Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



НАЙБІЛЬШ ЧИСЛЕННІ НАРОДИ В УКРАЇНІ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
Этнография - История Украины

1. Національний склад України

Політика радянської влади щодо українців чітко простежується на змінах у національному складі республік колишнього Радянського Союзу, й України зокрема.

Слід підкреслити, що на українських землях ще з часів Київської Русі, і навіть раніше, мешкали представники багатьох етносів. Так, у 1897 р. на території України (в межах Радянської України за часів першого Всесоюзного перепису населення 1926 р.) мешкало 20,6 млн. осіб, у тому числі представники найбільших за кількістю населення національностей: українці — 15,8 млн. осіб — 76,7% усієї кількості населення, росіяни — 2,1 млн. осіб— 10%, євреї — 1,6 млн. осіб — 8%, німці — 378 тис. осіб — 1,8%, поляки — 268 тис. осіб — 1,3%, молдавани — 186 тис. осіб — 0,9%, білоруси — 67 тис. осіб — 0,3%, болгари — 60 тис. осіб — 0,3%, греки — 58 тис. осіб — 0,2% та ін.[1]

Природно, що і за часів радянської влади етнічний склад українських земель теж був багатонаціональним.

У багатонаціональній державі, якою була радянська країна, відбувалися процеси інтернаціоналізації життя у багатьох напрямах. Адже був спільний економічний простір, єдиний народногосподарський комплекс. Тісні економічні зв’язки між республіками і регіонами становили той
ґрунт, на якому базувалися інтернаціоналізація суспільного життя та стирання національних особливостей населення.

Але в межах СРСР цей процес тісно пов’язаний з русифікаторською політикою, яку продовжувала проводити після падіння Російської імперії радянська влада. Вона мала багато напрямів:

—      приєднання земель з переважно українським населенням до Російської Федерації;

—      русифікаторська політика в усіх республіках; впровадження російської мови як державної; створення пільгових умов для російської мови в навчально-виховних закладах (дитячих садках, школах, технікумах та вузах); розширення сфери впливу російської мови через усі засоби масової інформації (радіо, телебачення, кіно, театри, газети та журнали, а також наукові та літературні видання) та ін.;

—      примусове переселення до депортації включно населення з українських земель до інших республік Союзу (особливо до Російської Федерації);

—      переселення на українські землі населення з інших республік, особливо з Російської Федерації та ін.

Наслідки такої політики можна спостерігати вже на початку двадцятих років. Обмеження території України почалося ще за часів Тимчасового уряду Росії. Згідно з його інструкцією від 4 серпня 1917 р. під юрисдикцію Центральної Ради підпадали лише 5 губерній: Волинська, Подільська, Київська, Полтавська та Чернігівська (без Стародубського, Мглинського, Суразького та Новозибківського повітів).

Те саме зробив і радянський уряд 25 лютого 1919 р. на засіданні представників Росії та України: до складу останньої було включено губернії Волинську, Подільську, Київську, Полтавську і Чернігівську (крім двох повітів — Новозибківського та Суразького, які відійшли до Росії).

Україною велася робота щодо уточнення її кордонів з Росією та Білоруссю. На комісії ЦВК СРСР, яка працювала з 1 липня по 28 листопада 1924   р., рекомендувалося повернути Україні територію з кількістю населення 1 019 230 осіб, з яких українців було 58,1%. Українська делегація на підставі обґрунтованих матеріалів М. С. Грушевського, Д. Багалія та інших науковців пропонувала Росії повернути Україні території, де жили 2 050 956 осіб, з яких українців було 69%.

На думку автора, це відіграло суттєву роль у сьогоденному становищі на І українських землях, що відійшли до Молдови, коли там розгорнулася noil тужна течія проти входження її до Румунії. Так виникло питання про ут- || ворення автономії Придністров’я. Саме в цьому регіоні Молдови мешкали [І    багато українців із загальної кількості у республіці 600,4 тис. На жаль, тодішній Президент України Л. Кравчук у 1992 р. під час різанини в мол- I довському Придністров’ї, населеному понад 200 тис. українців, застерігав не втручатись «у внутрішні справи» іншої держави.

Наочне свідчення русифікаторської політики радянського уряду дає порівняння даних перепису 1922 р. та першого Всесоюзного перепису 1926 р. по Курській та Воронезькій губерніях. За даними перепису 1922 р. в них мешкало 1704 тис. українців. Але вже у 1926 р. із 3,3 млн. осіб населення в цих губерніях українців було лише 1,1 млн. осіб. А куди поділися 600 тис. осіб лише з цих двох губерній? Нікуди. Записалися росіянами і все. Як могло бути інакше, якщо в 1924/25 навчальному році в Курській губернії з 56 тис. школярів-українців лише 345 дітей здобували освіту рідною мовою?

Також до Російської Федерації входили округи: Таганрозький — 191.8 тис. українців (71,6%), Кубанський — 915,4 тис. осіб (61,4% всього населення), Донський — 498,3 тис. (44,1%).

Крім того, значна кількість українців мешкала на Далекому Сході — 315,2 тис. осіб, у Саратовській губернії — 202,3 тис., Сталінградській — 140.9   тис. та ін.

Продовженням антиукраїнської політики є і адміністративно-територіальний перерозподіл земель з Білоруссю теж не на користь України. Як свідчить перепис населення 1897 p., котрий занижував реальну кількість українців у Російській імперії, у Гродненській губернії налічувалося понад 360 тис. осіб, рідною мовою яких була українська, а в повітах Кобринському та Берестейському вони становили відповідно 79,6% та 64,4% всього населення. За століття до перепису на Гродненщині нараховувалося понад 220 тис. українців. За Брестським мирним договором

1918   р. до Української Народної Республіки були приєднані українські етнічні землі й терен Берестейщини (згадаймо битву Б. Хмельницького з Річчю Посполитою в 1651 p.). Проте уже в 1921 р. відповідно до Ризького договору, який підписали представники Польщі, Російської Федерації та більшовицького уряду України, ці землі відійшли до Польщі. Після звільнення українських та білоруських земель від влади Польщі в 1939 р.

