Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



Вплив міграційних процесів на етнічну структуру населення України
Этнография - История Украины

Вплив міграційних процесів на етнічну структуру населення України

Протягом усього часу перебування України у складі Російської імперії та СРСР, міграції залишались одним із головних і найбільш ефективних засобів змін етнічного складу її населення. До того ж, ці міграційні потоки формувалися не в інтересах України, а в інтересах Росії. Контроль за міграцією є однією з суттєвих ознак кожної самостійної держави. У розвинутих державах на законодавчому рівні визначаються щорічні кількісні квоти для мігрантів. Навіть США, які розвивались значною мірою за рахунок міграції, обмежують сьогодні масштаби цих процесів. Зокрема, щоб стати громадянином США, крім інших умов, необхідне знання американського варіанту англійської мови. У переселенні ж росіян до України протягом століть жодних обмежень ніколи не існувало.

Простежимо за тим, як відбувався процес заселення росіянами території України. До середини XVII-гo століття росіян (московитів) в Україні фактично не було, за винятком декількох невеликих міст-фортець на межі з “Диким полем” та Річчю Посполитою, наприклад, Путивль чи Цареборисів. У XVII та XVIII століттях українці та росіяни розглядали одне одного як чужинців, і навіть переговори гетьмана Богдана Хмельницького з московськими послами велись через перекладачів (товмачів). У другій половині XVII століття розпочалася перша масова міграція росіян на українські землі. Це переселення не було стихійним, а стало результатом урядової політики Московської держави, коли на чужі землі спрямовувались військові залоги та дещо пізніше й царська адміністрація для закріплення цих територій за Росією.

Видатний український історик Дмитро Багалій так описував цю першу російську колонізацію в Слобідській Україні: “Московських служилих людей бачимо у деяких містах Слобожанщини, але тільки як великоросійський гарнізон серед більшості українського населення. Загалом це був досить текучий люд серед населення і його куди легше було вислати, ніж вільних та непокірних українців”. У кінці XVII-гo століття на Слобожанщині виникли і декілька російських сіл, зокрема, на околицях Харкова та Чугуєва, але в цілому росіяни складали досить незначну частку серед усього населення цього регіону, який тоді більш активно колонізувався українцями —переселенцями з Правобережної України. На інших українських землях, навіть за визнанням радянських науковців, у XVII столітті росіян фактично не було, за винятком окремих військових залог у Лівобережній Україні (Гетьманщині).

Вперше росіяни, як частина постійного цивільного населення, з’явилися в Україні, крім Слобожанщини, після придушення Петром І повстання українців на чолі з гетьманом Іваном Мазепою. Військові та адміністративні посади в Гетьманщині почали займати російські дворяни, які отримували маєтки “мазепинців”. До речі, до 1708 року іноземці, в тому числі й росіяни, не мали права без дозволу гетьманської канцелярії оселятися в Україні.

У XVIII столітті з початком інкорпорації Гетьманщини Російською імперією, що супроводжувалося поступовим занепадом Української держави та обмеженням її автономії, розпочалося і активне заселення росіянами українських етнічних земель. І навіть за цих умов, за ревізією 1719 року, чисельність росіян в Україні не перевищувала 40 тисяч осіб. Росіян за чисельністю було значно менше, ніж деяких інших етнічних меншин, зокрема поляків та євреїв. Чисельність українців у 1719 році в кордонах сучасної України становила 4 млн. 911 тис. осіб. Таким чином, на початку XVIII століття чисельність українців перевищувала кількість росіян більше ніж у 120 разів.

До другої половини XVIII століття чисельність росіян в Україні фактично не змінювалася, за винятком території Слобожанщини, де з’явились нові осередки російської присутності у зв’язку з будівництвом Української оборонної лінії від Дніпра до Сіверського Дінця. За визначенням Д.І. Багалія, “оселі Української лінії теж були гніздом великоруського заселення у Слобожанщині”.

