Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



Передумови та причини втягування України в російський етномовний простір
Этнография - История Украины

Передумови та причини втягування України в російський етномовний простір

Розпад СРСР у 1991 році не лише змінив геополітичну ситуацію у Європі та й у всьому світі, але й призвів до загострення міжнаціональних відносин та виникнення нових “гарячих точок”. Кордони між союзними республіками в СРСР мали не державний, а лише адміністративний характер і були проведені не завжди із урахуванням етнічних меж. З іншого боку, за час існування Радянського Союзу відбулися зміни в етнічному складі населення окремих республік, у значній мірі на користь росіян.

Єдиний засіб не допустити нових міжнаціональних конфліктів та війн — припинення територіальних претензій, визнання непорушності існуючих державних кордонів між країнами, що виникли на теренах колишнього СРСР, завершення їх делімітації та демаркації. В Конституції України визначається, що “територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою”.

Присутність значного числа росіян та зросійщеного населення на теренах України, країн Балтії, Молдови та інших пострадянських держав, чисельність яких особливо інтенсивно зростала після Другої світової війни, використовується деякими політичними колами Росії як привід до втручання у внутрішні справи нових незалежних держав. Так, наприклад, колишній міністр оборони Російської Федерації П. Грачов неодноразово заявляв, що його держава буде захищати російськомовне населення в колишніх республіках СРСР усіма засобами, включаючи й військові.

Серйозність намірів російських політиків та військових, наділених владою, узаконює військова доктрина Російської Федерації, яка “придушення прав, свобод і законних інтересів громадян Російської Федерації в зарубіжних країнах” розцінює як привід для застосування збройної сили. Формально приводом для такого втручання може бути навіть непорозуміння між сусідніми родинами чи сварка на побутовому рівні, яку можна представити як міжнаціональний конфлікт.

Як акти, які суперечать добросусідським взаєминам, необхідно розглядати рішення колишньої Верховної Ради (попередниці Державної Думи) Російської Федерації про “статус Севастополя”. Ці „рішення” свідчить про рецедиви традиційної російської імперської політики щодо України, також про настрої, які продовжують панувати у середовищі російського політикуму.

Враховуючи те, що Росія продовжує володіти ядерною зброєю та має значний військово-промисловий потенціал, цілком зрозумілим було намагання країн Балтії швидше стати повноправними членами військово-політичного блоку НАТО, щоб зберегти власну незалежність та не допустити повторення трагічних подій 1940 року. Співпраця України з Північно-Атлантичним Союзом, а також заяви про перспективи вступу до цієї авторитетної міжнародної організації, об’єктивно покликані до створення противаги цілком реальним і можливим імперським зазіханням з боку Росії. З цих міркувань потрібно враховувати також збереження російської військової присутності на теренах України як одного із важливих засобів політичного впливу на неї.

Україна межує з Російською Федерацією на півночі та на сході, російський флот має бази в Криму, російські війська дислокуються в Білорусі та в Придністров’ї. Тобто, російська військова присутність зберігається не лише на півдні України, а й на всьому периметрі її кордонів суходолом, окрім західного відрізку. Нехтувати можливістю активного використання Росією свого військово-політичного впливу на Україну в сучасних умовах і найближчій перспективі було б недоречно. З цих міркувань для політичного керівництва України конче потрібне прийняття адекватних заходів щодо північного сусіда і з точки зору встановлення справедливих і рівноправних міждержавних стосунків з Російською Федерацією, і з прискорення інтеграції до євроатлантичних структур, за прикладом країн Східної Європи, включаючи балтійські.

Для значної частини росіян, що прожили десятки років поза межами власної етнічної території, важко змиритись із новими для них історичними реаліями, з розпадом СРСР. Багатьом з них психологічно навіть неможливо визнати себе етнічною меншиною, тому що переселившись, наприклад, в Україну або до країн Балтії, вони за десятиріччя так і не змогли інтегруватися у нові для себе спільноти, бо стали свідомо чи несвідомо заручниками імперської політики. За слушним визнанням українського науковця А. Камінського, “у своїй більшості російська меншість в Україні стала активним, хоч і сліпим інструментом режимової русифікації (російщення. — B.C.) і ціла російська суспільність цьому не протидіє, а навпаки, в основному сприяє”.

Навіть за визначенням російських науковців, “хоча офіційно росіяни не мали своєї державності до розпаду СРСР, фактичний статус цієї групи в політичному і культурному просторі Російської держави був і залишається пануючим. Втрата росіянами колишнього статусу створила синдром пригніченої національної свідомості та різного роду патріотичних та шовіністичних рухів”. Наприклад, подібні рухи та організації існують у Криму, Донбасі, Харкові та Одесі. Ці рухи намагаються зберегти без змін ту ситуацію домінантного становища росіян та російської мови, що була штучно створена в результаті довготривалої політики російщення, при цьому, як не дивно, така позиція часто знаходила підтримку серед представників органів державної влади, особливо на півдні і сході України. У Молдові це вже призвело до розколу країни та виникнення так званої “Придністровської республіки”.

Серед частини етнічних росіян та зросійщеного населення панує синдром “розділеної нації”. Подібні настрої сприяли проведенню реваншистської політики нацистської Німеччини стосовно сусідніх країн, використовуючи при цьому як привід для втручання “піклування” про німецьку етнічну меншину, що після Першої світової війни опинилася на території Чехословаччини, Польщі, Литви та Франції. Наслідки такої політики загальновідомі — спроба відновлення імперії призвела до Другої світової війни.

Після розпаду СРСР розпочався об’єктивний процес деросійщення не лише на теренах нових незалежних держав, але й безпосередньо і в самій Російській Федерації, перш за все в її автономіях. За прогнозом російського етнолога В. Тишкова, “головні несподіванки чекають росіян на часі чергового перепису населення. Передбачається зменшення питомої ваги росіян в Росії (можливо з 82% до 70%), але не скільки за причинами більш низької народжуваності. Мільйони росіян змішаного етнічного походження, які до цього зараховували себе до росіян, у майбутньому можуть змінити свою національність і перейдуть до складу інших народів під впливом соціально- політичних та культурних обставин”. Але за переписом 2002 року частка росіян серед загальної чисельності населення Російської Федерації фактично не змінилася. І це відбулося лише завдяки тому, що в 90-х pp. на її територію повернулися сотні тисяч росіян із Казахстану, Середньої Азії та Закавказзя. Звертає увагу на себе і той факт, що з країн Балтії та України масової міграції росіян фактично не було.

В умовах незалежності України розгорнулись природні етнічні процеси поступового її деросійщення, перш за все в західних та центральних областях. На сході та півдні, особливо в містах, ці природні етнічні процеси фактично штучно продовжують гальмуватися, мало того, проявляються рецидиви російщення.

У 1991 році розпочалася нова доба української історії. Розпад СРСР та здобуття Україною незалежності — не подарунок долі, а заслужений акт відновлення історичної справедливості. Здійснились пророчі слова Великого Кобзаря: “Встане Україна, і розвіє тьму неволі, світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти !..”. Проголошення Незалежності України в 1991 році варто розглядати як початок третьої в історії українства національно-демократичної революції. Перші дві: 1648-1676рр. та 1917-1921 pp. завершились трагічно —поразкою. Вперше за свою багатовікову історію в кінці XX століття українство не лише здобуло власну незалежність мирним шляхом, але й має реальну можливість для розбудови самостійної державності в мирних умовах. Попередні дві революції завершились поразкою якраз у результаті збройної агресії з боку сусідніх держав.

Трагічна доля України яскраво засвідчує, що лише власна національна держава не за формальними ознаками, а за реальним змістом може бути єдиним гарантом збереження та вільного розвитку української нації. Незважаючи на те, що відродження нової української держави здійснилось мирним шляхом, за досягнення цієї праведної мети віддали своє життя кращі сини та доньки українського народу багатьох поколінь.

Здобуття незалежності зупинило штучні за своєю суттю етнічні процеси в Україні та усунуло реальну загрозу занепаду українства як етнічної спільноти. Пішла в небуття загроза поступового, але невпинного поглинання українства з боку північного сусіда в контексті мовної та етнічної асиміляції. Україна звільнилася не лише від 74-річної згубної політики радянського комуністичного режиму, але й від впливу більше ніж трьохсотлітнього російського імперського панування над українським народом.

Визначальною ознакою цієї “російської доби” минулого українства було повальне і всеохоплююче російщення України. Що стосується самого наукового терміну російщення, то він, на нашу думку, повинен замінити неправильно вживаний термін “русифікація”. Російщення і русифікація — терміни досить різні за своєю сутністю, до того ж походять від різних слів — Росія і Русь. Для свідомого українства Русь — це давня назва української держави, а руси — колишня українська історична самоназва. Під впливом російської імперської політики, що розглядала українців як етнографічну різновидність росіян, у XIX столітті українство змушене було відмовитись від своєї старої самоназви — русів, і прийняло нову самоназву — українці, хоча ще на початку XX століття частина західних українців продовжувала називати себе русинами.