1   грудня 1939 р. указом уряду СРСР новоутворені області Брестську та Пінську (об’єднані в 1954 р. в Брестську область) приєднали до БРСР.

Вони перебрали на себе компетенцію визначати національність поліщуків. За директивами Мінська та Москви органи влади заходилися скасовувати українську національність на теренах Берестейщини. З цією метою скорочуються українські школи. У 1940—1941 pp. в області їх було всього 58. Навіть під час німецької окупації їх було більше. Асиміляторська політика в Брестській області призвела до того, що в 1989 р. в Брестській області проживало лише 60 644 українці[2].

У 1937 р. загальна кількість населення республіки скоротилася до млн. осіб. З п’яти найбільш численних народів на 1 млн. осіб скоротилася кількість українців (до 22,2 млн.), які становили тепер 78,2% населення республіки, євреїв стало 1,5 млн. (5,2%), поляків — 418 тис. (1,6%).

Усього на 8 тис. осіб збільшилась кількість німців, яка становила 402 тис. осіб, зате значно більше зросла кількість росіян, яких стало 3,2 млн. осіб, а їх питома вага серед населення республіки за цей час підвищилась до 11,3%, або на 2%. Оскільки за цей час на 1,8% серед населення республіки скоротилася питома вага українців і на 0,2% євреїв, то весь приріст питомої ваги росіян у загальній кількості населення, можна вважати, відбувся саме за рахунок зменшення абсолютної і відносної кількості цих народів.

Такі зміни стали результатом проведення у ці роки індустріалізації, внаслідок якої до України на новобудови великих промислових підприємств приїхали сотні тисяч працівників, і особливо росіян. Під час колективізації в 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. сімей, а до червня 1931 p.— ще 23,5 тис. сімей.

За роки суцільної колективізації було експропрійовано майно у 200 тис. селянських сімей1, а їх самих було депортовано.

Про його загальні наслідки ми вже говорили. Тут зупинимось на тому, що на території України від нього найбільшою мірою постраждали українці. Як відомо, в Україні в 20—30-ті роки більшість населення мешкала в сільській місцевості: у 1926 р. — 81,5%, у 1939 р. — 64,1%. Серед сільського населення абсолютно переважали українці.

Так, у 1926 р. із 23,2 млн. українців на селі мешкало 20,7 млн. осіб, або 89,2%, у той час як із майже 2,7 млн. росіян — лише 49,6%, євреїв — з майже 1,6 млн. близько 356 тис. осіб (22,7%)’.

Оскільки голодомор, як це переконливо доводить відомий український історик С. Кульчицький[3], охопив переважно сільське населення, де не було введено карткову систему на продукти харчування, то з цього виходить, що від нього найбільше постраждали саме українці. Адже їх на селі було більше не лише в абсолютному обчисленні, а й у відносному.

Значні зміни в національному складі населення відбулися за наступні двадцять два роки, з 1937 р. до 1959 р. Суттєвий вплив на національний склад України мали наслідки Другої світової війни. Внаслідок німецько- фашистської навали загинуло не менше 8,5 млн. населення України.

Переможної весни 1945 р. на згарищі «третього рейху» війська антигітлерівської коаліції виявили понад 14 млн. іноземних громадян.

Приблизно 2,1 млн. осіб за роки війни були вивезені з України окупаційними фашистськими військами до Німеччини як дармова робоча сила.

Багато з них стали жертвами винищення у нацистських концтаборах. Згідно з офіційною статистикою у 1947 р. у західних окупаційних зонах Німеччини перебувало українців: в англійській — 54 580, американській — 104 024, французькій — 19 026, у трьох окупаційних зонах Австрії — 21 893 особи, у таборі під Ріміні в Італії — 11 тис., приблизно 100 тис. українців було на тих же територіях серед населення, яке переховувалося в лісах.

Цей контингент становив базу третьої хвилі української еміграції, що відбувалася після Другої світової війни.

Протягом 1947—1953 pp. розпочалося розселення мешканців таборів у різних країнах. Так, до Канади прибуло понад ЗО тис. переміщених осіб українського походження, СІЛА — 80 тис. осіб, Великобританії — 35 тис. осіб, Австралії — 20 тис. осіб, Бразилії — 7 тис. осіб, Аргентини — 6 тис. осіб, Франції — 10 тис. осіб. До 1950 р. 90% українців, які перебували в таборах для переміщених осіб, були переселені до різних країн[4].

У 1940 р. до республіки було приєднано Північну Буковину, з якої було утворено Чернівецьку область, де на початку Другої світової війни (у 1939 р.) мешкало 812,3 тис. осіб. У 1945 р. приєднано Закарпаття, де в 1959 р. мешкало майже 920,2 тис. осіб2. Протягом 1941р.— початку 1942 р. з території України були депортовані майже всі німці, яких ще в 1937 р. тут мешкало понад 400 тис. осіб.

Усі ці події істотно вплинули на національний склад і особливо на кількість населення України.

За 20 років загальна кількість населення республіки зросла до

41,9    млн. осіб, або на 11 млн. осіб. Українців стало 32,2 млн. осіб (на 8,5 млн. осіб більше), білорусів — 290 тис. осіб, а росіян — 7,1 млн. осіб.