Після зруйнування Запорізької Січі у 1775 році активізувалась російська колонізація України, особливо її південних регіонів. Переселення Катериною II запорізьких козаків на Кубань вирішувало одночасно для Росії декілька проблем. По-перше, сприяло більш швидкій ліквідації автономного устрою України та закріпаченню українського селянства. По-друге, запорожці завоювали для імперії та колонізували західну частину Північного Кавказу. По-третє, відкрився шлях для невпинної російської колонізації степових та причорноморських районів України.

Царський уряд активно роздавав запорізькі землі російським дворянам, які заселяли їх кріпаками, в тому числі й вихідцями з Центральної Росії, крім того на поселення почали прибувати також серби, волохи (молдавани), греки, болгари та німці. Після ліквідації Кримського ханства з 1787 року російська колонізація розгорнулася в Криму та Північній Таврії, десятки тисяч кримських татар та ногайців вимушені були емігрувати до Османської імперії.

З кінця XVIII століття вперше частка росіян серед загальної чисельності населення України збільшувалась також за рахунок переселення українців до Росії. У XX столітті роль цього чинника значно зросла — сотні тисяч українців переселилися або були депортовані до Сибіру та на північ Росії. Незважаючи на значні зміни етнічного складу населення Південної України в кінці XVIII століття, вже у першій половині XIX століття українська аграрна колонізація “Новоросії” забезпечила тут перевагу в чисельності за українцями, за винятком Криму, де жоден з етносів не складав абсолютної більшості серед населення. Отже, на півдні України виник другий, після Слобожанщини, ареал російської присутності.

Етнічний склад населення України мало в чому змінився і в першій половині XIX століття. Незважаючи на постійну і чисельно зростаючу міграцію росіян в Україну, яка активно підтримувалася і спрямовувалася російською імперською владою, ця етнічна група була представлена перш за все двома соціальними категоріями: військовими залогами та імперською бюрократією, а також лише частково російськими селянами та міщанами, головним чином у Слобідській та в Південній Україні. За ревізією 1858 року, в Україні налічувалось 334 тис. росіян. Тобто, за період з 1719 по 1858 pp. їхня чисельність зросла більше ніж у вісім разів. У цілому ж, у всій Російській імперії за цей же час чисельність росіян збільшилася з 11 млн. 128 тис. осіб до 34 млн. 784 тис. осіб 48, тобто лише втричі. Отже, в результаті постійної міграції чисельність росіян в Україні збільшувалася значно швидше, ніж зростала їх кількість безпосередньо в самій Росії, до речі, такі ж тенденції зберігались і в XX столітті.

Таким чином, завдяки міграційним процесам, що не завжди були корисними для українства, російське населення зростало значно швидше, ніж чисельність самих українців протягом XVIII та в першій половині XIX століть, хоча природний приріст останніх за цей же період переважав подібний показник у росіян. Збільшення чисельності росіян в Україні було досягнуто, головним чином, за рахунок механічного приросту. Асиміляційні процеси в цей час майже не відбувалися, або, точніше, їхні масштаби були тоді досить незначними, щоби впливати на зміни загальної чисельності українців, тому що стосувались лише частини козацької верхівки, духовенства та міщан.

Значне зростання чисельності росіян в Україні відбулося відносно недавно, лише у другій половині XIX століття, що було пов’язано з розвитком промисловості, особливо вугільної та металургійної її галузей у південно-східній Україні. З’явилися нові соціальні групи серед росіян — робітники та буржуазія (підприємці). Спочатку російські селяни приїздили на тимчасові заробітки на шахти Донбасу, а потім поступово залишались на постійне проживання. До того ж, на початку освоєння Донбасу серед робітників росіян було навіть більше, ніж українців.

Це було викликано тим, що історично серед російських селян Центральної Росії, в результаті не зовсім сприятливих кліматичних умов для ведення сільського господарства, переважання нечорноземних ґрунтів, а також аграрного перенаселення набуло розповсюдження так зване “отходнічество”. Український селянин, на відміну від російського, був більше прив’язаний до хліборобської праці, до власної землі-годувальниці. Тому українець частіше їхав за тисячі кілометрів до Сибіру чи на Далекий Схід, щоб обробляти землю, ніж ішов на шахти та заводи Донбасу. Так, у кінці XIX століття виник третій і найбільший за чисельністю ареал розселення росіян в Україні.