Надзвичайно важливу роль у прийнятті нової самоназви українців відіграли Тарас Шевченко, Павло Чубинський, Федір Вовк та Михайло Грушевський. Останній у своїй фундаментальній “Історії України-Руси” довів історичну тяглість українського народу та спадкоємність самоназви “руси” та “українці”. Сусідній з нами народ ми називаємо росіянами, ця назва походить від назви держави цього народу. “Русскіє” — їхня самоназва, хоча ще до початку XVIII століття вони називали себе “московіти”, в українській вимові “москалі”.

Тому українською мовою асиміляція росіянами українців повинна називатись не русифікацією, а російщенням. З цих міркувань сам термін “русифікація” для означення цих етнічних процесів є лише калькою з російської мови і тому є науково досить некоректним. Русифікація як науковий термін українською мовою може означати лише етнічні процеси доби Київської Русі, що фактично означає в сучасному розумінні українізацію. І ще один приклад. Самоназва Німеччини — Deutschland, але українською мовою етнічна асиміляція німцями називається онімечуванням.

Російщення України як наукову проблему необхідно розглядати у комплексі, виділяючи при цьому декілька головних аспектів:

По-перше, зросійщення як кінцева мета російського імперіалізму, тобто повне, остаточне і незворотне поглинання Росією України, перетворення останньої лише на провінцію, адміністративно-територіальну одиницю імперії, а українців на росіян за мовою та національною свідомістю українського етнічного походження.

По-друге, російщення як політика царського та радянського режимів скерована на досягнення цієї кінцевої мети. Російщення в “Енциклопедії українознавства” визначається як “сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні та в інших країнах Східної Європи, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову і російську культуру й їх подальшої асиміляції. Русифікація (російщення. — B.C.) зумовлена офіційною політикою російських режимів — царського та радянського. Порівняно з царською Росією, Радянський Союз охоплював усю українську територію, адміністративну й етнічну, всі українські прошарки, включно навіть з селянством (його традиційний устрій під впливом колективізації ґрунтовно змінився) і вівся досконалішим й більш рафінованим методом, зокрема, у духовних ділянках русифікація (російщення — B.C.) здійснювалась з допомогою численного державного й партійного апарату”.

По-третє, до головних напрямів зросійщення як політики варто віднести:

а) масове заселення (колонізацію) росіянами українських земель та виселення українців, у тому числі й примусове (депортації), за межі історичної Батьківщини. Тобто, шляхом зміни етнічного складу населення України на користь росіян добитися реалізації кінцевої мети;

б) мовну асиміляцію українців не лише за межами українських етнічних земель, але й на власній історичній

Батьківщині, що було основною і головною умовою для подальшого знищення українства як окремої нації, перетворення її на етнографічну масу без стійкої національної самосвідомості та рідної української мови.

Слідом за мовною асиміляцією йшла етнічна асиміляція, тобто перетворення українців на росіян як регіональний різновид останніх, їх денаціоналізація, тобто деукраї- нізація. За визначенням А. Авторханова, “колонізація та російщення — інструменти денаціоналізації”8. Іншими словами, проблему російщення України необхідно розглядати як процес поступової, але довготривалої і невпинної деукраїнізації українців у напрямку перетворення на росіян спочатку за мовою, а потім і за національною свідомістю українського етнічного походження.

Таким чином, російщення — це кінцева мета і постійна політика як царського, так і радянського режимів, спрямована на перетворення українців в аморфну етнографічну масу. Ця політика призводила до швидкої та штучної, насильницької за своєю сутністю мовної та етнічної асиміляції українців, шляхом підриву власної національної самосвідомості, нав’язуванням чужої ментальності та етнічних стереотипів, фальсифікації історичного минулого,

У свою чергу, головною метою цієї фальсифікації було доведення неможливості самостійного розвитку України без Росії та “благотворний вплив” останньої на першу, руйнування національних традицій українців та витіснення української мови з усіх сфер суспільного вжитку, з системи освіти, перш за все з вищої школи та зі шкільництва у містах, зниження її соціального статусу, постійне нав’язування ідей про другорядність, меншовартість та неповноцінність рідної мови, консервації її лише як відсталої селянської, “колгоспної” чи “мужицької” мови. При цьому слід підкреслити, що якщо царський режим відкрито проводив цю політику, оголосивши українську мову лише “малоросійським наріччям” російської, а самих українців лише етнічною різновидністю росіян, то радянський режим домагався досягнення цієї ж мети, прикриваючись демагогічними гаслами про “дружбу народів”, “розквіт націй” і т. д.

Російщення як штучну, насильницьку за своєю сутністю мовну та етнічну асиміляцію українців на своїй історичній Батьківщині необхідно розглядати в контексті зіткнення протилежних національних інтересів: збереження власної національної ідентичності — з боку українства та імперських інтересів — з боку Росії у напрямку перетворення українців на росіян за мовою та національною свідомістю.

При цьому, необхідно підкреслити, що в умовах відсутності справді повноцінної національної української державності як за часів Російської імперії, так і за часів СРСР, українці перебували у становищі слабкішої сторони, бо у реалізації своїх імперських інтересів Росія використовувала міць своєї імперської держави у всіх царинах суспільного життя українства, до того ж майже безперервно, протягом тривалого часу, декількох століть.

З цих міркувань імперську політику Росії стосовно України потрібно розглядати як агресивну, наступальну, несправедливу, а протидію українства політиці російщення як захисну, оборонну, справедливу. Цю протидію необхідно вважати за реальний прояв життєдайності здорового етносу в боротьбі за своє виживання та збереження власної національної ідентичності.

Враховуючи всі ці чинники, цілком зрозуміло, що українство несло значні втрати у власному етнічному середовищі, а Росія здобувала перемогу за перемогою на українському етнічному полі. Але ці “перемоги” ніколи не були абсолютними, бо українство не капітулювало, а свідомо і активно боролось за своє національне єство. Про це свідчить не лише історія українського національно-визвольного руху в XIX столітті, коли після чергових нагінокта заборон відбувалося його нове піднесення, але й трагічні для українства події XX століття: Українська національно-демократична революція 1917-1921 pp., українське національне відродження 20-х pp., яке ввійшло в історію під назвою “розстріляне”, героїчна боротьба Української повстанської армії проти сталінського режиму в 40-50-ті pp., дисидентський рух 60-80-х pp., Народний рух у кінці 80-х — на початку 90-х pp.

Отже, історичне минуле засвідчує, що українство ніколи не переставало боротися проти імперської політики Росії, незважаючи на важкі втрати в цій нерівній боротьбі. У ній гинули найкращі представники українства, але без цих героїчних звитяг Україна не змогла б здобути незалежність у 1991 році. Протягом століть російський імперіалізм нищив усе і всіх, хто протидіяв політиці російщення. При найменшому ослабленні імперського тиску з боку Росії українство переходило у “контрнаступ”, про що свідчить і доба “українізації” 20-х pp., період “хрущовської відлиги”, національно-демократичний рух у кінці 80-х — на початку 90-х pp.

Російщення також можна розглядати як “захисну” реакцію російського імперіалізму, бо лише вона могла гарантувати збереження Російської держави як імперії. За слушною думкою І. Клейнера: “втрата України, з огляду на її економічне та стратегічне значення, психологічно для свідомості пересічного російського політика, може завдати смертельного удару по самій імперській позиції”.

Тому, навіть після розпаду СРСР значна частина політичних партій та громадських рухів Росії, й не лише лівої орієнтації, проявляють “ностальгію” за СРСР, бо Росія вже втратила владу над значною частиною неросійських етнічних земель, що довготривалий час входили до її складу, а продовження імперської політики об’єктивно може сприяти вже розпаду самої Російської Федерації. З цих міркувань їм навіть важко визнати Україну окремою самостійною державою, а українців окремою нацією, бо до сьогоднішнього дня деякі з цих політиків продовжують розглядати Україну лише як “тимчасово втрачену територію” і чекають слушної нагоди відновлення у черговий раз курсу на “збирання російських земель”.

Тобто, щоб не допустити втрати влади над українським народом і проводилась цілеспрямована і всеохоплююча політика повної і незворотної інкорпорації (поглинання) України Росією, шляхом зміни етнічного складу та мовної структури на користь етнічних росіян та російськомовного населення, створювались усі необхідні умови для того, щоб Україна ніколи не змогла відокремитись від Росії. Українська національність штучно зводилась лише до формального запису в паспорті, і фактично розглядалася не як національна, а скоріше як адміністративно-територіальна ознака, етнографічний різновид росіян.