За цей період скоротилися питома вага і кількість поляків з 418 тис. осіб до 363 тис. і особливо євреїв — з 1,5 млн. осіб до 840 тис. Якщо в 1939 р. питома вага останніх серед населення становила 4,9%, то в 1959 р. вона знизилася до 2,0%. Адже за часів німецької окупації фашисти на землях України застосовували щодо євреїв справжній геноцид. Лише восени 1941 р. фашисти в Україні знищили 850 тис. євреїв3. У зв’язку з депортацією зникають представники німецького народу, які жили на українських землях зі стародавніх часів.

Питома вага українців продовжувала знижуватись і в 1959 р. становила 76,8%, тобто їх стало менше на 1,4%, і це при тому, що до України приєдналося майже 9 млн. населення Західної України, де частка українців була значно більшою, ніж в Україні.

За цей період найшвидшими темпами зростала кількість росіян. У 1959 р. їх було 7,1 млн. осіб, тобто в 2,2 раза більше, ніж у 1937 р. Незважаючи на зростання кількості українців майже на 36%, питома вага росіян серед населення республіки зросла з 3,5% до 16,5%.

У 1959 р. досить значними були діаспори молдаван — 242 тис. осіб, болгар — 219 тис. осіб, румунів — 101 тис. осіб, греків — 104 тис. осіб, татар — 61 тис. осіб та інших народів.

Наведені дані свідчать про те, що, як і в попередні періоди часів ра- дянської влади, найбільш швидкими темпами в Україні зростала загальна кількість росіян. Більше того, якщо за бурхливий період 1926—1959 pp. їх питома вага серед населення республіки зросла на 2%, то за наступні тридцять років — на 5,3%.

Якщо в 1926 р. росіян було менше, ніж разом узятих представників 1 всіх інших народів, крім українців, у республіці — відповідно 9,3% і 10,7%,

то вже в 1937 р. це співвідношення змінилося на користь росіян до 11,3% проти 9,3%, а в 1989 р. росіян було вже 22,2%, тобто у 4 рази більше, ніж представників інших народів.

Продовжувала зростати і загальна кількість інших народів. У 1989 р. на землях України мешкали молдавани — 324 тис. осіб, болгари — 234 тис. осіб, мадяри — 163 тис. осіб, румуни —135 тис. осіб, татари — 86 тис. осіб, кримські татари — 47 тис. осіб, німці — 37 тис. осіб та ін.

Загальна ж кількість євреїв скоротилася до 486 тис. осіб (на 354 тис. осіб), поляків — до 219 тис. осіб (на 144 тис. осіб).

Розглянуті нами зміни в національному складі населення України за 1926—1989 pp. дають підстави для певних висновків.

Протягом майже всього періоду перебування українських земель в складі Радянського Союзу спостерігається стала тенденція до падіння питомої ваги корінного населення. Більш того, падіння питомої ваги українців за останнє тридцятиріччя було більш інтенсивним, ніж протягом 1926—1959 рр.

Наведені дані — яскраве свідчення наслідків русифікаторської по- і  літики щодо українських з незалежності у частини зрусифікованих українців прокинулося почуття національної гідності, і вони відновили свою приналежність до свого народу. Суттєво збільшилася кількість раніше депортованих кримських татар,
для яких в умовах незалежності склалися сприятливі умови для повернення до Криму. Навпаки, більш швидкими темпами скорочувалася чисельність і питома вага євреїв. Вони залишали нашу державу, тому що в перше десятиріччя нашої незалежності у нас не було своєчасно розроблено програму економічного становлення і подальшого розвитку країни, і в більшості населення погіршилося матеріальне становище. Стосовно представників інших етносів в країні не відбулося суттєвих змін.

Наведений матеріал свідчить про те, що за часів радянської влади в Україні продовжувалася антиукраїнська русифікаторська політика часів Російської імперії XVIII—XIX ст. Лише за часів незалежності в Україні склалися сприятливі умови для вільного розвитку всіх етносів, які з стародавніх часів жили на наших землях, що і позначилося на подальших змінах, які відбулися в етнічному складі населення.

§ 2. Зміни в кількості населення областей

Простежити зміни в кількості населення на території областей України за 20—30-ті роки практично майже неможливо, оскільки відбувалися суттєві зміни в адміністративно-територіальному поділі території республіки. У час першого Всесоюзного перепису 1926 р. територія республіки дорівнювала 478 тис. км2 і поділялася на губернії, краї та округи. На час переписів 1937 і 1939 pp. та ж територія поділялася на 15 областей, окрема мова про Автономну Республіку Крим[7] (табл. 11, 13).

У 1939 р. і 1940 р. до України приєдналися землі Східної Галичини, Північної Буковини та частина Бессарабії, на які було поширено адміністративно-територіальний поділ нашої республіки.

Внаслідок такого приєднання територія республіки зросла до

588,2    тис. км2. За результатами Всесоюзного перепису населення 1959 р. було зроблено оціночні підрахунки кількості населення в 1939 р. у межах існуючого на 1959 р. поділу території України на 24 області й Автономну Республіку Крим (без Закарпаття, яке до 1945 р. не входило в Україну).

Цим адміністративно-територіальним поділом і керується автор.

У 1939 р. на території України в сучасних межах мешкало 40,5 млн. населення. Найбільшими за кількістю населення були Донецька область — 3,1 млн. осіб (всього 7,7% населення України), Київська — 2,6   млн. осіб (6,3%), Харківська — 2,6 млн. осіб (6,3%), Вінницька — 2,3 млн. осіб (5,6%), Львівська — 2,5 млн. осіб (6%) та Одеська — 2,1 млн. осіб (5,1%). Найменше жителів було в Херсонській області — 742,9 тис. осіб (1,8%), Чернівецькій — 812,3 тис. осіб (2%), Миколаївській —912,2 тис. осіб (2,3%).

