Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



ЖІНКИ У СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ
Этнография - История Украины

Жінки у світі, колишньому СРСР та його союзних республіках

Однією з найважливіших характеристик населення є статево-вікова структура. Вона значною мірою відбиває стан населення, його працездатність, безпосередньо впливає на загальний приріст населення, трудові ресурси тощо.

Населення за статтю поділяється на три категорії: чоловіки, жінки і гермафродити. Оскільки остання група незначна за кількістю і у статистиці відсутня, її при аналізі демографи не враховують.

Склад населення за статтю формується під впливом демографічних, соціально-економічних та політичних факторів. До демографічних факторів належать: народжуваність, співвідношення між хлопчиками і дівчатками серед новонароджених і надалі, рівень смертності чоловіків і жінок, міграція та ін.

Під соціально-економічними факторами розуміються розміщення продуктивних сил, стан жінки в суспільстві, використання жіночої праці на виробництві, війни, в яких серед загиблих більше чоловіків, та інші фактори.

Відомо, що базове співвідношення між кількістю чоловіків і жінок відносно стійке і має мало відмінностей у різних країнах і регіонах. У світі на 100 народжених дівчаток припадає 104—106 хлопчиків. Наступні після народження зміни цього співвідношення за віковими групами залежать від різних рівнів смертності чоловіків і жінок.

У зв’язку з тим, що в Україні серед померлих, а також загиблих з різних причин переважають чоловіки, спостерігається поступове вирівнювання співвідношення між чоловіками і жінками, а в старіших вікових групах уже переважають жінки.

Характерною для розвинутих країн є більш висока смертність чо-
ловіків порівняно із жінками. Тому в цих країнах чим старіша за середнім віком група населення, тим менша різниця у співвідношенні між чоловіками та жінками, яка надалі переходить у перевагу жінок над чоловіками (приблизно до 18—20 років співвідношення між чоловіками і жінками вирівнюється, а у більш старших вікових групах переважає частка жінок).

Більш сприятливою вважається така структура за статтю, в якій кількість чоловіків перевищує кількість жінок. Це можна пояснити тим, що перевага кількості чоловіків над кількістю жінок не буває значною з погляду шлюбності, а значить і народжуваності. Також позитивною є більш висока частка чоловіків у складі трудових ресурсів.

У табл. 19, 20, 21 розглядається склад за статтю в основних регіонах світу. Так, у 50—60-ті роки у світі питома вага чоловіків становила 50,2— 50,3%. На кінець 60-х років їх було більше, ніж жінок, на 12 млн. осіб. Але в колишньому СРСР жінок було на 19 млн. осіб більше, в закордонній Європі — на 15 млн. осіб, в Африці — чоловіків менше на 500 тис., Америці — на 4 млн. осіб, в закордонній Азії вже чоловіків було більше на 50 млн.

Нічого принципово не змінилося і в 70-х—першій половині 80-х років. Так, у світі в 1970 р. на 1000 жінок було 1002 чоловіки, а в СРСР — лише 855, закордонній Європі — 945, Африці — 989, Америці — 985, закордонній Азії — 1041. Майже нічого принципово не змінилося і в 1985 p., хоча ця диспропорція дещо зменшилася в СРСР — до 891 чоловіка на 1000 жінок.

За даними ООН, у 1985 р. у світі перевага чоловіків над жінками становила 22 млн., але це повністю було досягнуто завдяки Азії, де чоловіків було більше на 58 млн. В закордонній Європі вже жінок більше на 12 млн., в Африці їх більше на 4 млн. осіб, в Америці — на 6 млн. і особливо в СРСР — на 17 млн.1

Звернемо увагу на те, як впливає на співвідношення між чоловіками і жінками таке явище, як війни, в роки яких втрати чоловіків значно більші, ніж жінок. Це чітко простежується, наприклад, за наслідками Першої світової війни. Так, якщо в 1897 р. на території майбутнього СРСР питома вага жінок становила 50,3%, тобто їх було більше, ніж чоловіків, приблизно на 312 тис., то внаслідок втрат за роки війни диспропорція за статтю змінилась — значно зросла. Навіть у 1926 р., коли внаслідок переваги у народжуваності хлопчиків за шість післявоєнних років ця диспропорція дещо зменшилась, жінок було 51,6% — порівняно з 1897 р. їх частка зросла на 1,3%, жінок стало більше майже на Население мира: Демографический справочник. — М., 1989. — С. 271,272, 274, 278. 860 тис. осіб, а при збереженні співвідношення за статтю 1897 р. їх мало бути більше всього на 441 тис.[1]

Дещо інше співвідношення між чоловіками та жінками наприкінці XIX ст. спостерігалося в Україні. Так, в Україні серед новонароджених частка хлопчиків становила в 1886 р. 51,5%, в 1890 р. — 51,6%, в 1900 р.— 51,7% і в 1910 р. — 51,4%, серед мертвонароджених відповідно — 68,2, 57,7, 57,1 і 52,8%. У ті ж часи диспропорція на користь хлопчиків була більшою в утробі матері. Вона збереглася і протягом XX ст.[2]

Наприкінці XIX ст. в Україні чоловіків серед населення було більше — 50,3%. Перша світова війна та революційна боротьба українського народу за незалежність суттєво вплинули на склад населення України за статтю. За даними перепису населення 1920 р., який охопив не всі землі, на 1000 чоловіків припадала вже 1061 жінка, або жінок було 51,5%[3].

Наявні дані по республіках СРСР свідчать про те, що в 1926 р. спостерігається перевага кількості жінок як у цілому в СРСР, так і в РРФСР, Україні та Білорусі, проте в Узбекистані та Туркменістані це співвідношення протилежне — жінок відповідно 47,1 і 46,8% (табл. 20).

Якщо розглянути структуру населення за статтю в СРСР та республіках в 1939 р., то слід зазначити, що порівняно з 1926 р. вона суттєвих змін не зазнала.

В європейських слов’янських республіках Союзу також, як і в країні в цілому, дещо збільшилася питома вага жінок —- в СРСР на 0,4%, Росії — на 0,6%, Україні — на 0,8% і Білорусі — на 1%, те саме ми спостерігаємо і в Узбекистані і Таджикистані — відповідно на 0,9 і 1,2%. У 1939 р. в СРСР, Росії, Україні, Білорусі, Литві, Латвії та Естонії частка жінок переважала частку чоловіків; в усіх республіках Середньої Азії, Казахстані, Азербайджані та Вірменії спостерігається обернене співвідношення, а в Грузії та Молдові — 50 і 50%.

Отже, напередодні Другої світової війни в кращому становищі були ті республіки, де питома вага чоловіків переважала частку жінок, тобто Середня Азія, Казахстан і дві республіки Закавказзя, а в більш скрутному становищі перебували слов’янські республіки та республіки Прибалтики.

Відомо, що перший післявоєнний Всесоюзний перепис населення було проведено в 1959 р., тобто через 14 років після закінчення Другої світової війни, за цей час кількість народжених хлопчиків переважала кількість дівчат, відбулося певне вирівнювання різкої диспропорції між чоловіками і жінками, що утворилася внаслідок війни.