Серед головних причин, які спонукали російську правлячу еліту, і царську, і радянську, проводити незмінну політику російщення України, можна визначити декілька:

По-перше, важливе географічне (геополітичне) становище України робило її незамінною для Росії протягом декількох століть. Цей чинник досить повно та ґрунтовно проаналізував видатний український географ С. Рудницький, який загинув у 1937 році на Соловках, у цілій серії своїх наукових праць, зокрема, у книзі “Українська справа зі становища політичної географії”: “Для Польщі було володіння Україною дуже важливе, та не було воно питанням буття чи небуття. Для Московщини, натомість, було посідання України, без ніякого сумніву, питанням життя, головне ж від часу, коли вона перемінилась в новітню Російську державу. Тільки панування над Україною відчиняло Росії дорогу до Чорного моря, Балканів, Царгорода... Українська держава нехай би й автономна, напівзалежна мусила бути поважною перепоною для експансивної політики Росії на півдні та південному заході. Ось де причина ектермінаційної політики Російської держави проти українців. Вона не обмежилася політичним полем, а розширилася на культурне. Там вона звернулася перед усього проти української мови й культури”.

Лише володіння Україною після закінчення Другої світової війни відкрило шлях сталінському режиму для встановлення контролю над країнами Південно-Східної Європи. Надзвичайно важливу роль відіграла Україна, як, до речі, і країни Балтії, для перетворення Росії в морську європейську державу. Без володіння Україною та країнами Балтії Росія б залишилась суходольною державою, якою вона була й до Петра І. Порти, які має сучасна Росія на Балтійському та Чорному морях, знаходяться на землях, що лише у XX столітті стали російськими етнічними територіями. Так, зокрема, Санкт-Петербург побудований на фінських етнічних землях, Калінінград ще до 1945 року був німецьким Кенігсбергом, а найбільший чорноморський порт Росії Новоросійськ заснований у кінці XVIII століття запорожцями, переселеними Катериною II на Кубань і першою його назвою була Нова Січ. До речі, ще у 1926 році більшість населення сучасного Краснодарського краю складали не росіяни, а якраз українці.

Втрата контролю над Україною та країнами Балтії продовжує розглядатися деякими політичними колами та науковцями Росії як досить негативний для неї факт, з яким вони і сьогодні не можуть змиритись. Так, російський науковець С. Кортунов у офіційному виданні Міністерства закордонних справ Російської Федерації стверджував: “Геополітична ситуація у Європі складається для Росії несприятливо. Після розпаду СРСР та його витіснення з країн східної Європи, Росія, фактично, опинилась відрізаною від Європи: Прибалтика відрізала Росію від Скандинавії та Польщі, Україна — від Південно-Східної Європи”.

На жаль, це однобічний, імперський за своєю сутністю погляд, не відповідає національним інтересам Росії. Незалежні країни Балтії та Україна, навпаки, можуть стати для Росії не бар’єром, а містком, що зв’яже її з країнами Європи, важливим транзитним коридором, але за його користування Росія повинна платити. “Безкоштовно” територія цих країн могла використовуватись лише в умовах існування Російської імперії та СРСР.

Окрім важливої ролі України для морських комунікацій Росії, зросло її значення для суходільних, особливо у 70-80-ті pp., що було пов’язано з будівництвом експортних нафто- та газогонів. Близько 90% експорту російських енергоносіїв до Європи проходить через Україну, після проголошення незалежності за цей транзит Росія повинна платити, відповідно до світових цін за транзитні послуги. Тому, щоб зменшити свою залежність від транзитних послуг України, уряд Росії запланував будівництво нових експортних нафто- та газогонів, оминаючи територію України, зокрема, через територію Білорусі, де вся транспортна інфраструктура знаходиться під чільним російським контролем. Оголошуються навіть плани будівництва газогонів через Балтійське море до Німеччини та через Чорне море до Туреччини. Незважаючи на зміну політичної карти Європи, Україна посідає значне місце у торгівлі між Заходом та Сходом і її вигідне географічне розташування має широкі перспективи для всіх сусідніх країн, у тому числі й для самої Російської Федерації.

По-друге, не менш важливою причиною російщення України були величезні природні багатства та її економічний потенціал — як промисловий, так і сільськогосподарський. “Великі природні багатства України все принаджували чужих завойовників, котрих рідні краї були природно вбогі, й неначе накликували до експансії на багату Україну. Бачимо зайвий раз, які поважні наслідки має для українців їх родюча земля. Головно ж, для Росії є Україна як житниця так важлива, що кожен російський уряд мусить звернути свої зусилля на те, щоб Україну як найсильніше держати в руках. Це відноситься до всякого тамошнього уряду, будь він абсолютистський, демократичний чи більшовицький, так нині, як і на найдальшу будучину, аж доки Росія не зірве зі своєю дуже хибною господарською політикою: занедбувати хліборобство у себе дома з огляду на легкий довіз хліба з багатої України”, — так ще у 1923 році писав про роль України в забезпеченні продукцією сільського господарства Росії С. Рудницький.

У цілому ж проблема оцінки ролі економічного потенціалу України у розвитку економіки СРСР потребує більш ґрунтовного вивчення з боку сучасних українських науковців, головним чином економістів. Ще у 20-ті pp. визначний український економіст М. Волобуєв довів, що економічно Україна не лише була колонією царської Росії, але її становище не змінилося і в складі СРСР.

Перш за все, економіка України розвивалась не в руслі її власних національних інтересів, а в інтересах Росії. По-друге, “бажаючи якомога тісніше пов’язати всі республіки, імперія створила систему взаємозв’язків підприємств із величезними зустрічними перевезеннями”. Встановлювались ці зв’язки навіть за умов, коли вони були економічно невигідними чи навіть збитковими.

Ця штучно створена система економічних взаємозв’язків у СРСР не допускала того, щоб економіка України, як й інших республік, мала замкнутий цикл виробництва. Тому, коли розпався СРСР і такі зв’язки були розірвані, то це призвело до загострення соціально-економічної ситуації в Україні, особливо у східних областях, промисловість яких у значній мірі була орієнтована на Росію, перш за все підприємства машинобудування, в тому числі й військово-промислового комплексу. Але незважаючи на економічну недоцільність зустрічних перевезень, вони мали важливе політичне значення в СРСР, щоб ще тісніше прив’язати економічно Україну до Росії. Харківський завод імені Малишева був найбільшим у СРСР підприємством з виготовлення танків, але значна частина комплектуючих, перш за все озброєння, надходила з Росії, хоча їх виробництво могло бути організоване безпосередньо на українських заводах, що й підтвердилося в роки незалежності України.

До того ж, у значній мірі економіка України зберігала традиційний сировинний характер і не була самодостатньою. Україна залишалась найбільшим виробником вугілля та чорних металів. Крім того, розвиток української економіки відбувався без урахування екологічної безпеки, внаслідок чого у 1986 році відбулася наймасштабніша у світі техногенна катастрофа — аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Ця аварія призвела до забруднення радіоактивними викидами значної території України та сусідніх країн. До того ж, інформація про саму аварію та її наслідки злочинно замовчувалась радянським керівництвом.

При цьому, як свідчать архівні матеріали, аварії на українських АЕС, але з меншими наслідками, були ідо 1986 року. Так, у березні 1983 року перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький направив до ЦК КПРС інформаційний лист під грифом “цілком таємно” “Про становище на атомних станціях республіки”. У цьому листі повідомлялося, що у результаті окремих прорахунків проектувальників, низької якості частини обладнання, недостатньої кваліфікації обслуговуючого персоналу останнім часом відбулися кілька великих аварій, які призвели до погіршення радіоактивної ситуації. Наприклад, 9 січня 1982 року сталася аварія на першому блоці ЧАЕС з розривом одного з технологічних каналів та викидом радіоактивних речовин у атмосферу, після аварії цей енергоблок простояв майже півроку. 25 лютого 1983 року — знову аварія на цьому ж агрегаті. Всього ж, з початку експлуатації Чорнобильської та Рівненської АЕС турбоагрегати аварійно зупинялись більше ніж 50 разів”. Крім того, повідомлялося про провали ґрунту на промисловому майданчику Рівненської АЕС та підняття ґрунтових вод на 10 метрів, а також про те, що залишалась досить низькою безпека експлуатації атомних енергоблоків на цій електростанції.

Але незважаючи на небезпеку ядерних катастроф, на Чорнобильській АЕС було достроково впроваджено в дію сумнозвісний четвертий енергоблок. При цьому необхідно підкреслити, що планувалось зробити Чорнобильську АЕС найбільшою в Європі атомною станцією з 16 енергоблоками, яка розміщувалась за 90 км від Києва, без налагодження належної екологічної безпеки. Використання атомних електростанцій в Україні було розраховано переважно на експорт електроенергії за кордон. Тому Чорнобильську катастрофу необхідно вважати трагічним і цілком закономірним результатом радянської економічної політики.