У цілому, за цей досить короткий історичний період, за 1858 —1897 pp., чисельність росіян в Україні зросла з 334 тис. осіб50 до 2 млн. 080 тис. осіб, тобто майже у сім разів. Такі високі темпи приросту були досягнуті не за рахунок природного приросту росіян, а завдяки царській політиці російщення України, тобто асиміляції українців та інших етнічних груп і масовій, постійно зростаючій міграції російського населення, перш за все за рахунок робітників-заробітчан. За підрахунками репресованого в 30-ті pp. українського демографа А. Хоменка, в 1897 році з 881 тис. росіян, які жили у містах України, 221 тис. осіб були зросійщеними українцями. Тобто, в кінці XIX століття серед росіян, які зосереджувалися в містах України, кожен четвертий мав українське етнічне походження.

У 20-ті pp. XX століття радянські науковці ще визнавали, що царизм проводив асиміляторську політику в Україні, і вважали, що за радянської влади з нею буде покінчено, але наслідки політики російщення, яку проводив радянський тоталітарний режим, виявилися для українців ще важчими, ніж за часів самодержавства.

Етнічний склад населення Російської імперії при проведенні перепису 1897 року обраховувався за допомогою питання про рідну мову. В цьому був свідомий відступ від рекомендації Петербурзького міжнародного наукового конгресу 1872 року про використання для цієї мети прямого питання про національну (етнічну) належність. Така рекомендація пояснювалась тим, що мовні та етнічні ознаки не в кожного етносу збігалися в умовах розвинутих процесів мовної асиміляції. Ці процеси активно розгорнулися у Російській імперії, особливо в другій половині XIX століття, до того ж асиміляція набула переважно не природного, а штучного, насильницького характеру і стала наслідком імперської політики російщення неросійських народів.

Відмінності між етнічним походженням та рідною мовою призводили до перебільшення чисельності одних етносів та зменшення числа інших. Використання мови для етнічного визначення за переписом 1897 року призводило до деякого завищення чисельності росіян за рахунок не лише малочисельних етнічних меншин, які опинилися в російському етнічному середовищі, але також окремих соціальних груп інших народів, що знаходились у межах своїх етнічних земель. Тому, проведення російським урядом перепису, за яким етнічна належність визначалась ставленням до рідної мови, створювало умови для свідомої фальсифікації результатів перепису 1897 року, що цілком аргументовано довів радянський етнодемог- раф В. Козлов.

За слушною думкою українського науковця О. Бочковського, урядова статистика досить часто була небезсторонньою щодо недержавних народів і запрограмовано фальсифікувала чисельність етнічних меншин під різними приводами. Так, наприклад, царська Росія не визнавала самостійності української мови, монархічна Іспанія — каталонської, Франція — провансальської, завдяки чому в цих державах штучно збільшувалась чисельність панівного народу.

При проведенні перепису населення в Російській імперії в 1897 році українська та білоруська мови іменувались, відповідно, малоросійським та білоруським діалектами, “наріччями” російської мови. Тим самим ставилось під сумнів не лише існування української та білоруської мов як окремих самостійних мов, але й право цих слов’янських народів на самостійний державний розвиток.

За переписом 1897 р. усі східнослов’янські народи були штучно об’єднані в одну мовну групу — “росіяни” (русскіє) і разом складали 83,9 млн. осіб, або 66,8% загальної чисельності населення Російської імперії. З них безпосередньо росіян було лише 55,6 млн. осіб, а з урахуванням мовної асиміляції, тобто зросійщених представників інших народів, за розрахунками В. Козлова, їх нараховувалось лише 51,5 млн. осіб, або 41% загальної кількості всіх жителів імперії56. Тобто, в 1897 році 4,1 млн. росіян за мовою, або кожен дванадцятий, був неросійського етнічного походження. Отже, як у цілому в Російській імперії, так, зокрема, і в Україні за переписом 1897 року чисельність росіян штучно і цілком свідомо була завищена.