Незважаючи на це, за 20 років між двома переписами диспропорція між кількістю чоловіків і жінок в СРСР і в усіх республіках Союзу значно збільшилась. У Радянському Союзі не залишилося жодної республіки, де б частка чоловіків переважала жінок.

У СРСР питома вага жінок у 1959 р. становила 55%. Найбільше було жінок в Україні, Білорусі, Латвії та Естонії — по 56%. У Союзі жінок стало більше, ніж чоловіків, на 20,7 млн., в Україні — на 4,7 млн. осіб.

Така диспропорція за статтю суттєво впливала на природне зростання населення і трудових ресурсів, що особливо відчулося, коли на виробництво пішли діти дітей воєнного покоління.

Незважаючи на те, що в Середній Азії та Закавказзі теж суттєво погіршилася структура населення за статтю, тут загалом ситуація була значно кращою. Так, у Таджикистані жінок було 51%, в Азербайджані, Вірменії, Туркменістані та Узбекистані — 52%.

Наступні ЗО років, тобто до 1989 р., тривав процес вирівнювання в СРСР і республіках співвідношення між чоловіками та жінками. У СРСР частка жінок досягла 52,9%.

Особливо скоротилася диспропорція в усіх республіках Середньої Азії, і частка жінок становила: в Туркменістані — 50,7%, Таджикистані — 50,3%, Узбекистані — 50,6%, а також Вірменії — 51% та Азербайджані — 51,2%. Це сталося у тих республіках, де спостерігається більша народжуваність порівняно зі слов’янськими республіками та республіками Прибалтики.

На жаль, з усіх союзних республік найбільша диспропорція спостерігалася в Україні — 53,8%, тобто жінок було більше на 3 млн. 957 тис., хоча різниця і стала меншою, ніж в 1959 р. (в 1939 р.— 1,9 млн. осіб). Тенденція до скорочення диспропорції між чоловіками і жінками продовжувалася в нашій країні і в подальшому як об’єктивне відображення того, що при народженні кількість хлопчиків перевищує дівчаток. Так, у 2001 р. питома вага жінок у складі населення ще знизилась до 53,7%.

Отже, за період з 1959 р. по 2001 p., тобто за сорок два роки, диспропорція за статтю зменшилася менш ніж на 2%. На сьогодні співвідношення за статтю в Україні найгірше у світі порівняно з розглянутими регіонами та країнами.

Якщо цей процес відбуватиметься тими ж темпами і надалі, то навіть довоєнне співвідношення (а воно не було оптимальним) буде досягнуте приблизно у середині XXI ст.

Такий склад населення за статтю безпосередньо впливає на народжуваність, природне зростання населення і трудових ресурсів, а значить, і на потенційні можливості соціально-економічного, політичного і культурного розвитку країни.

Істотна різниця в Україні у співвідношенні між чоловіками і жінками призводить до того, що чоловіки мають можливість за життя декілька разів одружуватись, тобто веде до певної їх розбещеності, з одного боку. З другого, маючи природне тяжіння до створення власної сім’ї, дітей, жінка не завжди виходить заміж за чоловіка її мрії. А чоловіки вважають, що вони такі розумні, красиві і чарівні.

Тяжіння жінки до сім’ї і суттєва обмеженість можливостей її створення в Україні відіграють не останню роль у тому, що протягом останніх семи років жінки залишають нашу Батьківщину, як свідчать матеріали Міжнародної організації міграції.

З цього приводу слід звернути увагу на значно краще співвідношення в республіках Середньої Азії, Казахстані і в Закавказзі.

Якщо в Україні така структура населення за статтю сприяє розбещеності чоловіків, які можуть по декілька разів одружуватися, то в цих республіках є інша проблема — як знайти жінку для одруження. Особливо ця проблема може загостритися у зв’язку з дозволом на багатоженство, властиве ісламським країнам. Тому там і платять калим за жінку не лише за традицією, а і внаслідок впливу структури населення за статтю.

Важливу роль у демографічних процесах відіграє склад населення за віком. Він безпосередньо відбиває можливості суспільства в соціаль- но-економічному та культурному його розвитку, плануванні його на майбутнє.

Склад населення за віком можна розглядати в різних вимірах. За принципом працездатності все населення поділяється на три групи:

I  група — особи, молодші працездатного віку, — це хлопці та дівчата, яким до 16 років;

II  група — особи у працездатному віці: жінки — 16—54 роки і чоловіки — 16—59 років;

III  група — особи, старші працездатного віку: жінки — 55 років і старші і чоловіки — 60 років і старші.

На жаль, оскільки даних першого Всесоюзного перепису населення 1926 р. по СРСР з цього аспекту у нас немає, то ми розглядаємо лише населення України (табл. 21).

У 1926 р. в Україні осіб допрацездатного віку було 39,7%, у працездатному віці — 52,7% і старших працездатного віку — 7,6%.

Через 13 років склад населення за віком суттєво змінився. У 1939 р. молодь допрацездатного віку становила вже 34,8%, населення у працездатному віці — 57,1% і особи, старші працездатного віку,— 8,1%. Таким чином, за цей період майже на 5% скоротилася частка молоді до 16 років, що наочно відбиває падіння народжуваності в ці часи. За рахунок цієї категорії зросла питома вага двох груп осіб —у працездатному віці та старших. Ми можемо констатувати, що в цілому населення України за цей період постарішало, в подальшому це мало скоротити поповнення групи осіб у працездатному віці, тобто трудових ресурсів України.

На таку ситуацію вплинули, насамперед, колективізація, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії, депортація населення з України до Сибіру. Внаслідок таких подій також склалися умови неспокою населення за своє майбутнє, що безпосередньо впливало на народжуваність.

За період з 1939 р. по 1959 р. відбулися ще більш відчутні зміни у віковому складі населення.

У 1959 р. питома вага молоді допрацездатного віку скоротилася до 27% (на 12,7%), за її рахунок збільшилася частка осіб у працездатному віці — до 59,5% (на 6,8%), а також осіб пенсійного віку — до 13,5% (на 5,9%). Які ж причини призвели до таких зрушень? На них вплинули Друга світова війна, продовження депортації з України, голод 1946— 1947 pp. та ін. На збільшенні частки осіб пенсійного віку позначилося зростання середньої тривалості життя населення.

Зростання питомої ваги осіб у працездатному віці відбулося внаслідок скорочення насамперед природного приросту населення, скорочення народжуваності (докладніше див. далі).

Так, якщо в 1926—1927 pp. середня тривалість життя населення дорівнювала 47 рокам (чоловіків — 45, жінок — 49 рокам), то в 1958— 1959 pp.— 70 рокам (чоловіків — 66, жінок — 74 рокам).[4]

До кінця 80-х років спостерігається тенденція до уповільнення зростання середньої тривалості життя, яка в 1989—1990 pp. досягла 71 року, у тому числі чоловіків — 66 і жінок — 75 років. Протягом наступних шести років розпочався процес скорочення тривалості життя, яка в 1995—1996 pp. становила вже в середньому 67 років, у тому числі чоловіків — 62 роки і жінок — 73 роки, тобто за цей короткий период ми втратили в тривалості життя в середньому 4 роки, чоловіки — 4, жінки — 2 роки.