Таким чином, у 8 областях і в Кримській республіці загальна кількість населення перевищила рівень 1939 р. За цей час скоротилась кількість мешканців західних областей: Львівської — до 2,1 млн. осіб (на '         350 тис. осіб), Тернопільської — до 1,1 млн. осіб (на 328 тис. осіб), Рівненської — до 926,2 тис. осіб (на 131,4 тис. осіб), Волинської — до 890,5 тис. осіб (на 141,2 тис. осіб), Чернівецької — 774,1 тис. осіб (на 38,2 тис. осіб). Зменшилася й їх питома вага серед населення України з 19,9 до 16,4%.

У скороченні загальної кількості населення в західних областях вирішальну роль відіграла німецько-фашистська окупація, яка була за часом триваліша, ніж в інших областях, а також міграція населення з них до Донбасу на роботу у галузях важкої промисловості, особливо у вугільній.

Також зменшилася кількість населення в Полтавській області на 264,1 тис. осіб, Сумській — на 192,7 тис. осіб, Вінницькій — на 136,2 тис. осіб, Хмельницькій — на 127,7 тис. осіб, Чернігівській — на 223,5 тис. осіб. Дещо зменшилася кількість населення у Житомирській, Одеській  Харківській, Черкаській областях.

Внаслідок головним чином величезних втрат населення України в роки Другої світової війни у більшості областей України (15 областей) не було досягнуто навіть довоєнної кількості населення.

У зв’язку з курсом на прискорення темпів розвитку галузей важкої промисловості певну роль у цьому відіграла і міграція населення з цих територій до Донбасу, а також за межі нашої республіки.

Якщо протягом 1939—1959 pp. головну роль у змінах кількості населення областей України відіграла Друга світова війна, а також голод 1946—1947 pp., то протягом наступних ЗО років суттєвих потрясінь, які б відбувалися на землях України і впливали на зміни в кількості населення, не було. За цей період кількість населення України зросла до 51,7 млн. осіб, або на 23,3%.

Зростання загальної кількості населення республіки відбулося в 19 областях і в Автономній Республіці Крим. Швидкими темпами зростала кіькість населення індустріальних областей, збільшується і частка їх населення в Україні. У 1989 р. в Донецькій області проживало 5,3 млн. осіб (10,3% населення в республіці), Київській — 4,5 млн. осіб (8,7%), Дніпропетровській — 3,9 млн. осіб (7,5%), Харківській — 3,2 млн. осіб (6,2%), Луганській — 2,9 млн. осіб (5,6%).

Найшвидшими темпами зросло населення Автономної Республіки Крим: з 1,2 млн. осіб до 2,4 млн. осіб, тобто вдвічі, а його частка в Україні — з 2,9% до 4,7%.

Досить повільно зростало населення у згаданих раніше західних областях України, з яких лише у Львівській та Івано-Франківській областях їх питома вага зросла відповідно на 0,3 і 0,1%, у Рівненській та Чернівецькій вона не змінилася, а в Тернопільській навіть знизилася на 0,3%.

В 5 областях України навіть скоротилася загальна кількість населення — у Вінницькій, Житомирській, Сумській, Хмельницькій та Чернігівській.

За 1959—1989 pp. швидкими темпами зростала чисельність і питома вага в найбільших за кількістю населення і потужніших за промисловим виробництвом областях: у Дніпропетровській області — на 1165 тис., Донецькій — на 1050 тис., Запорізькій — на 610 тис., Київській — на

548,6    тис., Луганській — на 434 тис., Львівській — на 619,19 тис., Одеській — на 597,4 тис., Харківській — на 655,0 тис., Криму — на 1151,5 тис. Якщо в цілому кількість населення України зросла на 9831 тис., то населення згаданих восьми областей і Криму — на 6831 тис. осіб.

Якщо за тридцять років населення України зросло на 23,5%, то цих областей -— на 29,9%.

Процес подальшого зростання кількості населення країни продовжувався і в наступні чотири роки. Він охопив більшість областей — Волинську, Дніпропетровську, Донецьку, Закарпатську, Запорізьку, Івано- Франківську, Київську, Кіровоградську, Луганську, Львівську, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Рівненську, Сумську, Тернопільську, Харківську, Херсонську, Хмельницьку, Черкаську, Чернігівську та Республіку Крим. Лише в трьох областях країни спостерігається його скорочення. Оскільки процес зростання населення продовжувався в цілому по Україні і в переважній більшості її областей, то можна відзначити лише перші ознаки депопуляції.

Отже, протягом усього післявоєнного періоду і до початку 1993 р. по всій Україні і переважній більшості її областей спостерігалося поступове зростання населення республіки.

На жаль, починаючи з 1993 р. негативна тенденція, розпочата спочатку в трьох областях, у наступні роки охопила всі області і Україну в цілому. На день Всеукраїнського перепису населення 5 грудня 2001 р. в країні було вже 48457,1 тис. мешканців, тобто за вісім років воно скоротилося на 3,7 млн. (7,1%) — цей процес охопив усі області. Особливо швид- ко зменшувалося населення у промислово потужних областях: Дніпропетровській — на 368,85 тис., Донецькій — на 524,7 тис., Запорізькій — на

186,7    тис., Київській — на 152,4 тис., Луганській — на 339,8 тис., Львівській— на 150,4 тис., Одеській — на 170,1 тис., Харківській — на 267,9 тис. і Республіці Крим — на 227,9 тис. У цілому по цих областях воно зменшилося на 2388,9 тис. осіб.

Отже, незважаючи на суттєві коливання у складі населення республіки і областей, саме в цих областях і Криму протягом 1959—2001 pp. була зосереджена більшість населення України — відповідно 22859,7 тис. (54,6%) і 27692,7 тис. (57,1%). Це вже свідчення того, що в нашій країні активно відбувається процес депопуляції населення. Хоча для цього немає ніяких об’єктивних обставин.