До того ж, необхідно додати, що цей панівний етнос залишався в Російській імперії за чисельністю в меншості. До речі, частіше за все імперські народи, і росіяни в цьому якраз і не були винятком, чисельно не переважали серед усього населення своїх імперій. Аналогічним було становище англійців у Британській імперії, французів — у Французькій, австрійців — у Австрійській (Австро-Угорській).

Усього ж, за період 1719-1897 pp. чисельність росіян в Україні зросла в 52 рази, а чисельність українців за цей же час збільшилася лише в чотири рази, і це при тому, що природний приріст числа українців був значно вищим, ніж у росіян. Це активне зростання відбувалося головним чином за рахунок інтенсивної міграції росіян та частково асиміляції ними неросійських етносів, у тому числі й українців. За підрахунками автора, співвідношення між росіянами та українцями на території України, в сучасних її кордонах, становило у 1719 році 1 до 120, у 1858 році — 1 до 38, а у 1897 році — 1 до 10. Ці ж тенденції не лише зберігалися також і в XX столітті, мало того, навіть суттєво посилилися.

Перепис 1897 року виявився останнім у царській Російській імперії. Досить активно зростала чисельність росіян в Україні і на початку XX століття. Особливо в роки Першої світової війни, коли сотні тисяч росіян у складі царської армії опинились на теренах України, а тисячі українців у результаті евакуації та депортацій були переселені углиб Росії. За підрахунками радянських демографів, чисельність росіян в Україні у 1917 році становила 3 млн. 620 тис. осіб, в тому числі 1 млн. 200 тис. осіб у центральних та західних регіонах України, де до війни їх число було досить незначним.

На відміну від України, чисельність росіян на території Польщі в роки Першої світової війни значно скоротилася. Це було пов’язано з тим, що поразка російської армії у 1915 році та окупація Польщі німецькими та австрійськими військами призвели до масової евакуації росіян з її території. У жовтні 1916 року Польська державність була відновлена під протекторатом Німеччини, але після поразки останньої у війні Польща отримала реальну, а не фіктивну власну державність. Російська імперська присутність у цій країні зникла назавжди. Навіть після встановлення в 1944 році у Польщі комуністичного, прорадянського режиму заселення цієї країни росіянами не відновилося, зберігалася лише військова присутність, а польські етнічні землі не були включені до складу СРСР. Зовсім інакше склалася доля росіян в Україні в XX столітті, де їхня чисельність продовжувала інтенсивно зростати.

Таким чином, підводячи підсумки російського заселення України за часів Російської імперії, необхідно відмітити, що в результаті загарбницької політики царської Росії на етнічних землях неросійських народів, зокрема й українського, були створені анклави російської імперської присутності. Тобто, російська етнічна меншина і опинилась на території України якраз у результаті того, що українські землі були включені до складу Російської імперії.

Царський режим поступово розширював і спрямовував російську колонізацію на підвладних йому неросійських територіях. Починаючи з XIX століття російські поселення були переважно зосереджені в адміністративних центрах: губернських та повітових містах. У другій половині XIX століття з’явився новий тип зросійщених торговельно-промислових міст, не тільки з російськими чиновниками та військом, але й з російською буржуазією, інтелігенцією та російським робітництвом, особливо на сході та півдні України. Крім того, російська колонізація опановувала найважливіші комунікації, росіяни жили вздовж ліній залізниць, великих річок, перш за все, Дніпра та на приморських територіях, зокрема в Криму та в районі Одеси.

Ці російські опорні пункти, які створювались царським, як і пізніше радянським урядами, відповідно до військово-стратегічних інтересів Росії, створювали через- полосну систему розселення. Не випадково росіяни, як, до речі, і поляки у Західній Україні, зосереджувались переважно у містах, бо міста були не лише адміністративними, а й економічними центрами. Таке становище фактично означало етносоціальний розкол українського суспільства: українське село і переважно чужинницьке місто.