Ще декілька зауважень щодо розвитку економіки України в складі Російської імперії та СРСР. Зокрема, з другої половини XIX століття і до початку 60-х pp. XX століття Україна залишалась основним постачальником продовольства для них. При цьому українське збіжжя було важливою складовою російського експорту за кордон. За рахунок продажу продовольства, царський, а пізніше і сталінський режими отримували кошти на закупку технологічного обладнання в Західній Європі. Крім того, переселення українців на Кубань, південь Сибіру та на Далекий Схід (Зелений Клин) призвело не лише до господарського освоєння цих малозаселених територій, але й перетворило їх на важливі для Росії регіони виробництва сільськогосподарської продукції. З освоєнням цілинних земель у другій половині 50-х pp. XX століття, де, до речі, українці відіграли не останню роль, а також з початком імпорту зернових з початку 60-х pp. із Канади та США, роль України в забезпеченні продовольством Росії поступово зменшується.

Недостатнє продовольче забезпечення в Росії, в умовах інтенсивного зростання чисельності міського населення, можна вважати однією з головних причин експансії імперії та захоплення території інших народів. Ця ж причина стимулювала масове переселення росіян з центральної Росії на територію сусідніх з нею країн.

Промислове піднесення царської Росії в кінці XIX — на початку XX століття відбулося за рахунок використання української сировини — вугілля Донбасу та залізної руди Кривбасу. Бо в 1913 році на Україну припадало 69% виробництва чавуну, 57% сталі та 78% вугілля в усій

Російській імперії16. Тобто, лише завдяки володінню Україною відстала аграрна Росія могла перетворитись на індустріальну країну.

Без володіння Україною, її вугільним та металургійним потенціалом не могла бути здійснена і форсована сталінська індустріалізація, не був би створений у міжвоєнний період і гігантський військово-промисловий комплекс СРСР. Крім того, якраз за рахунок продажу за кордон українського збіжжя, навіть у результаті штучно організованого голодомору 1932-1933 pp., радянський режим закуповував у Західній Європі технологічне обладнання, необхідне для реалізації планів сталінської індустріалізації.

Тому, якщо з втратою Польщі, Фінляндії, країн Балтії, останніх тимчасово — до 1940 року, радянський режим змушений був змиритись, бо ці країни не відігравали такої важливої ролі в економіці імперії, то втрата України з її могутнім економічним потенціалом не могла бути прийнятною для Росії чи царської, чи радянської. Це підтвердив ще в 1918 році один з більшовицьких “вождів” того часу Л. Троцький: “Без України Росії нема. Без українського вугілля, заліза, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може...”.

До початку 60-х pp. XX століття Україна була основним постачальником енергоносіїв до Росії, крім вугілля Донбасу, зросла роль нафтогазових покладів Прикарпаття та газу з Харківщини (Шебелинське родовище). В той час були побудовані газогони Дашава-Ленінград, Шебелинка-Москва. До 60-х pp. XX століття Україна не знаходилася в енергетичній залежності від Росії, але з початку 70-х pp. видобуток нафти і газу в Україні поступово скорочувався. Українці брали участь в освоєнні нафтогазових родовищ у Західному Сибіру, тому з економічних міркувань, перш за все енергетичної безпеки, відокремлення України від Росії на початку 60-х pp. відбулося б більш безболісно, ніж у 1991 році. Але політичні умови для таких кардинальних змін тоді ще не визріли.

Зменшення залежності Росії від економічного потенціалу України (продовольство, залізна руда, вугілля, нафта, газ) у кінці 80-х — на початку 90-х pp. XX століття стало однією з головних причин, яка сприяла здобуттю Україною незалежності у 1991 році. Енергетична залежність сучасної України від Росії використовується керівництвом останньої як один з найбільш ефективних засобів політичного тиску. Пошук альтернативних до Росії джерел енергоносіїв та розвиток їх виробництва в Україні може забезпечити її власну енергетичну безпеку, яка є важливою складовою не лише економічної, а й у цілому національної безпеки.

Таким чином, величезний економічний потенціал України перетворився на одну з головних причин її збереження у складі Російської імперії та СРСР, і як результат цього — політика зросійщення. Встановлення повного контролю над економікою України з боку Москви переслідувало головну мету — економічними засобами не допустити відокремлення України від Росії.

І останнє зауваження. Визнаючи без заперечень досягнення в економічному розвитку України в складі СРСР, порівняно з часами Російської імперії, варто зазначити, що якби Україна стала незалежною ще у 1917 році, тобто після розпаду царської імперії, то її економіка не лише б розвивалася в її власних національних інтересах, але й — головне, рівень життя населення був би значно вищим, ніж у СРСР. Про це переконливо свідчить досвід країн, що тоді змогли відокремитись від Росії: Польща, Фінляндія, а також країни Балтії, які були незалежними лише 20 років, між Першою та Другою світовими війнами.

По-третє, досить важливе значення для самого існування Росії, як імперії, мав величезний людський потенціал України. По-перше, українці брали активну участь у господарському освоєнні малозаселених районів Росії, перш за все, східних та північних, починаючи з заселення Кубані у кінці XVIII століття, “столипінських” переселень українців до Сибіру та Далекого Сходу, тисяч розкуркулених у 30-ті pp., репресованих учасників українського руху опору, депортованих з Західної України у 40-ві — на початку 50-х pp.

По-друге, українці, які опинились за межами України в країнах Балтії, Кавказу та Середньої Азії, виступали сліпим інструментом російщення інших народів. По-третє, українці складали майже третину загальної чисельності російської армії й відігравали роль “гарматного м’яса” для імперії, завойовуючи для неї все нові й нові колонії. Починаючи від перського походу Петра І й завоювання запорожцями західної частини Північного Кавказу за часів Катерини II і закінчуючи радянською інтервенцією до Афганістану, де кожен третій загиблий радянський солдат був українцем.

І четверте, головне, тисячі представників української національної еліти, починаючи від козацької старшини та духовенства у XVIII столітті і закінчуючи інтелігенцією XX століття, взяли активну участь у розбудові Російської імперії, принесли їй славу в різних галузях науки, культури, мистецтва. Природу цього явища розкрив П. Голубенко: “Перетворення України у глуху провінцію Російської імперії і відсутність на Україні будь-яких умов для культурної діяльності були тими зовнішніми обставинами, які змушували багатьох талановитих українців залишити Україну і переїжджати до Москви і Петербургу”.

Ще більш емоційно про цю трагедію української еліти писав С. Рудницький: “Український народ у них (Польщі та Росії. — B.C.) лише на те добрий, аби на нім побудувати розвиток народу польського чи московського. Як хлібороб гноїть свою землю гноєм, щоби вродилось гарне збіжжя, так москалі чи поляки гноять українським народом свої народні ниви, щоб росли і квітли московський і польський народи. І гарне жниво. Безліч польських чи московських полководців, політичних та суспільних діячів, учених, поетів, артистів було з українського роду. Вони розплавили своє українське походження в польськім чи московськім живлі й пішли вірно та й успішно служити ворогам рідної землі й рідного народу”. За період перебування України в складі Російської імперії та СРСР у результаті етнічної асиміляції не тисячі, а мільйони українців перетворились на росіян українського етнічного походження.

Отже, окреслюючи причини російщення України, можна стверджувати, що першооснову агресивної імперської політики Росії стосовно українства, метою якої було повне і остаточне підпорядкування українців, перетворення їх на етнографічний різновид росіян, внаслідок мовної та етнічної асиміляції, становили економічний та людський потенціал України, її величезне і нічим не замінне на той час значення для самого існування Росії як імперії.

Досвід подій 1991 року засвідчив, яку роль відігравала Україна для існування СРСР як новітньої форми Російської імперії. Напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року перший і останній президент СРСР М. Горбачов (до речі, його мати була українкою за етнічним походженням), заявляв, що без СРСР Україна існувати не може.

Але історія розпорядилась інакше — після референдуму, який підтвердив проголошення Верховною Радою незалежності України, СРСР припинив своє існування. Тобто, українська незалежність виступала одним з чинників ліквідації СРСР як новітньої форми Російської імперії. Крім того, необхідно визнати, що розпаду СРСР об’єктивно сприяла також боротьба за владу в самій Росії між М. Горбачовим та Б. Єльциним.

