульптора І. Гончара про свою приватну колекцію речей побутово-релігійного характеру. Сам колекціонер був обвинувачений у “націоналістичних збоченнях та в поширенні націоналістичних поглядів”.

Значна частина художніх творів та наукових робіт не отримувала дозволу на публікацію, або в них робилися купюри. Наприклад, лише за друге півріччя 1983 року Головліт заборонив друкування 34 матеріалів, “в зв’язку з недоліками політико-ідеологічного характеру й викривленням радянської дійсності”. Зокрема, був не допущений до друку нарис Р. Федоріва “Леви і брук” за трактування возз’єднання Лівобережної України з Росією “в насмішкуватому тоні”, як акт купівлі-продажу між Московським царством та Річчю Посполитою (Андрусівська угода). Автора обвинувачували в націоналізмові за слова: “за Київ Польща дістала компенсацію від Росії — 146 тис. крб. Як бачимо, не так уже й багато коштувала “мати городів руських” т. У повісті М. Волошенка “Барвінок холоду не чує” були зроблені купюри в тій частині, де розповідалось про голод 1933 року. Тобто, заборонялась публікація навіть окремих фактів, які викривали фальш радянської концепції історії України.

Отже, під забороною радянської цензури опинились цілі пласти української культури. Відбувалось пряме втручання в творчий процес, інтелігенція постійно знаходилася під тиском обвинувачень у “націоналізмі”, тим самим цілеспрямовано гальмувався процес формування української національної самосвідомості.

Систематично знищувались пам’ятки української культури. Недбале, а часто й свідомо злочинне ставлення до культурної спадщини призводило до значних, навіть незворотних втрат. У вересні 1979 року комітет народного контролю підготував доповідну записку в ЦК КПУ під грифом “таємно” “Про серйозні недоліки в обліку, зберіганні та використанні книжкових фондів, рукописів, архівних матеріалів та інших цінностей в бібліотеках та музеях”. Зокрема, повідомлялось про стан зберігання історичних цінностей у бібліотеках та музеях двох найбільших центрів української культури — Києва та Львова.

У книгосховищі Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника АН УРСР значна кількість друкованих видань була звалена на підлозі, в проходах між стелажами, що призводило до знищення літератури. Книгосховище резервного фонду та відділу рідкісної книги, в яких нараховувалось близько 1,6 млн. одиниць зберігання, не опалювалось, мало підвищену вологість, у результаті цього книги псувалися.

Такому багатству першодруків та рукописів могли позаздрити найбільші наукові центри Західної Європи, але ця безцінна культурна спадщина не була доступна українським науковцям і просто гинула. Не була проведена повністю їхня наукова обробка і систематизація. В цій же бібліотеці ім. В. Стефаника більш ніж 1,5 млн. одиниць зберігання: стародруків XVI-XVII століття, рукописів та мистецьких творів залишались не опрацьованими. Більшість з них потребувала негайної реставрації, однак у цій бібліотеці посадовим розкладом навіть не були передбачені посади фахівців-реставраторів. Подібне становище склалось і в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР імені Володимира Вернадського у Києві, де 600 тис. книг не були розібрані та систематизовані. Ці книги були звалені в штабелі в тісних підвальних приміщеннях

У результаті залишкового принципу фінансування закладів культури книгосховища більшості бібліотек та музеїв розташовувались у приміщеннях, непридатних для зберігання книг, найчастіше в підвалах, де не було створено необхідного мікроклімату та не існувало можливості проведення реставрації пам’яток культури. Зокрема, у Державному музеї книги та першодруків УРСР фондосховище було розташоване в підвальному приміщенні з високою вологістю повітря, стіни якого були покриті пліснявою. Значна кількість давніх книг була вражена грибком й гинула. Консервація й реставрація їх не була організована.

Крім того, такі несприятливі умови зберігання книг часто призводили до аварій. Всі ці випадки старанно замовчувались у радянській пресі. Так сталося з пожежею в 1964 році в ЦНБ імені Володимира Вернадського, коли було незворотно втрачено тисячі екземплярів безцінних пам’яток української старовини. При цьому, ця пожежа не була випадковою, а її наслідки свідомо замовчувались владою.

Трагедію свого поневоленого народу прекрасно розумів великий патріот Олександр Довженко, який записав у своєму “Щоденнику”: “Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам’яток своєї старовини. У нього немає любові до народу. Народ має багато підстав ненавидіти всіх нас за це”.

Політика російщення України супроводжувалась також постійними переслідуваннями українських патріотів з боку КДБ, зокрема в 60-80-ті pp. дисидентів відправляли у в’язниці та психіатричні лікарні. Ці переслідування проводились протягом усієї історії існування СРСР, навіть в умовах “перебудови”, коли офіційно був проголошений курс на ’’гласність і демократизацію”. Так, у жовтні 1988 року КДБ УРСР розробив ’’Заходи з попередження та локалізації антигромадських проявів”, цей документ затвердив ЦК КПУ. “З метою попередження групових антигромадських проявів з боку українських націоналістів, екстремістів з числа кримських татар, церковників та сектантів, а також інших ворожих елементів, виявити ініціаторів та можливих підбурювачів. Забезпечити за ними постійний оперативний нагляд, своєчасне документування та припинення їхньої негативної діяльності”.