За допомогою цілеспрямованої міграційної політики царський уряд одночасно вирішував також проблему аграрного перенаселення центральних регіонів Росії. “З останніх десятиріч XIX століття — навіть за визнанням радянських науковців, — царський держапарат регулює переселенський рух, намагаючись використати його для врятування поміщицького землеволодіння та існуючого ладу”. Цьому сприяли не лише не зовсім сприятливі кліматичні умови, малородючі землі, але й кріпацтво, постійні соціальні утиски, релігійні гоніння, зокрема переслідування старообрядців. Усе це спонукало тисячі російських селян та міщан шукати кращої долі на території інших народів, при цьому значна частина переселенців, користуючись підтримкою імперських структур, займала верхні щаблі соціальної піраміди.

За рахунок цієї міграції царизм не тільки закріплював розширення кордонів імперії, але й створював стійку та віддану йому соціальну опору влади. Тому ці переселенці, хоча й становили етнічну меншість, не лише не інтегрувались в іншонаціональне середовище, не асимільовувались, але й не шанували мови і культури тих народів, серед яких вони жили, і українська мова та культура не були в цьому винятком. За визначенням Ф. Сілницького, російська етнічна меншина об’єктивно ставала “носієм російського великодержавного шовінізму, з глибоким презирством ставилася до народів, серед яких вона опинилась”.

Збереження “російського характеру” міст, особливо на сході та на півдні України, було однією з головних причин поразки національно-визвольних змагань українського народу в 1917-1921 pp. Значна частина росіян та зросійщеного населення негативно поставилася до відродження Української державності, бо це б призвело до втрати ними домінантного становища.

Штучність масової російської міграції та насильницького зросійщення доводять і такі факти: без російської урядової підтримки етнічна меншина вже в другому чи третьому поколіннях швидко і безболісно асимілювалася серед інших народів. Так, наприклад, відбулося з багатотисячною російською “білою” еміграцією у Франції. Досить інтенсивно асимілювалися також росіяни і в Польщі та Фінляндії, тобто, в країнах, які відокремились від Росії.

Ще більшу роль у російщенні неросійських народів відігравали міграції за радянських часів. Фактично продовжувалася політика царської Росії, але масштаби міграції стали набагато більшими. У радянській історичній літературі відмічалося, що міграційна політика повністю регулюється державою: “Державне планування народного господарства в СРСР створює передумови для організованого спрямування міграційних потоків у середині країни та звільняє міграцію від рис стихійності... Міграційні переміщення регулюються багатьма цілеспрямованими (прямими або опосередкованими) економічними та соціальними заходами. Здійснюється також організоване вербування і направлення в нові райони молодих фахівців”.

Цілеспрямованість радянської міграційної політики підтверджується і архівними документами. Існувало і активно діяло Головне управління організованого набору робітників і переселень при Раді Міністрів УРСР Лише цим відомством за 20 років (1944-1964 pp.) було переселено в Україну та за її межі 5 млн. 622 тис. осіб. Не менші масштаби “організованих переселень” булитакожів 70-80-тірр.

Крім “організованих переселень”, тисячі українців опинилися за межами історичної Батьківщини у в’язницях, концтаборах та спецпоселеннях внаслідок політичних репресій. Так, лише в 1944-1953 pp. у Західній Україні було заарештовано і відправлено до в’язниць та концтаборів 103 тисячі 828 учасників збройної боротьби зі сталінським режимом та співчуваючих, за тодішньою радянською термінологією, “бандитів, а також бандпособницького елементу”. Окрім цього, “в порядку відповідних заходів на бандитські прояви, виселено 65 тисяч 906 сімей загальною чисельністю 203 тисячі 662 особи”.

Вплив міграційних процесів в Україні на зміни етнічного складу населення за радянських часів необхідно розглядати за двома напрямами: по-перше, як масове заселення росіянами українських земель, по-друге, як переселення українців за межі України, головним чином, до РРФСР, перш за все в північні та східні райони.