Якщо порівняти вікову структуру населення України з іншими республіками, то в 1959 р. ми маємо такий стан. Частка молоді в Україні порівняно з іншими республіками була майже найнижчою — 27% (лише в Естонії — 23,9%, Латвії — 23,3%). В СРСР молоді цієї групи було 30,4%, Росії — 30%, Білорусі — 31,2%, у республіках Середньої Азії та Казахстані — 36,4% — 39,9% (Узбекистан — 38,8%, Туркменістан — 39,1%, Таджикистан — 37,9%).

Серед усіх союзних республік в Україні була найбільша питома вага осіб у працездатному віці — 59,5%, в Росії — 58,3%, Білорусі — 55,3%. Найнижча частка цієї категорії населення була в республіках, де була найбільша питома вага осіб допрацездатного віку: в Узбекистані — 49,2%, Киргизстані — 49,8%, Таджикистані — 50,2% та ін.

З цього можна зробити висновок, що в республіках, де питома вага  осіб у працездатному віці була більшою, мало і життя бути б кращим,

якщо виходити з об’єктивних економічних законів життя регіонів в одній державі.

За рахунок скорочення питомої ваги молоді допрацездатного віку збільшилася частка осіб як у працездатному віці, так і у пенсійному.

У 1959 р. питома вага населення пенсійного віку в Україні становила 13,5%, вона була більшою, ніж у цілому в Союзі — 12,2%. Більше, ніж в Україні, пенсіонерів було в Латвії — 18,5%, Естонії — 18,7%, Литві — 14,6% та Грузії — 13,6%.

Протягом наступних ЗО років тривали зміни у співвідношенні населення цих вікових груп.

У 1989 р. в Україні питома вага осіб допрацездатного віку скоротилася до 23% (ще на 4%), скоротилася також і частка осіб у працездатному віці — до 55,8% (на 3,7%). Саме за рахунок цих категорій зросла питома вага осіб пенсійного віку — до 21,2%.

Частка осіб цієї категорії стала найвищою серед усіх колишніх союзних республік, тобто з п’ятого місця, яке Україна посідала, в 1989 р. вона вийшла на перше місце.

На жаль, негативні тенденції попередніх часів продовжилися і в роки незалежності. За даними перепису населення 2001 р. за 12 років питома вага молоді допрацездатного віку продовжувала скорочуватися аж до 18,1%, збільшилася частка осіб у працездатному віці до 58,1% і старших — до 23,8%.

Розвиток таких тенденцій призводить до загального старіння населення України, що підвищує «демографічне навантаження» на працездатне населення.

Так, якщо в 1959 р. на 1000 осіб працездатного віку було 683 особи допрацездатного і пенсійного віку, то в 1989 р. — 793, а в 2001 р. — 723. Складається враження, що за останні 12 років спостерігаються прогресивні риси — зменшення демографічного навантаження порівняно з попереднім тридцятиріччям. Але, якщо розглянемо зміни в складі населення за згаданими віковими групами, то оцінка буде дещо іншою. Так, серед усього населення осіб у працездатному віці в 1959 р. було 59,5%, у 1989 р. — 55,9%, тобто відбулося падіння їх питомої ваги, а за роки незалежності їх частка у 2001 р. зросла до 58,1%. За ці сорок два роки стійкими були лише тенденції до падіння питомої ваги осіб допрацездатного віку від 27% до 23% і навіть до 18,1%. А це свідчення того, що в найближчий час це основне джерело трудових ресурсів зменшить їх постачання[5].
За тридцятирічний період (1959—1989 pp.) питома вага осіб пенсійного віку зросла як у цілому в СРСР, так і в Росії — до 18,5%, Білорусі —19,5%, Казахстані — 11,1% та Грузії, Молдові, Литві, Латвії, Вірменії, Естонії. Вона скоротилася лише в Узбекистані, Киргизстані, Таджикистані та Туркменістані — до 7,6—9,9%, тобто людей цієї групи населення було в 2,3—2,5 раза менше, ніж в Україні. Скорочення її відбулося в основному внаслідок зростання кількості молоді допрацездатного віку, а також працездатного населення.

В особливо складному становищі опинилося сільське господарство України. На початок 1996 р. серед мешканців села особи, старші працездатного віку, становили 29,1% всього населення, молодь допрацездатного віку — 22,0%, а особи у працездатному віці — всього 48,9%, в той час як у містах ці показники становлять відповідно 19,2, 59 і 21,8%.

Особливу увагу держава має звернути на тенденцію, розпочату у 90-х роках, до зростання серед померлих осіб працездатного віку. їх кількість серед померлих становить 25%, тобто у 8 разів вища, ніж це було в 1990 р.[6]

За 10 років кількість пенсіонерів за віком в Україні зросла з 8,5 млн. осіб у 1986 р. до 9,7 млн. у 1996 p., коли питома вага осіб пенсійного віку в Україні становила 18,9% усього населення, а загальна кількість пенсіонерів — майже 14,5 млн. осіб, тобто 28,2% населення. Слід підкреслити, що з усієї кількості пенсіонерів 5,5 млн. мешкали в сільській місцевості. Особливо насторожує факт швидкого зростання серед цієї категорії населення пенсіонерів за інвалідністю. За згадані 10 років кількість їх зросла з 1352 тис. осіб до 1814 тис. осіб, а їх процент серед пенсіонерів відповідно з 11,3% до 12,5%. На швидке зростання інвалідності в Україні вплинула Чорнобильська трагедія[7].

Найбільша частка пенсіонерів серед населення припадає на такі області, як Вінницька — 31,9%, Донецька — 30,1%, Житомирська — 31,4%, Київська — 30,6%, Луганська — 31,4%, Полтавська — 30,7%, Сумська — 30,9%, Хмельницька — 30,2%, Чернігівська — 35,7%. До наймолодших за цим показником можна віднести області, в котрих питома вага пенсіонерів не перевищує 26%. Це насамперед Закарпатська — 21,6%, Івано-Франківська — 25,8%, Львівська — 25,2%, Миколаївська — 25,4%, Одеська — 25,2%, Херсонська — 25,4% та Чернівецька — 25,9%, м. Київ — 21,2%.

Зростання частки осіб пенсійного віку серед населення України свідчить про поступове його старіння. Але воно відбувається не за рахунок зростання середньої тривалості життя (вона скорочується), а внаслідок різкого зменшення народжуваності, скорочення в складі населення осіб працездатного віку, питомої ваги молоді.

Таким чином, протягом всього радянського періоду в Україні спостерігається стала тенденція погіршення вікової структури населення. В його складі відбувається скорочення питомої ваги молоді допрацездатного віку, тобто майбутніх працівників, внаслідок чого зростає частка осіб, старших працездатного віку, відбувається процес старіння населення нашої держави.