З цих міркувань події 1991 року за своєю сутністю дуже нагадують події 1917 року. Ліквідація самодержавства та загострення боротьби за владу сприяли початку розпаду Російської колоніальної імперії. Крах комуністичного тоталітаризму об’єктивно зумовив розгортання процесів, що вели до розпаду новітньої форми Російської імперії — СРСР. Простежується і така історична закономірність — лише ліквідація абсолютистської чи тоталітарної влади надавала можливість здобуття неросійськими народами незалежності. Деспотична чи тоталітарна російська влада жорстоко придушувала національно-визвольний рух та будь-які спроби відокремлення від Росії.

Про це свідчить і криваве придушення самодержавною Росією повстань поляків 1830-1831 pp. та 1863 року і знищення більшовицькою владою незалежності України, Азербайджану, Вірменії, Грузії в 1918-1921 pp., Естонії, Латвії, Литви в 1940 році, тобто фактичне відновлення нею кордонів царської імперії. У цьому ж напрямі йшло і встановлення прорадянських (проросійських) комуністичних режимів у Східній Європі після закінчення Другої світової війни та придушення національно-визвольних рухів в Угорщині (1956 р.) та Чехословаччині (1968 р.).

Отже, історичний досвід переконливо свідчить, що сусідні з Росією держави, в тому числі й Україна, зацікавлені в її існуванні як демократичної країни. Абсолютистська чи тоталітарна влада в Росії представляє реальну загрозу для їхнього самостійного державного розвитку.

Існували також і важливі історичні передумови, що сприяли російщенню України. Першою і головною умовою його здійснення була відсутність справді незалежної української держави. Тому що тільки власна самостійна держава є єдиним гарантом збереження, вільного і всебічного розвитку будь-якої нації. Втрата державної незалежності, як свідчить не лише трагічний історичний досвід України, а й інших народів, призводить до поступового занепаду нації, сприяє мовній та етнічній асиміляції з боку пануючих держав.

Трагічну роль в історії України відіграв той факт, що українці тривалий час не мали власної держави. Спроба відновлення власної національної державності в 1917- 1921 pp. зазнала краху, незважаючи на те, що українці пролили за незалежність значно більше своєї крові, ніж інші народи, які колись входили до складу Російської імперії — поляки, фіни, естонці, латиші та литовці разом узяті.

Існування, хоча б і короткий час, близько двадцяти років, у статусі самостійних держав, сприяло розвитку високої національної самосвідомості, про що засвідчує історичний досвід балтійських народів. І тому естонці, латиші, литовці, які хоча й опинилися знову в 1940-му році в складі СРСР, опираючись на досвід власного державотворення, досить легко відновили самостійні держави у 1991 році і за короткий час інтегрувались до євроатлантичних структур.

Українці не мали такого досвіду державотворення у XX столітті, що досить негативно вплинуло на формування національної самосвідомості і не стало міцним бар’єром проти розгортання процесів мовного та етнічного зросійщення українців. Не менш важливими були психологічні наслідки відсутності власної держави. Досить вміле приховування іноземного характеру російської державності для українців сприяло наданню чужій, фактично окупаційній владі “українського забарвлення”, особливо за часів існування СРСР.

Поляки ж у XIX столітті чітко усвідомлювали, що їхня країна окупована Російською імперією. У таких же умовах після Другої світової війни опинились і народи балтійських країн, які добре пам’ятали, що їхні власні національні держави були знищені сталінським режимом у 1940 році. Українцям же постійно нав’язувалася міфологема, що вони “добровільно” відмовились від власної державності на користь Росії. Така вміла імперська політика руйнувала національну свідомість українців із середини, створювала сприятливі умови для розгортання насильницьких за своєю сутністю процесів мовної та етнічної асиміляції українців на їхній історичній Батьківщині.

У країнах, що відокремились від Росії після 1917 року, російщення було припинено раз і назавжди, крім того, навпаки, відбувались процеси поступової природної інтеграції, мовної та етнічної асиміляції російської етнічної меншини, як, наприклад, у Польщі чи Фінляндії. Швидка асиміляція відбулась також і з багатотисячною російською еміграцією, що опинилась в країнах Європи та Америки після закінчення громадянської війни в Росії. Тобто, відсутність імперського впливу з боку російської держави сприяло природній етнічній асиміляції російської етнічної меншини в інонаціональному середовищі.

Незважаючи на поразку українських національно-визвольних змагань 1917-1921-х pp., більшовицький режим повинен був, хоча б тимчасово — в 20-ті pp., рахуватися з намаганнями українців здобути власну державність. Тому в складі СРСР Україна зберігала частково деякі ознаки незалежної держави. Формально УРСР була суверенною державою, яка на засадах рівноправності об’єднувалась у федерацію разом з Росією та іншими “братерськими” республіками. Мало того, після Другої світової війни УРСР стала членом ООН, була навіть одним із її засновників, але не мала жодного власного посольства за кордоном. У Конституції СРСР (стаття 72) формально навіть закріплювалось право виходу республік зі складу Союзу20, але механізму реалізації цього права навіть не передбачалося.

За слушною думкою історика І. Лисяка-Рудницького, “найважливіше, аніж конкретні обмеження правоздатності було те, що радянська Україна не мала найістотнішої ознаки держави — можливості виробляти й проводити власну внутрішню і зовнішню політику. Влада центрального уряду у Москві була всеохоплюючою і не залишала державним органам України жодної важливої сфери самостійної юрисдикції. Будь-яке рішення, яке приймалось у Києві, Москва могла переглянути. Таким чином, нібито суверенна УРСР на практиці була лише адміністративним підрозділом монолітної імперії, наділеної мінімальною мовно-культурною автономією. І ця автономія страждала від сильного тиску русифікації (російщення. — B.C.)”.

Незважаючи на те, що номінально СРСР був федерацією, влада в цій країні належала КПРС, яка будувалась на принципах централістських, а не федеративних, і компартії союзних республік користувались лише правами обласних організацій КПРС. Тому вважати Українську РСР самостійною державою було б помилково, бо лише самостійна Українська держава, не номінальна, а дійсно реальна, самим своїм існуванням не могла допустити будь-якої форми штучної мовної та етнічної асиміляції українців на рідній землі. І останнє. Якби УРСР справді була самостійною державою, то необхідності проголошення її незалежності 24 серпня 1991 р. не існувало.

Головними ознаками колоніального становища України в складі Російської імперії, а пізніше й СРСР, була імперська присутність, що полягала в:

-  чужинницькій системі влади, імперській за своєю сутністю та структурою адміністрації, до якої залучалися і представники українства, хоча це не змінювало сам характер влади;

-  військовій присутності та чужинницьких репресивних органах, які переслідували український національно-визвольний рух й жорстоко придушували будь-які його прояви;

- свідомо приниженому соціальному статусі української мови, обмеженні її розвитку та перетворенні у “відсталу”, “селянську” в часи Російської імперії та у “колгоспну” за часів існування СРСР і забезпеченні в Україні державного статусу та домінування російської мови, незважаючи на те, що фактично ця мова була лише мовою однієї з етнічних меншин;

-  зміни соціально-національної структури населення на користь чужинців — це перш за все опанування ними українських міст та перевага серед освічених станів, що фактично призвело до соціального розколу українського суспільства, який значною мірою зберігається і сьогодні. Це знайшло своє втілення в “російському” характері міст, особливо у східних та південних областях, незважаючи на перевагу в них за чисельністю не етнічних росіян, а етнічних українців, значна частина яких була зросійщена за мовою. Україномовними залишалися лише українське село та міста Західної України;

-  двомовність (білінгвізм) — характерна ознака етнічної меншини, але в умовах існування як Російської імперії, так і СРСР, українці стали двомовними, тобто фактично опинились у становищі етнічної меншини на своїй історичній Батьківщини, чисельно не будучи нею. Навпаки, росіяни штучно зайняли в Україні становище корінної більшості, також чисельно не будучи нею.

Однією з найважливіших передумов для здійснення політики російщення українців був характер самої російської державності, визначальною ознакою якої була відсутність демократичних традицій та азіатська за сутністю форма деспотизму, чи то самодержавство чи радянська форма комуністичного тоталітаризму. Більшовики називали царську імперію “тюрмою народів”, а самі ж вони лише перетворили цю в’язницю на “концтабір народів”.

П. Голубенко слушно вважав, що “джерелом зла для російської людини і російської історії був сам характер російської держави. Російська держава була державою величезної імперії, що була тюрмою поневолених народів. Тримаючи народи у неволі, не може бути й сам тюремник вільним. Багатоетнічний склад Російської імперії з її величезними просторами обумовив і весь лад російської державно-політичної системи, яка за всіх революцій і зміни урядів лишається тією самою системою російського самодержавства і деспотизму над поневоленими народами”. СРСР був лише модерною формою Російської імперії. Визначний російський філософ М.Бердяев вказував, що більшовики “створили поліційну державу за способами управління дуже подібну до старої російської держави” 23.