Масове переселення росіян в УРСР не мало жодної економічної необхідності. Це підтверджують навіть російські демографи: “Збільшення населення України за рахунок інших районів не можна вважати доцільним, тому що Україна — густозаселений та добре освоєний район”. Ще більш недоречною була масова російська міграція з точки зору національних інтересів України, бо вона вела до змін етнічного складу населення на користь росіян, тому що процеси їхньої інтеграції, а тим паче мовної та етнічної асиміляції (українізації) штучно стримувалися.

Крім того, масове переселення українців за межі історичної Батьківщини, в тому числі й насильницькі депортації 30-40 pp. призводили до швидкої асиміляції. У другому чи третьому поколіннях вони, маючи українське етнічне походження, перетворювались на росіян за мовою та національною свідомістю. У значній мірі переселення українців до Росії було спрямоване в кліматично- несприятливі райони Європейської Півночі та Сибіру. Українці сприяли господарському освоєнню цих регіонів Росії, малозаселених, але багатих на корисні копалини. Така політика була сприятлива для Росії, для України ж такі міграції виявились щонайменше невигідними.

У науковій літературі радянського часу міграційні процеси в Україні глибоко не вивчалися. Була відсутня ґрунтовна джерельна база про напрями переселень, а головне про етнічний склад мігрантів. Це було пов’язано з тим, що у “Переліку свідчень, заборонених до відкритої публікації” — основному документі Головного Управління з охорони державних таємниць у пресі при Раді Міністрів СРСР — органу радянської політичної цензури, пункт 14.33 забороняв публікувати “загальні дані (абсолютні та відносні) про міграції населення по території, прибуття та вибуття за місяць, декілька місяців, рік і т.д., а також узагальнюючі дані, починаючи з 1977 року”. Цей документ вступив у дію в 1987 році, а до цього діяв “Перелік...” 1976 року, який забороняв публікацію статистичних даних, починаючи з 1966 року. Тому окремих спеціальних та повних наукових досліджень про масштаби еміграції в Україну та імміграції за її межі у 70-80 pp. не проводилось.

Найбільш ґрунтовна наукова робота цього часу — дослідження С.А. Янковської про міграційні процеси в Україні за 1959-1965 pp. За її підрахунками, лише за сім років межі України залишили 2,5 млн. осіб, утому числі 0,5 млн. осіб за плановим оргнабором, а також за призначенням випускників вищих навчальних закладів та технікумів66. У ці роки українська молодь масово від’їжджала на будівництво промислових підприємств Сибіру та Далекого Сходу, а також на цілинні землі Північного Казахстану. Лише протягом 1960-1963 pp. з України до Казахстану добровільно переселилось 32 448 родин і за оргнабором 103,8 тис. осіб 67. Але відповідні дані про етнічний склад мігрантів були відсутні.

Еміграція в Україну за 1959-1965. pp. з інших республік перевищувала імміграцію на 20%. Тобто, лише за сім років до України переселилось близько 3 млн. осіб, абсолютну більшість їх складали росіяни68. Тобто, різниця між числом емігрантів з України та мігрантів до неї, лише за сім років складала близько 500 тис. осіб. Отже, серед загального приросту населення України за ці роки значну частину становив не природний, а механічний приріст. У 1970 році активне сальдо міграції України ще більше зросло і досягло 150,3 тис. осіб.

Етнічний склад мігрантів у 60-ті pp. частково був проаналізований у дослідженні В. Онікієнка та В. Поповкіна, яке охоплювало не всю територію України, а лише міське населення п’яти областей: Київської, Донецької, Одеської, Львівської та Закарпатської. Були проаналізовані 400 тис. відривних адресних аркушів, у сукупності на 1 млн. 400 тис. осіб в Одеській та Донецькій областях за 1968 рік, а за іншими областями за 1967 рік. Це дослідження довело, що 78% загальної чисельності мігрантів з інших республік оселилось у містах України.