§ 3. Національний склад регіонів та областей України

Вище розглядався національний склад населення України. Оскільки на її землях жили представники різних етносів, то, природно, багатонаціональними були і її регіони та області. Це також наочно підтверджується і переписом 1926 р.

Як і в республіці, в усіх регіонах найбільшим за чисельністю був український етнос. З усієї кількості населення Полісся — 2959 тис. осіб — українців було 2392,7 тис. осіб (80,7%), на Правобережжі з 8998 тис. осіб українців — 7741,9 тис. осіб (86%), на Лівобережжі з 7066,9 тис. осіб — 6204,8 тис. осіб (87,7%), у Гірничому підрайоні з 2036,2 тис. осіб— 1221,8 тис. осіб (59,8%), у Дніпровському районі з 2391 тис. осіб — 1983,4 тис. осіб (84,5%), у Степу — з 5568,2 тис. осіб — 3674,1       тис. осіб (65,9%). Отже, як і в XVIII — XIX ст., в етнічному складі усіх регіонів переважали українці[8] (табл. 14, 15).

Раніше зазначалося, що українські землі за етнічним складом населення з давніх часів були багатонаціональними. Так було і за часів радянської влади.

Якщо розглянути Полісся, Лівобережжя, Гірничий підрайон, Дніпровський промисловий район та Степовий за найбільш численними національностями, то слідом за українцями тут ідуть росіяни, за ними — євреї, четвертими за чисельністю ідуть поляки в Поліссі, Правобережжі та Лівобережжі, а в Дніпровському промисловому районі, Гірничому підрайоні і особливо у Степу — німці.

З усіх округів, на які було поділено Україну, лише в Одеському українці не становили більшості населення (41,2%). Але і в цьому окрузі вони були найбільшою етнічною групою населення. За ними за кількістю йшли росіяни — 23,3% та євреї — 19,7%.

На другому місці за чисельністю в усіх регіонах ідуть росіяни. Лише на Правобережжі за чисельністю і часткою другими йдуть євреї — 7,6%, а росіян — 2,6%. В усіх 11 округах Правобережжя другою нацією за чисельністю були євреї (Бердичівський, Білоцерківський, Вінницький, Уманський, Кам’янецький, Київський, Могилівський, Проскурівський, Тульчинський, Шевченківський та Шепетівський). Вони також були другими і в окремих округах інших регіонів: Кременчуцькому, Лубенському, Ніжинському, Прилуцькому, Роменському (5 округів з 6 Лівобережжя) і Первомайському (1 з 8 Степового).

Протягом 20—30-х років в Україні відбувся адміністративно-територіальний перерозподіл земель. Україна, як і інші республіки, відійшла від губернського, окружного та повітового поділу до обласного та районного. Всесоюзний перепис населення 1939 р. дає нам такий національний склад в утворених областях.

На той час до складу України входило 15 областей та Молдавська Автономна Республіка. В усіх областях нашої країни українці становили абсолютну більшість їх населення. Навіть у Молдавській Автономній Республіці українці становили 50,7%, в той час як молдаван було 28,6%, росіян — 10,2%.

За наявністю корінного населення області можна поділити на 3 групи (табл. 14, 15,16):

перша група, до якої належать області, де українці становили 90% і більше місцевого населення. До неї входили лише області: Чернігівська — 92,1%, Полтавська — 91,6%, Київська — 91,3% (3 області);

друга група (від 70 до 90%): Вінницька — 86,1%, Кіровоградська — 87,4%, Дніпропетровська — 79,7%, Житомирська — 77,8%, Сумська — 87,2%, Хмельницька — 82,9%, Харківська — 71,3% і Миколаївська — 71,8% (8 областей);

третя група (від 50 до 70%): Донецька — 59,3%, Запорізька — 66,2%, Луганська — 63,3%, Одеська — 58,7% (4 області) і м. Київ — 53,2%.

Оскільки адміністративно-територіальний поділ України порівняно з 1926 р. змінився, не можна простежити точно зміни в національному складі населення за територіями. Але можна висловити припущення, що склад областей не зазнав суттєвих змін. Наприклад, найнижча частка українців у 1926 р. спостерігалася в Гірничому підрайоні, до якого входили Артемівський, Луганський та Сталінський округи — 59,8%, ці землі в 1939 р. включено в Донецьку та Луганську області, що увійшли до складу третьої групи, тобто з найнижчим відсотком у них українців. Більшість земель Правобережжя і Лівобережжя (за поділом 1926 р.) в 1939 р. увійшли до складу областей другої групи.

У 1939 р. другою національною групою за кількістю були росіяни: в Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Донецькій, Сумській, Київській, Харківській, Чернігівській областях (12 областей). Євреї були другими в таких областях: Вінницькій, Житомирській, Хмельницькій (Кам’янець-Подільській) (3 області) і м. Києві. Третіми вони були в Луганській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Миколаївській, Київській, Одеській, Полтавській, Сумській, Харківській, Чернігівській (10 областей).

У таких областях, як Житомирська, Хмельницька, третіми були поляки, у Запорізькій — німці, а в Донецькій — греки.

Такий короткий огляд національного складу областей України за переписом 1939 р. за трьома найбільш численними національностями.

У наступні 20 років переписів не проводилося. За цей час, як уже раніше говорилося, відбулися події, що безпосередньо вплинули на територію України, кількість її населення та національний склад. Серед них: Друга світова війна, тимчасова окупація території нашої країни, величезні втрати населення внаслідок війни, евакуація населення на схід Союзу, продовження сталінських репресій, голод 1946—1947 pp., депортація населення, переїзд на роботу з України до Сибіру та Казахстану, переселення до наших земель населення з Росії, возз’єднання з Україною споконвічних етнічних земель, внаслідок якого було утворено ряд областей: Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Дрогобицьку (пізніше об’єднану зі Львівською), Львівську, Рівненську, Тернопільську, Чернівецьку області, з існуючих ще в довоєнні часи виділено Херсонську область (1944 p.).