Це вимагає особливої уваги нашої держави. Адже згадана тенденція потребує термінового її призупинення, а в подальшому і подолання.

Шлюби, розлучення, народжуваність, природне зростання населення

Важливий вплив на демографічну ситуацію, народжуваність, природне зростання населення мають шлюби та розлучення.

У колишньому СРСР законодавство протягом 1927—1944 pp. рівняло фактичні шлюбні стосунки з юридичними. Тільки за указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. сімейними відносинами вважалися шлюби, які юридично оформлені. Шлюб покладав на подружжя взаємні права і обов’язки, значна кількість сімей, яка юридично ще з довоєнних часів не зареєструвалася, після згаданого указу почала юридично оформляти свої сімейні відносини.

Тому спостерігається «вибух» шлюбності у перші післявоєнні роки порівняно з довоєнними. Так, якщо в Україні в 1940 р. на 1000 осіб населення припадало 7,3 шлюбу, то в 1950 р.— 11,7 шлюбу.

Починаючи з 1950 р. діє стійка тенденція до зростання числа розлучень відносно шлюбів (табл. 22). Так, якщо в 1940 р. на 7,3 шлюбу було 0,9 розлучення на 1000 осіб населення, а в 1950 р. на 11,7 шлюбу було 0,3 розлучення, то в 1960 р. — відповідно 10,7 і 1,2, в 1989 р. — 9,5 і 3,7, в 1991 р. — 9,5 і 3,9, 2001 р. — 6,4 і 3,7.

Співвідношення між шлюбами і розлученнями більш-менш стабілізувалося на рівні 1989 р. Але починаючи з 1992 р. воно сягнуло 7,6 і 4,3, тобто кількість розлучень уже перевищила 50% шлюбів.

Цю тенденцію аж ніяк не можна віднести до позитивних. Адже неповна сім’я негативно впливає на народжуваність та виховання майбутнього покоління.

Досить суттєва різниця спостерігається у згаданому співвідношенні між жителями міста і сільської місцевості. В містах більше одружень і суттєво більше розлучень. Так, якщо в 1970 р. в містах зафіксовано 11,1 шлюбу і 4,5 розлучення, то в сільській місцевості 8,3 і 0,8. Ця різниця спостерігається і надалі. Наприклад, у 2001 р. в містах це співвідношення становило 6,8 і 4,5, а в сільській місцевості — 5,4 і 2,1.

За кількістю розлучень на 1000 осіб Україна посідала чи не перше місце серед колишніх республік СРСР.

За висловлюванням демографа JI. Чуйко, деяке зростання кількості шлюбів у 1995 р. можна пояснити зростанням кількості громадян в Україні, які перебувають у найкращому для укладання шлюбів віці у зв’язку з «бумом» народжуваності, який припадав на середину 70-х років.

Поряд з тенденцією до офіційного збільшення розлучень в Україні зростає кількість позашлюбних зв’язків та офіційно неоформлених шлюбно-сімейних союзів, число яких становить приблизно 12—15% від річної кількості зареєстрованих шлюбів. Це призводить до зростання кількості позашлюбних дітей, неповних сімей, а також випадків відмови від новонароджених.

Варто звернути увагу на те, що тенденції до зростання кількості розлучень, позашлюбних зв’язків і, відповідно, дітей властиві багатьом цивілізованим країнам. Так, молодь СІЛА прагне спочатку здобути освіту, досягти добробуту, визначити власну перспективу, а потім уже мати сім’ю. Кожна п’ята дитина народжується поза шлюбом, а серед негритянського населення таких дітей 70%.

Слід підкреслити, що як за часів колишнього Радянського Союзу, так і сьогодні одне з провідних місць щодо розлучень належить і столиці України. В Києві за 1996 р. було зареєстровано 23 124 одруження і 13 614 розлучень, народилося 20 204 немовляти, а померло 28 322 особи[8].

Привертає увагу й те, що в республіках, де питома вага жінок над чоловіками більша, там більше і розлучень. Хоча на кількість розлучень впливають й інші фактори: 1) підвищення участі жінок у соціально-економічному і суспільно-політичному житті; 2) зростаюча економічна незалежність жінки від чоловіка; 3) релігія; 4) житлово-побу- тові умови та ін.

Зростання кількості розлучень та неповних сімей здійснює безпосередній вплив на скорочення народжуваності.

Спостерігається суттєва різниця у співвідношенні шлюбів та розлучень між слов’янськими республіками і прибалтійськими, з одного боку, і республіками Середньої Азії, Казахстаном та Закавказзям, з іншого. В останніх регіонах частка розлучень значно нижча. 1,9  Негативно відбивалося на народжуваності також те, що серед населення зростала не лише абсолютна, а й відносна кількість одинаків. Так, якщо в 1939 р. в Україні було 406,1 тис. одинаків, які становили лише 1,3%[9] населення республіки, то в 1959 р. їх загальна кількість зросла до
млн. осіб, і вони вже становили 4,5% населення', що можна було пояснити наслідками Другої світової війни. Але ця тенденція продовжується і в наступний період. З 1959 р. по 1989 р. кількість одинаків зросла до 3,1 млн. осіб[10], а питома вага до 6,1%.

У 2001 р. одинаків уже було майже 8 млн., 16,5%[11] населення. Тенденція до збільшення не лише абсолютної кількості одинаків в Україні,

!а й їх питомої ваги серед населення, поряд з іншими факторами, вкрай негативно позначається на народжуваності, а отже, і в найближчому майбутньому на зростанні населення і трудових ресурсів країни. Має ні            насторожити й той факт, що протягом 1959—2001рр. спостерігається

тенденція серед одинаків до зростання не лише абсолютної чисельності, а і частки чоловіків відповідно з 464,5 тис. (24,7%) до 4433,4 тис. (55,6%).

Зростання кількості розлучень, одинаків також негативно впливало на народжуваність і зростання кількості населення республіки.

Прямим наслідком негативної демографічної ситуації, що склалася в республіці, є скорочення середнього розміру сім’ї. У 1959 р. середній розмір сім’ї в Україні становив 3,5 особи (табл. 23). Він був меншим, ніж у цілому по СРСР. За середнім розміром лише сім’ї в Латвії та Естонії були меншими. За ЗО наступних років середня сім’я в Україні зменшилась до 3,2 особи, меншою вона була лише в Естонії — 3,1 особи, тобто за цим показником наша республіка пересунулась на передостанній щабель в СРСР. Аналогічна тенденція спостерігається в РРФСР, БРСР, Естонії. В інших 10 республіках середня сім’я збільшилась або не змінилась. На сьогодні середній розмір сім’ї в Україні ще менший.

Особливо суттєво збільшилася середня сім’я в Таджикистані, Турк- меністані, Узбекистані та Киргизстані, в яких у 1989 р. її середній розмір становив 4,7 — 6,1 особи, в той час як ЗО років тому — 4,2-—4,7 особи.