Про те, що СРСР був нічим іншим, як російською державою, свідчать такі факти: у 1923 році уряд РРСФР став автоматично урядом СРСР, а в 1991 році Російська Федерація, не вступаючи до Організації Об’єднаних Націй, автоматично зайняла місце СРСР як постійного члена Ради Безпеки ООН. Мало того, навіть колишня агентура КДБ за кордоном продовжує співпрацювати зі спецслужбами Російської Федерації. Крім того, навіть символіка СРСР стала державними символами сучасної Росії, наприклад Державний Гімн.

Спостерігається і така історична закономірність, спадкоємність — царський, тимчасовий та комуністичний уряди Росії проводили стосовно України, як і інших сусідніх країн, агресивну, ворожу, імперську політику, спрямовану не лише на ліквідацію української державності та повне підпорядкування українських територій, але й на насильницьку мовну та етнічну асиміляцію (зросійщення) українців та інших неросійських народів навіть на їхніх власних етнічних землях.

На думку чеського дослідника Ф. Сілніцького: “Історія російського народу нерозривно пов’язана з розширенням російської держави та включенням до неї десятків неросійських націй, включенням, яке супроводжувалось насильствами та підкоренням неросійських народів. Але царський уряд ніколи й не намагався виправдати експансію гаслами про “визволення” або “допомогу”, він відкрито нагороджував своїх вояків медалями, якраз за підкорення інших націй”. На нашу думку, така оцінка цього науковця досить об’єктивно відображає роль збройних сил в історії Росії.

Роль армії у створенні, розширенні та збереженні Російської імперії була незаперечною. Бо і в XVIII, і в XIX століттях Російська імперія залишалась військово-поліційною державою. “Жандармом Європи” її називали навіть більшовики. Придушення повстань польського народу у 1830-1831 pp. тау 1863 році, угорської революції 1849 року, завоювання Північного Кавказу та Середньої Азії — таку політику проводила царська Росія стосовно сусідніх народів у XIX столітті.

Таку ж агресивну, загарбницьку політику проводив і радянський комуністичний режим, який не лише зумів зберегти свою владу на майже всій території колишньої Російської імперії, але й шляхом військової інтервенції перетворив країни Східної Європи на своїх сателітів. До речі, ніколи в своїй історії Росія не досягала такої військової могутності та міжнародного впливу, як за часів правління Й. Сталіна. Він перетворив аграрну, “лапотну” Росію, як тоді називали її більшовики, на могутню ядерну наддержаву, яка контролювала пів-Європи і значну частину Азії. З цих міркувань, його постать можна поставити поруч з будівничими Російської імперії Петром І та Катериною ІІ.

Але для українців, як і для інших неросійських народів, ті царі і генсек відігравали зовсім іншу роль. Великий Кобзар так оцінював політику Петра І та Катерини II щодо України: “Це той первий, що розпинав нашу Україну, А вторая доконала вдову сиротину. Кати! Кати! Людоїди! Наїлись обоє, накралися...” Такі ж оцінки, на нашу думку, може цілком справедливо отримати і Й.Сталін. Чого вартий лише голодомор 1932-1933 pp. — найбільше людовбивство українства в XX столітті. Щодо питання етнічного походження російських царів і комуністичних генсеків, то це питання другорядне. Німкеня Катерина II і грузин Йосип Джугашвілі проводили політику в інтересах Російської імперії. Й.Сталін до кінця свого життя говорив з грузинським акцентом, але казав “Мі русскіє люді” і в 1945 р. підняв келех за великий російський народ, вождем якого він себе вважав. Іноземці на чолі імперії — це не лише особливість Росії. Такою ж була історія Римської та Візантійської імперій. Німкеня Катерина II і грузин Йосип Джугашвілі були росіянами за національною свідомістю неросійського етнічного походження.

Тобто, простежується історична тяглість та спадкоємність у проведенні агресивної політики Російської держави, незалежно від форми її державного устрою стосовно сусідніх країн.

Повертаючись до оцінки зовнішньої політики Російської імперії як загарбницької, надамо такі підтвердження. Російський генерал Олексій Куропаткін передав у 1900 році цареві Миколі II меморандум про стан армії та її потреби, в якому фактично підводяться підсумки військової політики Росії протягом XVIII та XIX століть. Перш за все автор меморандуму зазначав, що царська імперія самим своїм існуванням завдячує армії. Генерал підрахував, що впродовж цих двох століть Росія мала 128 воєнних років та 72 роки миру. З цих 128 років лише п’ять років велись оборонні війни, весь інший час — наступальні, завойовницькі.

Із 19-ти воєн XVIII століття з наступальною метою велось 17 та лише дві — з метою оборони. Отже, обороні було присвячено лише два роки і п’ять місяців, а наступові — 66 років і один місяць. На “'російській” території, а, фактично, на теренах країн Балтії, України та Білорусі, війна тривала 3 роки та 6 місяців, а 65 років боротьба велась на чужій території. У XIX столітті Росія вела 15 зовнішніх і три “внутрішніх” війни (придушення повстань у Польщі та війна на Північному Кавказі). Зовнішні війни забрали 67 років та три місяці, на мир припадало 32 роки і дев’ять місяців. Військові дії на теренах Росії проходили три роки і один місяць, решта 64 роки і два місяці пройшли на чужих територіях. На думку генерала О. Куропаткіна, завдяки армії, за 200 років розширення території Російської імперії відбулося на всіх її суходольних кордонах, такі визначні результати були досягнуті Росією внаслідок двохсотлітньої боротьби з сусідніми державами.

Генерал О. Куропаткін підводив також підсумки військової агресії Російської імперії щодо сусідніх з нею країн, то значна їх частина взагалі перестали існувати як окремі держави, інші потрапили у залежність від Росії, а треті, як, наприклад, Швеція та Туреччина, перетворилися на другорядні держави. Далі особливу увагу царський генерал звернув на питання кордонів імперії, “яке сьогодні (початок XX століття. — B.C.) ставиться на перше місце. Можливо ми, досягнувши за два століття задовільних для Росії кордонів, поставили декого з наших сусідів у таке становище, що вони вважатимуть своїм завданням у XX столітті відірвати від Росії придбані нею землі. Отож, небезпека війн у майбутньому для Росії неминуча”.

Тобто, генерал О. Куропаткін передбачав можливість відокремлення від Росії неросійських народів, що, до речі, і сталося вперше у 1917-1921 pp., а вдруге — в 1991 році. Тому, щоб зберегти імперію, царський уряд ставив за мету не лише заселення росіянами “окраїн” імперії, але й досягнення того, “щоб усі ті народи з кожним роком двадцятого століття все тісніше зближувались з корінним населенням Росії, засвоюючи свідомість того, що сильна Росія для них така ж сама дорога Батьківщина, як і для корінного російського племені”. До речі, цю програму царського генерала щодо збереження Російської імперії намагався реалізувати не тільки царський режим, а й більш наполегливо й досить успішно радянський режим.

Простежується і така історична закономірність — більшість війн, які велись на території Російської імперії, розпочинала вона сама. Зокрема, Лівонську війну за вихід до Балтійського моря розв’язав Іван Лютий (Грозний), якраз у цьому він був попередником Петра І. Агресія Московського царства за часів Івана Лютого проти Литви, Польщі та Швеції обернулась для Московського царства “Смутним часом” на початку XVII століття. Північну війну в 1700 році розпочав Петро І, наступ КарлаХІІ став відповіддю на агресію Росії проти Швеції в Прибалтиці. Створення Російською імперією антифранцузької коаліції та участь російських військ у війнах з Францією в Західній Європі закінчилися походом Наполеона на Москву в 1812 році. Східна (Кримська) війна, розпочавшись у 1853 році наступом російських військ проти Туреччини на Балканах, продовжилася висадкою союзних англійських, французьких та турецьких військ у Криму. Ретроспективний аналіз цих подій засвідчує чітко визначену історичну тенденцію — агресивна зовнішня політика була характерною ознакою Російської імперії протягом кількох століть. Ще потребує глибокого аналізу агресивна зовнішня політика Росії (СРСР) у XX столітті.

Сучасні російські науковці визнають, що СРСР був однією з форм російської державності — “Великою”, мовою оригіналу “большой” Росією та шкодують за втраченими неросійськими територіями. “СРСР (Велика Росія), що займав шосту частину світової території, геополітично безумовно повинен був відігравати глобальну роль у світовій політиці. Російська Федерація, що втратила у порівнянні з ним майже половину населення, понад дві третини валового національного продукту (ВНП) та значну частину території, не може претендувати на такий глобальний обсяг національних інтересів, як, наприклад, СІЛА”.