У 1954 р. до складу України ввійшла Кримська область, а із земель Полтавської та Київської областей було утворено нову область — Черкаську. Таким чином, якщо в 1939 р. в Україні налічувалося 15 областей, то в 1959 р. їх було вже 25.

Оскільки певних територіальних змін зазнали до 1959 р. і області, які існували у 1939 p., то порівняння з цим роком в абсолютному обчисленні не можна вважати повністю коректним, але воно є до певної міри припустимим у відносних цифрах.

Розподіл областей за національною ознакою населення на згадані три групи в 1959 р. був такий:

перша група — Полтавська та Чернігівська (тобто ті, що і в 1939 p.), Вінницька, Черкаська, довоєнна область Київська, а також західноукраїнські — Хмельницька, Волинська, Івано-Франківська, Рівненська та Тернопільська (10 областей);

друга група — Дніпропетровська, Житомирська, Закарпатська,

Кіровоградська, Львівська, Миколаївська, Сумська та Херсонська (8 областей);        ,

третя група — Донецька, Запорізька, Луганська, Одеська, Чернівецька (ввійшла до складу республіки в 1940 р.), Херсонська і м. Київ (6 областей).

Окремо відмітимо Кримську область, де українці становили меншість населення.

Певні зміни відбулися в національному складі областей. Так, слід звернути увагу на те, що серед національних груп областей відбулося не лише абсолютне збільшення кількості росіян, а й зростання їх питомої ваги.

Внаслідок геноциду фашистів щодо єврейського населення скоротилася не лише абсолютна їх кількість в областях, а й їх частка серед населення.

Росіяни стали другою за кількістю національною групою населення в 24 областях, навіть у таких, де вони в 1939 р. були третіми: Вінницькій, Житомирській, Хмельницькій та м. Києві. У Криму росіяни взагалі становили більшість. Лише в Закарпатській області другими були угорці.

За наступні ЗО років кількість населення України зросла на 9,4 млн. осіб, або на 22,9%. У 20 областях республіки і місті Києві воно збільшилося, а в п’яти навіть скоротилося: у Вінницькій, Житомирській, Сумській, Хмельницькій і Чернігівській. За цей період, як і в Україні, в цілому в 15 областях скоротилася питома вага корінного населення: у Вінницькій — з 92,1    до 91,5%, Дніпропетровській — з 77,8 до 71,6%, Донецькій — з 55,6 до 50,7%, Запорізькій — з 68,4 до 63,2%, Київській — з 93 до 89,4%, Кіровоградській — з 88,5 до 86,9%, Луганській — з 58 до 51,9%, Миколаївській — з 81,4 до 75,6%, Одеській — з 55,2 до 54,6%, Полтавській — з 93,2 до 87,9%, Сумській — з 88,1 до 85,5%, Харківській — з 68,7 до 62,8%, Херсонській — з 81,1 до 75,7%, Черкаській — з 94 до 90,5%, Чернігівській — з 94,9 до 91,5%.

Особливо значне падіння частки українців відбулося в Донецькій та Луганській областях.

До областей, де питома вага українців збільшилася, належать:

Закарпатська — з 74,6 до 78,4%, Івано-Франківська — з 93,6 до 95%, Кримська — з 22,3 до 25,8%, Львівська — з 86,3 до 90,4%, Тернопільська — з 94,5 до 96,8%, Хмельницька — з 90 до 90,4%, Чернівецька — з

66,9    до 70,8% і м. Київ — з 60,4 до 72,5% (7 областей).

Не змінилася питома вага українців у Волинській області — 94,6%, Рівненській — 93,3% та практично Житомирській — 85 і 84% (3 області).

Наведені матеріали свідчать про те, що відбувся певний перерозподіл областей між групами: Київська і Полтавська області з першої групи перейшли до другої групи, Львівська — навпаки, а Чернівецька і м. Київ з третьої групи перейшли до другої.

Характерною особливістю цього періоду було те, що в усіх трьох областях України, де корінне населення становило близько 60% (Донецька, Луганська і Одеська), відбулося і суттєве скорочення його кількості.
Тенденція до зростання питомої ваги росіян притаманна як усій !       країні, так і наведеній 21 області України. Особливо значно частка росіян

Таким чином, тенденція до падіння питомої ваги українців у складі населення країни і зростання за їх рахунок частки росіян, що спостерігалася в 20-ті — 30-ті роки, продовжувалася і в останні тридцять років існування наших земель у складі СРСР.

Більш того, вона проходила ще інтенсивніше. Так, якщо за період 1926—1939 pp. частка українців скоротилася з 80 до 76,2% (на 18%), то за ті ж одинадцять років з 1959 р. по 1970 р. вона зменшилась відносно з 76,8 до 74,3% (на 2,5%). За ці ж періоди питома вага росіян відповідно змінилася з 9,3 до 11,3% (на 2%) та 16,9% і 19,4% (на 2,5%). Отже, процес зменшення українців відбувся виключно за рахунок збільшення росіян.

Слід підкреслити, що процес русифікації в повоєнні роки в Україні проходив ще інтенсивнішими темпами. Які ж зміни в національному складі областей України відбулися за дванадцять років після перепису 1989 p., з яких десять припадають на життя українського народу в умовах незалежності?

У грудні 2001 р. як в Україні в цілому, так і в усіх її областях зросла кількість і питома вага українців. У цьому році в Україні вона зросла з 72,7% до 77,8%, тобто на 5,1%. Особливо швидкими темпами вона зростала в найпотужніших промислових областях, де за попередні тринадцять років відбувався процес їх русифікації.