Відчутні зміни відбулися в групуванні кількості сімей за їх розмірами (табл. 23, 24, 25). У 1939 р. в Радянському Союзі сім’ї з кількістю членів 2—3 особи становили 43%, 4 особи — 21,9%, а 5 і більше — 35,1%. В Україні відповідно 46,4,

і 29,5%. Аналогічні за кількістю сім’ї в Узбекистані, Таджикистані і Туркменістані становили відповідно 33,4—40,3%, 20,2—22,2% і 38,9—46,4%. Таким чином, напередодні Другої світової війни в Україні був найбільший відсоток серед республік СРСР сімей, найменших за кількістю членів (2— З особи), і найменша частка сімей з кількістю 5 і більше чоловік. Ще більша
різниця цих показників спостерігається при порівнянні України зі згаданими республіками Середньої Азії через 20 років.

У 1959 р. у Радянському Союзі малих сімей (2—3 особи) стало 52,1%. Тобто їх стало на 10,9% більше, а з числом 5 осіб і більше стало 26,2% (на 8,9% менше).

В Україні сім’ї з кількістю членів 2—3 особи становили 55,5%, 4 особи — 22,6%, 5 осіб і більше — 21,9%. Отже, за цей час у нашій країні збільшилася частка малих сімей на 9,1% і скоротилася питома вага сімей з 5 і більше осіб на 7,6%, тобто спостерігалася тенденція, аналогічна в СРСР у цілому.

Протилежні тенденції спостерігалися в республіках Середньої Азії. В Узбекистані питома вага сімей з 2—3 осіб дорівнювала 35,5%, тобто скоротилася на 3%, у Таджикистані — 33,6% (на 1,8%), Туркменістані — 37,9% (на 2,4%), а сім’ї з 5—6 осіб і більше зросли відповідно — до 45,3,47,5, 63,1%.

У наступні ЗО років у республіці, як і у цілому по СРСР, мали місце ті ж тенденції, які спостерігалися в попереднє двадцятиріччя. Збільшилась питома вага сімей із 2—3 осіб і зменшилась частка сімей із 5 осіб і більше. В Україні процент малих сімей зріс до 62%, або на 6,5%, а сімей з 5 і більше осіб зменшився до 13,5%, або на 8%.

Тенденції попереднього періоду збереглися у республіках Середньої Азії, відбувалося скорочення питомої ваги сімей з кількістю 2, 3, 4 і навіть 5 осіб. Саме за їх рахунок зросла питома вага сімей з кількістю 6 осіб і більше, тобто тих, які забезпечують значно розширене відтворення населення. Якщо в 1959 р. їх було 27,6—31,2%, то в 1989 р.— 43,8— 50,2% всієї їх кількості, порівняно з Україною їх процент був у 8—10 разів більшим (в Україні їх було всього 5,2%).

Негативні тенденції, що чітко визначилися за часів останнього тридцятиріччя радянської влади, продовжувались і в роки незалежності. У 2001 р. продовжувала збільшуватись питома вага сімей з кількістю 2— З особи до 65,1% (така чисельність сім’ї навіть не забезпечує природного зростання кількості населення), також зменшилася частка сімей з 4 і особливо з 5 особами. Лише сімей з 6 і більше особами стало дещо більше. Але це зростання аж ніяк не перекрило падіння малих сімей та з 4 і 5 особами[12]. Лише сім’ї з кількістю осіб 6 і більше зросли на 0,5%.
З тенденції зміни кількості осіб в одній сім’ї бачимо, що в Україні середній розмір сім’ї поступово скорочується. Так, якщо в 1970 р. він був 3,4, то в 1989 р. — 3,2, а те, що в 2001 р. він не зменшився, то це скоріше є свідченням того, що в останньому році подаються дані по домогоспо- дарствах.

Відображенням цих процесів є скорочення народжуваності і темпів природного приросту населення.

Оскільки зміна кількості населення визначається різницею між кількістю народжених і померлих, слід розглянути, які тенденції у співвідношенні народжуваності і смертності простежуються в Україні (табл. 26).

У 1940 р. в Україні на 1000 осіб населення показник народжуваності становив 27,3 і був нижчим, ніж у середньому в СРСР — 31,2. Менша, ніж у нашій республіці, народжуваність була в Білорусі — 26,8, Литві — 23, Латвії — 19,3, Естонії — 16,1, Молдові — 26,6, тобто з усіх 15 республік Україна була на десятому місці.

Тимчасова окупація частини республік колишнього СРСР суттєво вплинула на падіння в них народжуваності. В Україні на 1000 осіб населення в 1950 р. народилось 22,8 особи, менше було лише в Естонії — 18,4   особи та Латвії — 17 осіб.

Протягом усього післявоєнного періоду в Радянському Союзі спостерігається тенденція до скорочення народжуваності, що властиво переважній більшості союзних республік. Але найбільш швидкими темпами воно відбувалося в Україні. У 1960 р. Україна за цим показником перейшла вже на тринадцяте місце — 20,5. Менше, ніж в Україні, народжувалося лише в Естонії — 16,6 та Латвії — 16,7.

Це до певної міри було природно. Адже наша республіка одна з найбільш потерпілих внаслідок німецько-фашистської навали. У республіці склалася найбільша диспропорція між чоловіками та жінками.

Таке саме становище спостерігалося в прибалтійських республіках та Білорусі.

На жаль, за наступні ЗО років в Україні негативні тенденції щодо народжуваності і природного приросту населення набули подальшого розвитку.

Так, у 1990 р. за народжуваністю Україна перейшла на останнє місце серед усіх республік. На 1000 осіб населення народилося лише 12,7 маляти. На передостанньому місці стала Естонія — 14, далі йшли Латвія — 14,1 і Литва — 15,3.

Цей процес в Україні триває і досі. В 1991 р. у нас на 1000 осіб населення народилося лише 12,1 маляти, а кількість померлих становила до 12,9    особи, у 1996 р. — відповідно 9,1 і 15,2.

Тенденція до скорочення народжуваності в Україні відповідає загальноєвропейській. Якщо в нашій державі на кожну жінку припадає в середньому 1,4 дитини, то в Італії — 1,4—1,7, хоча нещодавно там бу- ли традиційні багатодітні родини. Вона поширюється на розвинуті країни Сходу. Навіть в Японії впала народжуваність і нині припадає на одну жінку в середньому 1,5 дитини'.

Значно контрастують з цими країнами республіки Середньої Азії. Тут кількість народжених у 1990 р. становила 29,3—38,8, тобто була в 2,3—2,9 раза більшою, ніж в Україні. Тому в 1990 р. в Україні був і найменший природний приріст на 1000 осіб порівняно з іншими республіками — 0,6.

Розгляд народжуваності, природного приросту населення в нашій республіці говорить про те, що протягом 1940—1990 pp. спостерігається чітка тенденція до скорочення народжуваності населення. Чорнобильська трагедія прискорила цей процес.

На жаль, з 1991 р. в Україні починається процес перевищення смертності над народжуваністю. На 1000 осіб населення це становить 0,8 особи, а в 2001 р. ця цифра сягнула 7,6 особи, тобто відбувається активний процес депопуляції населення.