У наукових працях, що з’являються останнім часом у Російській Федерації, а також у виступах російських політиків, виправдовується не лише великодержавна імперська політика Російської імперії та СРСР, але засуджується тимчасова “відмова Росії від ідеї історичної правонаступності і, відповідно, від історичних та післявоєнних основ своєї зовнішньої політики, від традиційних сфер впливу“.

Під “традиційними сферами впливу” Росії розуміються не лише нові незалежні країни, що виникли після розпаду СССР, але й держави східної Європи, що раніше входили до Організації Варшавського Договору і фактично були сателітами СРСР. Досить негативно для перспектив розвитку російської держави оцінюється й сам факт ліквідації СРСР. “Розпустивши без будь-якого тиску ззовні СРСР, тобто Велику Росію, РРФСР різко перервала правонаступництво геополітичних інтересів і СРСР, і Російської імперії. Тим самим, вона повністю в очах оточуючого світу втратила легітимність своїх претензій на зовнішній вплив та зони життєво важливих інтересів”.

Тому не відновлення державних символів колишнього СРСР сучасною Російською Федерацією, а головне — імперської політики, особливо стосовно країн СНД, що має на меті фактично реставрацію СРСР, об’єктивно загрожує існуванню незалежної Української держави, як і інших держав. Від сучасною українського керівництва залежить вчасне прийняття адекватних заходів проти реваншистської, імперської політики північного сусіда. У першу чергу, це прискорена інтеграція до європейських економічних та військово-політичних структур.

Як свідчить історичний досвід українсько-російських міждержавних взаємин, після подолання чергової внутрішньої кризи Росія завжди переходила до відновлення агресивної політики стосовно своїх сусідів. Поки що Росія не має для цього ні сприятливих зовнішньополітичних умов, ні військово-політичних, а головне — економічних ресурсів, але не відкидається можливість створення їх у найближчому майбутньому. Україна повинна бути готова до такого можливого розвитку подій, особливо враховуючи тенденції сучасної внутрішньополітичної ситуації в Росії та посилення впливу в цій країні силових міністерств та спецслужб. Отже, Російська Федерація як форма російської держави, що майже ніколи за свою багатовікову історію не була демократичною і є прямим нащадком не лише комуністичного тоталітаризму СРСР, а й фактично спадкоємцем самодержавства Російської імперії.

Важливою історичною передумовою для здійснення політики російщення було тривале, понад 300 років та майже безперервне панування Російської імперії, а потім і СРСР над більшістю українських етнічних земель. Про те, що цей часовий чинник відіграє досить суттєву роль, доводить і приклад Західної України, особливо Галичини, де російська присутність була близько 50-ти років, не рахуючи часи Першої світової війни, і де процеси мовного та етнічного зросійщення не набули такого широкого розвитку, яку східних областях.

Як свідчить історія, поглинання Росією українських земель розпочалось ще в XVII столітті. Лівобережна Україна разом з Києвом та Запоріжжям були включені до складу цієї держави за домовленістю з Польщею (Андрусівське перемир’я 1667 року). Московсько-польський кордон розрізав навпіл територію України протягом більше ніж 120 років, а Київ залишався прикордонним містечком до 1793 року. “Дике поле” почало активно заселятись українцями ше з середини XVII століття (Слобідська Україна). До кінця XVIІІ століття українські землі зберігали самоврядно-автономний устрій, і тому процеси мовної та етнічної асиміляції (зросійщення) не набули широкого поширення. Знищення російським царатом Гетьманшини, Запорізької Січі та слобідських козацьких полків значно прискорили ці етнічні процеси.

Київщина (крім Києва з околицями), Поділля та Східна Волинь були включені до складу Російської імперії за другим поділом Польщі в 1793 році, а Західна Волинь — за третім поділом у 1795 році. Російський уряд цілком свідомо затягував прилучення Правобережної України до своєї імперії. З другої половини XVIII століття Польща фактично втратила свій суверенітет у результаті систематичного втручання в її справи з боку Росії, Прусії та Австрії. Мало того, в 1768 році лише з допомогою російських військ польському уряду вдалось придушити повстання українців (Коліївщина). Скористувавшись ослабленням Польщі, Росія та її союзники провели в 1772 році її перший поділ. За цим поділом до Російської імперії відійшли білоруські та балтійські землі, але Правобережна Україна потрапила під владу Росії лише за другим поділом Польщі 1793 року.

Доки існували Гетьманщина та Запорізька Січ, царський уряд зволікав з приєднанням Правобережжя, бо це об’єктивно сприяло б територіальному розширенню українських автономно-самоврядних земель. Якби Правобережжя ввійшло до складу Російської імперії в середині XVIII століття, то його довелось би прилучити до Гетьманщини, як цього намагались досягти всі лівобічні гетьмани ще з часів “Руїни” і тимчасово вдалось зробити гетьману Івану Мазепі на початку XVIII століття.

Північне Причорномор’я відійшло до складу Росії у 80-90-ті pp. XVIII століття в результаті її перемог у війнах з Кримським ханством та Туреччиною. До речі, ці перемоги були здобуті і не без вирішальної участі українських козаків. Внаслідок аграрної колонізації вже в XIX столітті українці складали абсолютну більшість серед усього населення на цих землях, хіба що за винятком Криму. З 1792 року розпочалося активне переселення українців на Кубань, яке вже на початку XIX століття перетворило її на нову українську етнічну територію. У 1812 році до складу Російської імперії була включена Бессарабія, в північних (Хотинщина) та південних районах (Ізмаїльщина) українці переважали чисельно.

Тобто, на початку XIX століття переважна більшість українських етнічних земель була включена до складу Російської імперії, за винятком Галичини, Буковини, Закарпаття, які входили до складу Австро-Угорщини. Така ситуація зберігалась до початку Першої світової війни. Крах Російської та Австро-Угорської імперій відкрив шлях до відновлення Української державності та соборності. Але поразка Української національно-демократичної революції (1917-1921 pp.) призвела не тільки до втрати власної державності, а й до чергового територіального поділу України. Більшовикам вдалось призупинити розпад Російської імперії, і більшість українських земель знову опинилися в складі Росії (СРСР).

У міжвоєнний період Західна Волинь була у складі Польщі, а Бессарабія — у складі Румунії, до Першої світової війни ці землі знаходились під владою царської Роси. За Пактом Молотова-Ріббентропа, за яким Європа була поділена на сфери впливу між нацистською Німеччиною

та комуністичною Росією, в 1939 році до складу СРСР були включені Галичина та Західна Волинь, а в 1940 році — Північна Буковина та Бессарабія. У 1945 році сталінський режим домігся від західних союзників по антигітлерівській коаліції визнання західних кордонів СРСР у межах поділу Східної Європи 1939-1940 pp. Крім того, у 1944 році до складу СРСР за угодою з Чехословаччиною відійшло Закарпаття.

Приєднавши західноукраїнські землі, радянський режим жодним чином не піклувався про українську соборність, він дбав лише про розширення своєї імперії. Сталінська Росія відсунула кордони УРСР на захід, відокремивши від неї східні українські етнічні землі (Північну Слобожанщину, Західну Донщину, Кубань), де українці ще в першій половині XX століття становили абсолютну більшість населення. На цих територіях була проведена прискорена мовна та етнічна асиміляція українців, результатом якої стала фактична втрата українством східних етнічних земель.

Отже, поглинання Росією українських етнічних земель розтягнулось майже на 300 років, тому і ступінь мовної та етнічної асиміляції українців мав значну територіальну диференціацію і в значній мірі він залежав також від терміну їх перебування у складі імперії. Наслідки поступового, за частинами включення українських земель до складу Російської імперії, необхідно розглядати за двома напрямами. З одного боку, поглинання території України частинами було об’єктивно вигідно Росії, бо швидка мовна та етнічна асиміляція всього масиву українських етнічних земель була б для неї більш проблематичною. З іншого боку, об’єднання переважної більшості українських етнічних територій в межах УРСР об’єктивно сприяло відновленню соборності України після розвалу СРСР.

Окрім того, з точки зору українських національних інтересів включення до Росії (СРСР) західноукраїнських земель, які історично не зазнали повального і всеохоплюючого російщення, об’єктивно породжувало посилення протидії процесам насильницької мовної та етнічної асиміляції українців в усій Україні, сприяло консолідації українства.

З точки зору імперських інтересів Росії включення до складу СРСР Західної України та країн Балтії було для неї зайвим. За короткий п’ятдесятирічний період радянському тоталітарному режиму так і не вдалось повністю зросійщити західних українців, естонців, латишів та литовців. Балтійські народи, як і західні українці, незважаючи на значні втрати, зуміли зберегти високий рівень національної самосвідомості та власні національні мови. Росія так і не змогла “переварити” їх шляхом мовної та етнічної асиміляції. Якраз балтійські народи та західні українці, які виявилися найменше мовно та етнічно зросійщеними, стали фактично ініціаторами боротьби за незалежність своїх країн, що об’єктивно вела до ліквідації СРСР як новітньої форми Російської імперії.