Істотно, що в більшості з них темпи приросту перевищували середні республіканські: в Дніпропетровській — на 7,2%, Донецькій — на 6,2%, Запорізькій — на 7,7%, Луганській — на 7,1%, Одеській — на 8,2% і Харківській — на 7,9%. У цих областях найбільше зменшується питома вага росіян. Якщо порівняти зміни питомої ваги за цей період українців і росіян, то побачимо, що зростання частки українців відбулося в основному за рахунок росіян. Але це зовсім не значить, що цей перерозподіл
відбувся виключно за рахунок відтоку росіян з українських земель до Росії. Ця тенденція досить просто обґрунтовується. В умовах незалежності держави відбувся процес дерусифікації українців, у них прокинулося почуття гордості, поваги, гідності до свого народу.

В усіх областях країни скоротилася частка серед населення євреїв. Вони виїжджають до своєї національної держави і до США, Німеччини. Адже в умовах незалежності у населення значно розширилися можливості для переселення людей за межі України.

Особливо відчутними є зміни в кількості німців. Якщо напередодні Другої світової війни на землях УРСР їх було понад 390 тис. осіб, то в 2001 р. їх кількість дорівнювала 33,3 тис., тобто їх було менше однієї десятої. Основним місцем їхнього мешкання сьогодні є такі області: Закарпатська — майже 3,5 тис., Дніпропетровська — 6,4 тис., Донецька — 6,3    тис., Запорізька — 2,3 тис., Луганська — 1,3 тис., Крим — 2,1 тис., всього — 26 тис.

Лише в Автономній Республіці Крим спостерігаються інші тенденції. Тут скоротилася частка українців з 26,7 до 24,3%. Тотожна тенденція спостерігається і серед росіян — з 65,6 до 58,3%, хоча вони і продовжують залишатись абсолютною більшістю населення автономії.

Особливо швидкими темпами на півострів повертаються кримські татари, зростання їхньої природної кількості населення теж проходить інтенсивно. Тому їхня кількість у Криму навіть перевищила рівень з 218,9    тис. осіб у 1939 р. до 243,4 тис., а питома вага серед місцевого населення — з 1,9% в 1989 р. до 12% в 2001 р.

Таким чином, Українській державі слід враховувати демографічні тенденції, що виявилися в ній, її областях і регіонах, при плануванні соціально-економічного, культурного і політичного розвитку держави.

§ 4. Населення Автономної Республіки Крим

Складовою частиною півдня України є Кримський півострів. Йому, як і всім південним землям нашої республіки, притаманні як загальні тенденції, так і суттєві відмінності. За національним складом населення він був та є чи не найбільш строкатим регіоном наприкінці XX і початку XXI ст. У складі населення Криму численну групу становили люди українського походження. Цьому сприяло сусідство Криму з землями Київської Русі, пізніше — Запорозької Січі та іншими українськими землями.

Певний вплив на збільшення кількості українців мали часті навали турків, кримських татар на Україну, вивезення до Криму полонених- українців.

На строкатість національного складу Криму також впливало підпорядкування його султанській Туреччині, потім Росії.

Приєднання Криму до Росії остаточно закріплено договором між Росією і Туреччиною 1774 р. (Кючук-Кайнарджийським миром), а також Ясським договором 29 грудня 1791р. Отже, Росія закріпила за собою вихід до Чорного й Азовського морів. Це приєднання суттєво вплинуло на національний склад населення прилеглих земель.

Розпочалося переселення на ці землі мешканців європейських губерній Росії.

Міста узбережжя населяли греки, євреї, вірмени, гірські райони — караїми, таври, степи поблизу Перекопа — ногайці, татари тощо. Степова частина Криму і Північна Таврія в давні часи постійного населення майже не мали.

Більшість поселень налічувала 5—7 будинків, лише декілька: Бахчисарай, Козлов, Карасубазар, Ак-Мечеть — від 200 до 500 будинків.

Наприкінці XVIII — в середині XIX ст. національна структура Криму зазнала суттєвих змін. Тривалий релігійний і міжнаціональний конфлікт призвів до того, що до 1778 р. з Криму до Приазов’я виїхало понад 31 тис. християн — греків, вірменів, грузинів. З кінця XVIII ст. в Криму, як і на Півдні України, починається широка колонізація Росією неза- селеної його степової частини. Розпочалася масова еміграція кримських татар до Туреччини. Після Кримської війни 1853—1856 pp. за кордон виїхало понад 230 тис. осіб, переважна більшість ногайців. Населення півострова зменшилося майже наполовину.

У 1867 р. у Криму мешкало лише 15 тис. російських селян. Пізніше широкого розмаху набуло заселення півострова переважно українцями, а також греками, німцями, болгарами, вірменами, поляками, чехами та ін.

Переселенцям надавалися для життя тимчасові пільги. їм виділялося до 65 десятин землі на одне господарство, вони на певний строк звільнялися від військової повинності, податків, одержували позики на пільгових умовах.

З кінця XVIII ст. Крим приєднався до української етнічної території. З цього часу правомірна його назва — Південна Україна.

Згідно з переписом 1897 р. в Таврійській губернії мешкали 762,8 тис.
населення, в тому числі українців — 314,2 тис. осіб. Вони становили найбільшу частку її населення — 41,6%, за ними йшли кримські татари — 13%, німці — 5,4%, євреї — 3,8%, болгари — 2,8% та ін[10].

Переселенська політика щодо Криму суттєво змінювала національний склад його населення. За переписом населення 1915 р. тут мешкало 771 тис. осіб, найбільшими національними групами тут були татари — 294 294 особи (38,1%), росіяни — 180 800 осіб (23,4%), українці — 64 400 осіб (8,4%), німці — 56 840 осіб (7,4%), євреї — 23 468 осіб (3%), вірмени — 8 317 осіб (1,1%), греки — 17 114 осіб (2,2%), болгари — 7 450 осіб (1%)[11].