Ясна річ, це зумовило й поступове загальне зростання переваги кількості померлих над кількістю народжених. У 1991р. вона становила 39.1   тис. осіб, а в 1992 р. — 100,3 тис. осіб, 1993 р. — 184,2 тис., 1994 р. — 242.1тис., 1995 р. — 299,7 тис., 1996 р. — 309,5 тис. осіб.

Якщо розглядати зміни у загальній чисельності населення нашої країни за нашими статистичними щорічниками, то може скластися враження, що зростання населення продовжувалося до початку 1993 р. Але це насправді не так. Уже 1990 р. природне зростання населення і переселення з інших країн були позитивними і становили відповідно

27,6    тис. і 78,3 тис., загалом 105,9 тис. У 1991 р. в республіці відбулося не зростання населення, а його скорочення на 39,1 тис., тобто розпочався процес депопуляції. Але внаслідок того, що в Україну переїхали на постійне проживання 151,3 тис. і вони перекрили фактичне скорочення місцевого населення на 112,2 тис., склалося враження, що у нас відбувається процес зростання мешканців.

Те саме спостерігалося і в 1992 р.: відповідно скорочення населення — 100,3 тис. і приїзд, або міграція, до нас 287,8 тис., останнє перекрило скорочення населення на 187,5 тис. У 1993 р. у нас відбулося скорочення місцевого населення на 184,2 тис., а переїзд до країни становив всього

54,5   тис. і не перекрив його, відбулося загальне зменшення людності на

129,7   тис. У 1994 р. зменшилася кількість населення і відбулася еміграція з України відповідно на 243,1 тис. і 142,9 тис., а загалом населення зменшилося на 386 тис. Така сама тенденція спостерігається і в 1995—2001 pp.

Наведені матеріали свідчать, що у нас у країні мають місце негативні тенденції: не природне зростання місцевого населення, а його скорочення, водночас спостерігається активна еміграція з наших одвічних
земель. Якщо не вжити заходів до припинення такого процесу в найко- ротший час, то справдяться прогнози українських демографів та фахівців ООН щодо страшенного зменшення населення України в найближче п’ятдесятиріччя. А це шлях до загибелі українського народу та його держави.

Протягом 1989—1995 pp. в Україні спостерігається стала тенденція до зростання абсолютної кількості померлих: з 600,6 тис. осіб у 1989 р. до 792,6 тис. осіб у 1995 р. В Україні цей рік став піком щодо кількості померлих. Уже в 1996 р. кількість померлих скоротилася до 776,7 тис., тобто на 15,9 тис. осіб, або на 2%, а надалі вона була меншою, ніж у 1995 р. Але навіть у 2001 р.[13] у нас померло 754,9 тис. осіб. Якщо ці дані порівняти з 1989 р. і до цього додати, що за ці роки у нас значно скоротилася загальна кількість населення, то маємо дуже сумний показник.

На жаль, немає суттєвих підстав для того, щоб сподіватися на загальмування цих явищ, і вони можуть перерости в довголітню тенденцію.

Такі сумні явища спостерігалися лише за часів голодоморів та німецько-фашистської навали. Наприклад, у 1933 р. народилося 449,9 тис. малят, а померло 1908,9 тис. осіб[14], її        Під час німецько-фашистської навали в роки Другої світової війни

в Україні за період 1942—1945 pp. народилося 1152 тис. осіб, а померло 2623 тис. осіб (на 1471 тис. осіб більше). Мінусовим також був природний приріст в 1947 p., коли голод охопив Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку, Вінницьку, Одеську, Херсонську, Ізмаїльську та Чернігівську області, в яких померло 265,9 тис. осіб, а народилося 149,6 тис. осіб[15].

Як бачимо з табл. 25, у 1940 р. на 1000 осіб населення в Україні народжувалося 27,3 особи, тобто більше, ніж у республіках Прибалтики (Естонії — 16,1, Латвії — 19,3, Литві — 23), Молдові, Білорусі, і менше, ніж у цілому по СРСР і деяких інших республіках, а вже в 1960 р. Україна випереджала за народжуваністю лише Естонію та Латвію. Більше того, через десять років, тобто в 1970 p., вона за цим показником перейшла на передостаннє місце, а з середини 80-х років — на останнє місце серед усіх республік Радянського Союзу.

27,3 Слід звернути увагу на те, що за період з 1940 р. по 1990 р. значно збільшилася різниця в народжуваності між Україною і такими республіками, як Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан, Киргизстан та ін. Так, якщо в 1940 р. в Україні на 1000 осіб населення народилося
особи, а в Узбекистані — 33,8 особи, Туркменістані — 36,9 особи, Таджикистані — 30,6 особи, то в 1990 р. в Україні — 12,7 особи, а в Узбекистані — 33,7 особи, Туркменістані — 34,2 особи, Таджикистані — 38,8 особи.

Отже, якщо в 1940 р. різниця у кількості народжених в Україні і трьох згаданих азіатських республіках становила 3,3-—6,9 особи, то в 1990 р. вона зросла до 21—27,1 особи, інакше кажучи, в 1990 р. в Україні народжувалося в 2,6 раза менше, ніж у згаданих республіках.

Як уже згадувалося, малодітні сім’ї стали нормою життя в Україні. Нічого втішного не очікується і на майбутє. За даними Українського інституту соціальних досліджень, що розпочав опитування з 1994 р. на прикладі 2000 молодих сімей вії регіонах нашої держави, лише 6% молодих сімей мають дві дитини, 62% — лише одну, а 29% їх зовсім не мають. Причинами такого становища є матеріальні труднощі у молодих подружжів, реальної допомоги від держави вони не відчувають. Орієнтація молодого подружжя відносно кількості дітей принципово різниться. З опитаних 67% хотіли б мати двох дітей, 5% — трьох та більше і лише 24% — одну дитину1.

Негативні тенденції зі станом народжуваності, природним приростом населення, які спостерігаються протягом усього радянського періоду, у 90-ті роки XX ст. набули трагедійного характеру. Якщо їх не зупинити та в найближчому майбутньому не подолати, то в Україні не вистачить людських ресурсів для розбудови вільної незалежної держави.

Жінки у складі працюючого населення

Ступінь залучення жінок до суспільно-корисної праці в державному господарстві залежить від багатьох факторів, а саме: стану соціально-економічного, політичного, культурного розвитку суспільства; досягнення справжнього рівноправ’я чоловіка і жінки; наявності трудових ресурсів; співвідношення серед населення між чоловіками і жінками; конкретних соціально-економічних завдань, які вирішує суспільство; впливу релігії та ін.

Оптимальним у суспільстві є використання жіночої праці на тих напрямах людської діяльності, які найбільше відповідають її фізичним особливостям.

Вищезгадані фактори можуть впливати на необхідність залучення жінок до роботи, яка і не зовсім відповідає особливостям жіночої статі. Тому ми зустрічаємо жінок і на тих ділянках виробництва, які вимагають значних фізичних зусиль, а також мають шкідливі умови праці.

За часів колишньої радянської влади найбільш численні виробничі категорії — робітники, службовці та колгоспники.

Тому це питання ми розглянемо, починаючи з кількості та питомої ваги жінок серед робітників і службовців.