Стосовно етнічного складу мігрантів, то виявилося, що українці не складали абсолютної більшості їх числа. Крім того, в міграційних потоках не лише з Росії, але й інших союзних республік відносну чи абсолютну більшість складали росіяни, за винятком переселенців з Білорусії72. Тобто, росіяни в Україну прибували не лише безпосередньо з території самої Росії, але з інших союзних республік, до того ж, основна маса російських переселенців зосереджувалася в українських містах, і без того зросійщених.

Зведену інформацію про міграції в Україну, в тому числі й про етнічний склад переселенців, надають лише переписи населення, але й то не всі. Наприклад, при проведенні перепису 1959 року, на відміну від наступних, питання про міграції не ставились узагалі. У результатах перепису 1989 року відсутні дані щодо етнічної структури міграційних переміщень за окремими областями. За розрахунками сучасного українського науковця І. Терлюка міграційний приріст чисельності росіян в Україні за 1959-1969 pp. становив 1 млн. 152,3 тис. осіб, або 56,7% загального їх приросту. За 1970-1978 pp. до України переселилось 794,5 тис. росіян, що складало 59% загального приросту їхньої чисельності. В період 1979-1988 pp. механічний приріст чисельності етнічних росіян в Україні дорівнював 404 тис. осіб чи 45,7% їх загального приросту.

Тому, за слушною думкою І. Терлюка, основним джерелом поповнення чисельності росіян в Україні протягом 60-80 pp. стали міграційні процеси, а не природний приріст. Тобто, механічний приріст становив 54,7% загального приросту чисельності росіян в Україні за цей тридцятирічний період.

Таким чином, темпи російської міграції в Україну за 1959-1989 pp. значно зросли, порівняно з довоєнним періодом, не кажучи вже про часи Російської імперії. За цей період, за рахунок механічного приросту чисельність росіян в Україні збільшилася на 2 млн. 360 тис. осіб. За переписом 1989 року лише 56,72% загальної чисельності росіян народилися в Україні, а 43,28%, тобто майже 5 млн. осіб (4 915 121) були мігрантами.

Отже, необхідно констатувати, що масове заселення росіянами України слугувало одним із головних засобів її російщення, до того ж найбільш ефективним. Міграції стали прямим результатом перебування України в складі Росії (СРСР). Масове заселення росіянами України та переселення українців за її межі, особливо за радянських часів, необхідно визначити як спробу розширення російської етнічної території за рахунок українських земель. Це підтверджують і російські етнологи, зокрема В. Кабузан: „Розширення етнічної території росіян, як правило, відбувалося в міру розширення політичної території російської держави”.

Варто погодитись зі слушною думкою сучасного українського етнолога В. Борисенко, що майже половина росіян в Україні є мігрантами у першому поколінні. Вони “ не народились в Україні, а прибули сюди на місце виселених до Сибіру, знищених фізично українців у повоєнний час. Отже, ці мігранти мають мати особливу пошану до українців, оскільки ті поплатились своїм життям за місце прибульців під сонцем України”.

Дослідження міграцій та їх впливів на зміни чисельності, етнічного складу, мовної структури населення за радянських часів повинні стати темами окремих монографічних та дисертаційних робіт. Назріла також нагальна потреба вивчення міграційних потоків в Україну та за її межі, які розгорнулися вже після здобуття незалежності. Можна обґрунтовано стверджувати, що в сучасних умовах масова міграція за межі України сприяє суттєвому скороченню загальної чисельності її населення, а не лише завдяки зниженню природного приросту, на що вказують результати перепису 2001 року. Крім того, міграція досить негативно впливає на загострення демографічної ситуації в Україні, бо від’їжджають переважно особи молодого та середнього віку. Головною причиною міграцій 90-х pp. стало складне соціально-економічне становище в Україні. Досить серйозною проблемою для сучасної Української держави залишається нелегальна міграція, бо територія нашої країни використовується нелегалами як транзит до країн Європи.