Тобто, в КДБ готувалися до арештів та судових процесів над ідеологічними опонентами, як це було в кінці 20-х — на початку 30-х pp. з національно свідомою українською інтелігенцією, і стає зрозумілим, яка б доля чекала національно-демократичні сили в Україні, якби у серпні 1991 року не провалився путч так званого Державного Комітету з надзвичайного стану (ГКЧП). Звертає на себе увагу той факт, що в цьому документі КДБ не йшлося про переслідування російських шовіністичних організацій. Тобто, політика російщення України проводилась досить різними заходами, включаючи й репресивні.

Таким чином, український народ, як і інші народи в СРСР, не міг добровільно відмовитися від власної мови на рідній землі. Історичний досвід людства свідчить, що таких народів у світі ніколи не існувало. І якщо вони й відмовлялися від рідної мови, то аж ніяк не добровільно, а в результаті довготривалого та жорстокого національного гноблення.

Національне поневолення України в складі Російської імперії та СРСР знаходило свій прояв у системі заходів, спрямованих не лише на витіснення української мови та обмеження української культури, а головним чином, у створенні в “приреченої” на асиміляцію української нації штучного відчуття культурної неповноцінності та мовної меншовартості, національного нігілізму, в приведенні її в такий психологічний стан національної нижчості та моральної підлеглості, коли протиприродне, штучне відречення від рідної мови видавалось за цілком нормальне, ’’добровільне”, навіть “прогресивне” історичне явище.

Комплекс національної неповноцінності став переважаючим серед мільйонів українців, особливо в містах східних та південних областей, що на власній історичній Батьківщині зрікалися материнської мови, тобто, фактично ставали росіянами за мовою, а головне, за свідомістю українського етнічного походження. Цей комплекс мав можливість існувати лише в умовах відсутності стійкої української національної самосвідомості, що постійно, протягом кількох століть руйнувався чужими державами.

З метою збереження Російської імперії, а потім й СРСР, українському суспільству нав’язувалась ідея про те, що лише “сепаратисти”, “буржуазні націоналісти”, “мазепинці”, “петлюрівці”, “бандерівці” — фанатики, що зберігали високу національну самосвідомість та не бажали асимілюватись, тобто, лише “злочинці” могли продовжувати боротись за “віджиле”, “регресивне” й непотрібне для значної частини українців, що втратили власну національну ідентичність. Для патріотів України завжди напоготові були в’язниці, концтабори, психіатричні лікарні, в кращому випадку — вигнання.

Решта українців мала перетворитися на сиру, аморфну етнографічну масу, “перевертнів”, “безбатченків”, які повинні були покірно рухатися в руслі “прогресивної історичної закономірності” та “об’єктивних обставин”, які сприяли формуванню “нової історичної спільності — єдиного радянського народу”, тобто чисельно збільшеної російської нації. При цьому ця “закономірність” була не чим іншим, як брутальним та зухвалим насильством над історичною долею українців і десятків інших народів та продовженням старої російської імперської політики зросійщення, що демагогічно прикривалась словами про “братерство” та “благодатні впливи”.

Процеси мовної та етнічної асиміляції українців були зумовлені не “об’єктивними обставинами”, їх природно не могло бути, а цілеспрямованою діяльністю радянського режиму, наділеного величезним пропагандистським апаратом та постійним жорстоким придушенням репресивними органами найменших проявів української національної самосвідомості, що було прямим продовженням старої російської імперської політики російщення неросійських народів. Росіяни в Україні стали заручниками імперської політики. Для значної їх частини навіть важко психологічно визнати себе етнічною меншиною. Звідси й ностальгія за часами СРСР, особливо в умовах, коли в Україні залишається складним соціально-економічне становище, зберігається низьким рівень життя переважної більшості її громадян.

Політика російщення, яка проводилась за часів існування СРСР, досягла значно більших результатів, навіть у порівнянні з царською Росією. Асиміляція росіянами українців уже призвела до втрати значної частини української етнічної території: північної Слобожанщини, західної Донщини та Кубані, де ще за переписом 1926 року українці складали абсолютну більшість населення. Така б перспектива чекала їх у найближчі роки в південних та східних областях України. Тому, без повноцінного, а не декларованого духовного відродження української нації, без рішучого та послідовного подолання негативних наслідків минулого неможлива побудова нової демократичної Української держави.

Отже, тільки об’єктивне вивчення як позитивних, так і негативних аспектів історії українсько-російських взаємин сприятиме подоланню стереотипів минулого, формуванню справді рівноправних та добросусідських стосунків між двома незалежними державами і народами, Україною та Російською Федерацією, українцями та росіянами.