Загальна тенденція до ширшого використання жіночої праці за всі часи радянської влади призвела до того, що частка жінок серед цих виробничих категорій безперервно зростала, що відповідало завданням розвитку суспільства.

Над структурою робітників та службовців за статтю в 1922 р. значною мірою тяжіли наслідки Першої світової та громадянської воєн (табл. 26).

За шестирічний період (1922—1928 pp.) не відбулося суттєвих змін як у цілому в СРСР, так і в республіках. Частка жінок у структурі не змінилася або змінилася на 1% в той чи інший бік. Виняток становлять лише Туркменістан та Таджикистан, де їхня питома вага збільшилася відповідно з 12 до 25% і з 5 до 8%.

У наступні 12 років (з 1928 р. до 1940 р.) можна спостерігати в змінах складу робітників та службовців за статтю тенденцію мирних часів, тобто зростання серед них питомої ваги жінок.

У 1928 р. серед цієї виробничої категорії в Україні жінок було 21%, в СРСР — 24%, більше, ніж у нашій республіці, їх було в Росії, Білорусі і Туркменістані (відсутні дані по Латвії, Литві та Естонії, які в той час не входили до складу СРСР).

У наступні роки, до початку Другої світової війни, спостерігається зростання частки жінок у складі робітників та службовців як у Союзі, так і в усіх його республіках.

У 1940 р. в Україні серед робітників і службовців питома вага жінок зросла до 37%. Вона була нижчою, ніж у цілому в країні, де їх було 39%, а також у Росії і Білорусі — відповідно 41 і 40%.

Особливо швидкими темпами зростало залучення жінок у тих республіках, в яких їх частка раніше була найнижчою: в Таджикистані вона зросла з 8 до 29%, Вірменії — з 14 до 34% та ін.

Але і в 1940 р. найнижча частка їх була в республіках Середньої Азії і Казахстані — 29—31% (виняток становив Туркменістан). У цьому регіоні у зв’язку з швидкими темпами розвитку промисловості, як і в інших регіонах країни, відчувався гострий попит на робітників та службовців. Тому зростання питомої ваги жінок у народному господарстві цих республік було природним, незважаючи на менші можливості порівняно з європейськими республіками до залучення жінок на виробництво у зв’язку з нижчою освітою жінок Азії та впливом мусульманства. Слід також підкреслити, що істотно скоротилася різниця в питомій вазі жінок на виробництві між республіками Середньої Азії та європейськими.

Суттєво вплинула на зростання кількості та питомої ваги жінок серед робітників та службовців німецько-фашистська навала.

У 1950 р. порівняно з 1940 р. частка жінок серед робітників та службовців зросла в усіх союзних республіках.

В Україні їх стало 43%, в СРСР — 47%. Адже серед загиблих майже три чверті становили чоловіки.

Гострий попит на трудові ресурси, особливо в перші післявоєнні роки, зумовив залучення жінки значною мірою не лише на роботи, найбільш придатні для її статі, айв інші сфери діяльності. Поряд з такими професіями, як лікар, учитель, вчений та інші, їм доводилося оволодівати робітничими професіями у вугільній, металургійній промисловості, на будівництві тощо.

Переборюючи великі фізичні труднощі, жінки працювали забійниками і прохідниками на шахтах, металургами, будівельниками, успішно замінюючи чоловіків на цих тяжких ділянках роботи. У 1947 р. частка жінок серед промислових робітників становила 35,9%. Навіть у такій галузі, як вугільна, де умови праці особливо тяжкі, питома вага жінок серед робітників становила 35,5%. Але й у ці тяжкі для республіки роки спостерігається суттєва різниця у залученні жінок до різних галузей виробництва. Якщо в машинобудуванні їх було 35,6%, чорній металургії — 29,4%, будівництві — 35%, то в легкій промисловості — 63,5%, харчовій — 53%.

Залучення жінок відбувається у більших розмірах у ті галузі, де умови роботи для них відносно сприятливі.

Проте вже в роки першої післявоєнної п’ятирічки і пізніше спостерігається скорочення їх питомої ваги у вугільній промисловості, де їх частка знижується в 1950 р. до 31,7%, а в 1957 р. — до 29,8%.

Важливу роль у звільненні жінок від важкої фізичної праці у вугільній промисловості відіграла постанова Ради Міністрів СРСР від 13 липня 1957 р., яка накреслила заходи щодо заміни жіночої праці в гірничій промисловості. Зокрема, заборонялося використовувати жінок на важких роботах під землею. Постанова встановлювала термін замщи жіночої праці на цих роботах — до 1 січня 1959 р. і зобов’язувала ради міністрів союзних республік, крайові, обласні, міські і районні виконавчі комітети всіляко сприяти працевлаштуванню жінок, організувати їх перекваліфікацію.

Після цієї постанови заміна жіночої праці на підземних роботах відбувалася ще швидше. Вже в 1965 р. серед робітників вугільної промисловості жінки, зайняті на підземних роботах, становили лише 2,2%, причому їх було повністю звільнено від важкої фізичної праці[16]. Ця тенденція тривала і в 60—80-ті роки.

Процес скорочення кількості жінок, зайнятих на важких фізичних роботах, відбувався і в інших галузях народного господарства. Так, на Південно-Західній залізниці серед залізничників вантажно-розван-
тажувальних контор і перевалочних вугільних баз у 1954 р. жінки становили майже 3%, а в 1965 р. взагалі не було жінок-вантажників.

Наочним підтвердженням позитивних змін у складі робітничого класу Української РСР стало зменшення питомої ваги жінок у складі його основних загонів. Так, у 1967 р. питома вага жінок у промисловості республіки становила 42,2%, у тому числі в машинобудуванні -— 38,3%, у чорній металургії — 31%, вугільній, харчовій і легкій промисловості — відповідно 16, 51,1, 80%, у будівництві — 30%, на залізничному транспорті — 28%.

Основні тенденції розвитку статевої структури робітничого класу знаходять свій вияв також у змінах, що відбуваються в складі інших категорій зайнятого населення.

Закономірним процесом в умовах соціальної рівності жінок у нашій країні є зростання їх питомої ваги серед інженерно-технічних працівників і службовців, де умови праці для жінок більш сприятливі. За 20 років (1947—1967 pp.) у промисловості республіки питома вага жінок у загальній кількості працівників цих категорій підвищилася з 34,6 до 43,2%, у будівництві — з ЗО до 33,9%, на залізничному транспорті — з 37,5 до 51,9%'.

У наступний період статева структура окремих галузевих загонів робітничого класу суттєво не змінилася. У 1983 р. серед робітників машинобудування жінки становили 42%, вугільної промисловості — 17,2%, чорної металургії — 35%, легкої і харчової промисловості — відповідно 79,7% і 54,9%.

Значно сприятливіші умови для жінок, ніж робітничі професії, де значною мірою використовується фізична праця, існують на інженер- но-технічних посадах.

Тому вже в 50-ті роки серед спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою, зайнятих у народному господарстві України, жінки становили абсолютну більшість.