Отже, термін перебування українських земель у складі Росії мав безпосередній вплив на процеси мовної та етнічної асиміляції (російщення) українців, більший сприяв їм, менший — гальмував.

Не менш суттєвою передумовою для штучної мовної та етнічної асиміляції українців була їхня мовна, культурна та релігійна близькість до росіян. Цей чинник безумовно досить активно використовувався імперськими колами Росії для проведення політики російщення і використовується зараз як привід для втручання у внутрішні справи України. Але російська мова стала зрозуміла для більшості українців якраз у результаті зросійщення. На відміну від українців, які в умовах домінування російської мови в Україні змушені були оволодіти нею, для росіян такої потреби стосовно української мови ніколи не існувало. Тому для значної частини представників російської етнічної меншини, насамперед мігрантів у першому поколінні, особливо в містах Криму та Донбасу, українська мова до сих пір залишається малозрозумілою.

Мовна близькість між українською та російською мовами була досить умовною і до того ж цілковито відносною. Про подібну близькість української мови впевнено можна стверджувати не лише стосовно російської чи білоруської, а й інших слов’янських мов, зокрема словацької, болгарської, сербської, хорватської чи навіть польської. Російська імперська політики стосовно України використовувала в своїх інтересах міф про «близькість» чи навіть тотожність східнослов’янських мов. Але політичні наслідки цих суб’єктивних ненаукових поглядів мали вкрай негативні наслідки для українців.

Перш за все, з цих міркувань у царській Росії українська мова була заборонена для суспільного вжитку Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським указом 1876 року. В царській Росії українську мову не визнавали за окрему слов’янську мову, вона була оголошена лише територіальним різновидом, діалектом російської. У СРСР цією близькістю виправдовувались “реформи” української мови 1933, 1946, 1960 років, які проводились якраз із метою “наближення” її до російської та російщення навіть її словникового складу.

Проведення цих “реформ” може слугувати якраз прикладом відсутності такої “братської близькості”, бо якби вона й насправді була, то для чого взагалі такі реформи? З іншого боку, якби ця “близькість” справді була взаємною, то тоді потрібно було б проводити реформи російської мови з метою зближення її з українською. До того ж, не випадково перші дві “реформи” української мови збіглись за часом з голодоморами 1932-1933pp. та 1946-1947pp. — прямим проявом політики геноциду щодо українців.

Окрім штучної “близькості” між українською та російською мовами в СРСР цілком свідомо, але необґрунтовано роздувались відмінності у мові східних та західних українців, що не відповідає діалектичному поділу української мови. Сучасне українське мовознавство розрізняє не два, а три діалектичні ареали української мови. При цьому, необхідно підкреслити, що відмінності між південно-західними та південно-східними діалектами були значно меншими, між цими двома діалектами і поліськими говорами (північний діалект).

Тобто, більш суттєві відмінності в українській мові спостерігаються не між заходом та сходом України, як колись ділили її чужинницькі кордони, а між головним ареалом української мови (південно-західний і південно-східний діалекти) та її північними говорами, тобто між північчю та півднем. Окрім того, як свідчать сучасні мовознавчі дослідження, ці діалектні відмінності існували ще з часів Київської Русі. До того ж, слід додати, що сучасна літературна українська мова була сформована на основі якраз південно-східного та південно-західного діалектів.

Отже, незважаючи на досить різні мовні впливи інших держав на окремі регіони України, відмінності у мові, наприклад, між галичанами та слобожанами значно менші, ніж між північними та південними італійцями (міланцями та сицілійцями), чи між південними та північними німцями (гамбуржцями та баварцями).

Це переконливо свідчить перш за все про досить стійку мовну єдність українців, яка об’єктивно сприяла збереженню їх як єдиної етнічної спільноти, незважаючи на досить несприятливі умови для мовної та етнічної консолідації українства. Мовна єдність фактично не була порушена навіть в умовах багатовікової доби бездержавності, колоніального становища та територіального розподілу українських земель між сусідніми державами.

Майже всі без винятку чужинницькі держави свідомо та цілеспрямовано проводили насильницьку політику мовної та етнічної асиміляції українців, що об’єктивно не могло не відбитися на становищі сучасного українства. Перш за все це стосується Росії як царської, так і радянської, а також Польщі, Румунії та Угорщини. Збереження мовної єдності українства, незважаючи на значні втрати, довело його природну життєдайність.

Навіть більше, ніж українці, постраждав від такої політики ще один східнослов’янський народ — білоруси. За визнанням білоруського етнолога П. Терешковича, “до середини 80-х pp. XX століття практично всі елементи етнізації білоруського етносу виявились зруйнованими або сильно деформованими — не залишилось жодного соціального інституту, який би був орієнтований на формування національної самосвідомості”.

Зросійщення значної частини білорусів, як і українців, на власних етнічних землях була зумовлена відсутністю “етнічного імунітету”, який мали, наприклад, грузини, естонці чи узбеки, тобто всі неслов’янські народи. До того ж, радянський режим цілком свідомо штучно проводив прискорене “зближення” української та білоруської мов з російською. З цією метою у 1933 році була проведена реформа правопису української та білоруської мов.

Мовною та культурною близькістю східнослов’янських народів виправдовувалася політика російщення в СРСР, хоча й визнавалось їхнє існування як окремих націй. У царській Росії українців та білорусів вважали невід’ємною складовою частиною росіян, а їхні мови лише діалектами російської. У сучасній Російській Федерації фактично реанімуються антинаукові погляди на східнослов’янські народи, що існували в Російській імперії. Зокрема, стверджується не мовна спорідненість, а “слов’янська культурно-історична єдність Росії, Білорусії та України. В етнічному плані народи цих країн представляють собою частини російського (великоросійського) суперетносу, а в культурному — частини російської культури (білоруська та українська — скоріше субкультури)”.

Мало того, відкидається навіть можливість існування незалежних держав України та Білорусі. “Російська імперія як і Радянський Союз, можливо, була ширше кордонів великоросійського суперетносу. Однак, сучасна територія Росії набагато менша зони впливу та життєдіяльності великоросійського суперетносу. Нині він розколовся на групу аморфних російсько-неросійських держав, лідери яких з усіх сил намагаються утриматися при владі, використовуючи націоналістичну ідеологію. Але вирватися з-під державної етнічної домінанти, вірогідно, неможливо. Відновлення Росії в кордонах суперетносу — це і мета, і природний культурно-історичний процес”.

Такі імперські погляди характерні не лише для “спеціаліста” з національного питання С. Кортунова, вони продовжують домінувати серед значної частини російської політичної еліти та науковців. Ностальгія за колишньою імперією притаманна майже всім колишнім імперським націям, наприклад, французам чи англійцям, і росіяни в цьому не є винятком.

Близькістю східнослов’янських народів виправдовувалось і виправдовується не лише існування СРСР, а й обґрунтовується необхідність поглинання Росією українців та білорусів у сучасних умовах, шляхом відновлення Російської імперії. Хоча визнається, що досягнення цієї мети “для нової Росії буде означати в кращому випадку довготривалий період міжнародної ізоляції, у гіршому — війну”. Тобто, для досягнення своїх імперських цілей, на думку таких горе-патріотів, Росія не зупиниться навіть і перед можливістю зовнішньополітичної ізоляції, чи навіть розв’язування загарбницької війни. Відновлення імперської політики за умови володіння Росією ядерної зброї може призвести до непоправної глобальної катастрофи, яка не обмине і її саму. Отже, продовження Росією збанкрутілої імперської політики, а саме — зросійщення неросійських народів, перш за все східнослов’янських, та втручання в їхні внутрішні справи з метою збереження наслідків колишнього російського домінування, несе реальну загрозу не лише для України та інших пострадянських країн, а й безпосередньо для самої Російської Федерації.

І останнє. Показово, що навіть українсько-російські “телевізійні мости” за участю представників інтелектуальної еліти обох країн проводяться лише російською мовою, якраз тому що для росіян українська мова залишається зовсім незрозумілою. Якби це були справді дві “братерські мови”, то не лише б українці прекрасно розуміли російську мову, але й росіяни в такій же мірі сприймали б мову українську. Як свідчить досвід українсько-російських взаємин, “братерських мов”, як і “братерських народів”, в історії ніколи не існувало. “Братерські обійми” — імперська політика північного сусіда — ледве не перетворилась для українства на катастрофу, тобто на ліквідацію його як окремого етносу.

Отже, підводячи підсумки передумов та причин російщення України, можна зробити висновок, що об’єктивних умов для мовної та етнічної асиміляції українців на власній землі не існувало, всі вони були викликані виключно суб’єктивними чинниками.