Якщо в 1957 р. серед цієї категорії працюючого населення їх кількість дорівнювала 747,9 тис., то в 1986 р. їх уже було 3857 тис., а їх питома вага серед усіх спеціалістів цієї категорії зросла з 59,2 до 59,5%[17].

Аналіз процесу залучення жінок в економіку України та інших республік за період 1950—1989 pp. свідчить про сталу тенденцію до зростання їх питомої ваги в складі робітників та службовців.

В Україні їх питома вага в 1989 р. зросла до 52% і стала вищою, ніж в Союзі (51%), такою, як у Росії, і меншою, ніж у Білорусі, Молдові,

Литві, Латвії та Естонії. В усіх перелічених республіках питома вага жінок була вищою порівняно з показником по Союзу.

В інших республіках їх частка була меншою від загальносоюзної. Особливо істотна різниця порівняно з європейськими республіками спостерігається в Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані та Азербайджані, де вона становить 39—43%, тобто на 8—12% менше. Ця різниця — свідчення того, що в згаданих республіках жінки у значно менших розмірах залучалися до роботи в народному господарстві і водночас більше займалися вихованням дітей, кількість яких значно перевищувала їх наявність у сім’ях Росії, України та інших європейських республік.

Оскільки матеріальна допомога на виховання дітей надавалася в основному з централізованих загальносоюзних фондів, то середня сім’я в Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані та Азербайджані отримувала цієї допомоги більше, ніж в європейських республіках.

З цього можна зробити висновок, що за часів радянської влади жінки-виробничниці європейських республік своєю працею теж брали участь у формуванні централізованих фондів, які йшли на утримання дітей, тобто вони безпосередньо своєю працею брали участь у фінансуванні жінок трьох республік Середньої Азії, які зайняті вихованням дітей.

Залучення жінок у зростаючих розмірах до роботи в народному господарстві приводить до зближення структури населення за статтю та статевої структури робітників і службовців.

Досить суттєва різниця спостерігається між республіками і в сільському господарстві. На жаль, ми можемо простежити зміни у статевій структурі колгоспників лише за період 1960—1989 pp.

У 1960 р. найбільша частка жінок серед колгоспників спостерігалася в Білорусі — 55%, Україні — 54%, Росії — 53%, Естонії — 56%, в той час як у цілому по СРСР — 52%. Найнижча їх питома вага спостерігалася в Таджикистані — 42%, Вірменії та Казахстані — по 43%, Киргизстані — 44% і Узбекистані —- 45%. Той факт, що їх питома вага більша в європейських республіках, свідчить про значний вплив втрат за роки Другої світової війни, в результаті яких серед населення цих республік частка жінок була вищою.

За наступні 29 років — до 1989 р.— питома вага жінок у сільському господарстві СРСР знизилася з 52 до 44%. Вона також знижується в Росії до 39%, Україні — до 45%, Білорусі — до 43%, Казахстані — до 36%, Литві — до 41%, Естонії — до 47%.

Інша тенденція спостерігалася в Узбекистані, де вона зросла з 45 до 54%, у Грузії — з 47 до 49%, Таджикистані — з 42 до 52% та Вірменії — з 43 до 47%.

Таким чином, якщо серед республік СРСР, в яких на 1960 р. питома вага жінок у складі колгоспників була найвищою, в наступні роки спос-
терігається її зменшення, то серед республік, в яких питома вага жінок була відносно нижча, спостерігається протилежна тенденція.

Отже, якщо розглянути зміни в складі за статтю працюючого населення в цілому, то спостерігається зближення цього складу зі статевою структурою усього населення.

Безумовно, розширення участі жінок у суспільно корисній праці є важливою характеристикою суспільства, яке надає жінці реальні права до рівної участі в його житті.

Аналіз змін у структурі зайнятого населення в народному господарстві України говорить про те, що протягом усього радянського періоду спостерігається зростання як кількості, так і питомої ваги жінок  середнього.

У післявоєнні часи спостерігається двоїстий процес серед робітничих категорій з різними умовами праці. У галузях із важкими умовами праці частка жінок скорочується, а з відносно легкими —• їх стає більше половини. Сталий процес зростання питомої ваги жінок спостерігається також серед спеціалістів, тобто в категорії працівників розумової праці.

 


[1] Народное хозяйство СССР за 70 лет. — М., 1987. — С. 379; Итоги Всесоюзной переписи населения 17 декабря 1926 г. — М., 1928. — Вып. IV. — С. XXVI, 38—42. (Підраховано автором).

[2] Материалы по естественному движению населения Украины 1867—1914 гг. — Харьков. — С. 26—33.

[3] Птуха М. В. О тесноте связи между рождаемостью и смертностью //Советская демография за 70 лет. — М., 1987. — С. 61.

[4] Народне господарство Української РСР. — К., 1987. — С. 236.

[5] Демографічна ситуація на Україні: Матеріали конференції (Жовтень 1993 р., м. Київ). — К., 1993. — Ч. І. — С. 7; Народне господарство України. — К., 1993. — С. 57; Статистичний щорічник України за 2002 p. — К, 2003. — С. 378.

[6] Факты. — 1998. — 27 февраля.

1 Статистичний щорічник України за 1995 р. — К., 1996. — С. 52—56.

[8] День. — 1997. — 30 січня. — №15; 1997. — 31 січня. — №16.

[9] Итоги Всесоюзной переписи населения 1939 года: Основные итоги. — М., 1992, —С. 90.

[10] Населення Української РСР: (За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року). — К., 1990. — С. 234.

[11] Склад населення України за шлюбним станом: (За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). — К, 2003. — С. 40.

[12] Автор при підрахунках за 2001 р. змушений брати не сім’ю за родинними іш'язками, а домогосподарство за кількістю осіб. Хоча робити порівняння в цифрах ;і сім’єю за родинними зв’язками і не зовсім коректно. Але воно дає підстави для ви- ішлення тенденцій, які мали місце в ці часи. Тим більше, що в «Навчальному посібнику», в якому містяться «методичні рекомендації щодо організації та проведення першого у незалежній Україні перепису населення», говориться: «На практиці більшість домогосподарств складається із однієї сім’ї». Див.: Всеукраїнський перепис населення: методологія та організація / За загальною редакцією доктора економічних наук Н. О. Парфенцевої). — К, 2001. — С. 2, 59.

[13] День. — 1997. — 10 січня і 6 лютого; Населення України 2002 p.: Демографічний щорічник. — К., 2003. — С. 52—65.

[14] Демографические исследования. — К, 1991. — Вып. 15. — С. 439; Рудницкий Е. П. Демографические потери Украины вследствие голода 1932—1933 гг.

[15] Перковський А. Л., Пирожков С. І. Демографічні втрати Української РСР у 40-х роках.//УІЖ. — 1990.— № 2. — С. 16, 19.

[16] Романцов В. О. Назв, праця. —С. 111.

[17] Труд в СССР. — М., 1968. — С. 256, 257; Народное хозяйство СССР за 70 лет. — М., 1987. — С. 418, 420. (Підраховано автором.)