Складні політичні процеси відбувалися на півострові після Жовтневого перевороту, в роки громадянської війни 1918—1920 pp. У січні 1918 р. війська татарського Курултаю намагалися, але не змогли захопити Севастополь. У цьому місті загони анархістів-матросів заарештували місцевого муфтія Челебієва і розстріляли його разом з 500 російськими офіцерами за наказом голови ЦК Криму Гавена.

21 березня 1918 р. в Криму утворюється Радянська Соціалістична Республіка під назвою Таврида як складова частина РРФСР. Але вже у квітні 1918 р. татари розстрілюють більшовицький уряд Радянської Республіки Тавриди. Тієї ж весни німці захопили Крим.

У травні 1918 р. німецький посол у Росії Мірбах у ноті до народного комісара іноземних справ Російської Федерації писав, що Крим має бути предметом договору між Росією і Україною.

17 червня 1918 р. генерал Сулькевич (литовський татарин) сформував уряд Криму. Він 21 липня 1918 р. звернувся до Німеччини, щоб створити в Криму незалежне татарське ханство. 2—3 липня на нараді імперського уряду і верховного Головнокомандуючого Німеччини було звернуто увагу, що на Крим претендують Росія і Україна.

Після остаточного встановлення радянської-влади в Криму наприкінці 1920 р. органи ВЧК провели масові репресії. У Севастополі було розстріляно сотні заложників—татар і греків. Документи свідчать, що було розстріляно близько 25 тис. офіцерів. У Севастополі розстріли відбувалися до серпня 1921 р. На місці Херсонеса було утворено концтабори.

У травні 1921 р. Політбюро РКП(б) приймає рішення про утворення Кримської Автономної Республіки в складі РРФСР[12]. 11—17 листопада 1921р.

Тяжким випробуванням для місцевого населення стала депортація за наказом Державного комітету оборони від 11 травня 1944 р. Кримських татар звинувачували в активному співробітництві з німецькими окупаційними властями. Спираючись на таке звинувачення, комітет постановив: «...всех татар выселить с территории Крыма и поселить их на постоянное место жительства в качестве спецпоселенцев в районах Узбекской ССР...» У листі до Й.Сталіна від 29 травня 1944 р. звинувачуються у співпраці з німцями також болгари, греки та вірмени. Це стало підставою до виселення з Криму всіх представників цих народів. На виконання цієї постанови з Криму було масово депортовано 18 травня 1944 р. 183,15 тис. кримських татар, незабаром їхню долю розділили 11   тис. вірмен, 12 тис. болгар, 14,5 тис. греків, а 61 тис. німців вислали ще 15 серпня 1941 р. Отже, з півострова було вислано представників п’ятьох різних етносів. Верховна Рада Криму в 1993 р. прийняла спеціальну постанову про щорічне відзначення 18 травня як Дня пам’яті жертв депортації з Криму[16].

У книзі «Український етнос», виданій у 1998 р., автор наводить загальну кількість депортованих 18 травня 1944 р. — 228,5 тис. осіб, а також кількість кримських татар. У цій книжці подано уточнену кількість кримських татар, а також виселених вірмен, болгар та греків. Усі депортовані народи не є автохтонами, включаючи і кримських татар. Адже автохтонами можна вважати таврів, а серед депортованих — греків, котрі опинилися в Криму ще до нашої ери й утворивли грецькі міста — носії античної культури.

З метою заповнити цю прогалину на початку 1945 р. до Криму було переселено понад 17 тис. сімей, навесні 1946 р. завезли 11 тис. сімей, яким було виділено 56 млн. карбованців, а за 1950—1954 pp. ще 57 тис. сімей[17]. Частина з тих, що переїздили до Криму, повернулися до рідних місць або місць колишнього мешкання.

Слід також зазначити, що до травня 1944 р. населення Криму становило 780 тис. осіб, а після депортації майже 300 тис. тут лишилися близько 500 тис. Крім того, за часів окупації гітлерівці знищили 25 тис. євреїв, майже всіх, хто не був евакуйований, а також нечисленну національність — кримчаків, оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм. Близько 300 тис. дорослого чоловічого населення воювали на фронтах, і півострів майже обезлюднів.

Улітку 1944 р. в більшості кримських сіл не було кому збирати й мізерні врожаї. Адже якщо в 1940 р. площа під посів у Криму становила 987,4    тис. га, а озимої пшениці 447,5 тис. га, то навіть в 1950 р. — відповідно 881,9 тис. га і 257,5 тис. га; площа садів зменшилась на 6 тис. га; середній урожай зернових культур становив 10,7 ц/га і 3,9 ц/га. Крим скоротив річний продаж зерна майже в 5 разів, овочів — удвічі і тютюну — втричі. Наприкінці 1953 р. в Криму було лише 3 хлібних магазини, 13 — м’ясо- продуктових, 8 — молочних, 2 — тканин та мала кількість магазинів взуття, книжкових, будівельних тощо.

Глибокої осені 1953 р. Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов відвідав Крим. Він був вражений безпросвітністю, яку там побачив. Хрущов терміново повернувся до Києва, провів розмову з керівництвом республіки, головною темою якої стали кримське питання та неприємні враження від поїздки. Хрущов умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. Такий «подарунок» Україні зробив уряд СРСР та РРФСР.

Але ще до того часу Кримська область була в економічному просторі України. Її паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування, легка промисловість та залізничний транспорт були фактично об’єднаними з Україною, яка надавала Кримській області велику допомогу у відродженні мостів, відбудові заводів та фабрик, водопостачанні, будівництві. Про допомогу українців у відновленні Криму газета «Крымская правда» писала 17 січня 1954 р. Отже, народ України відігравав величезну роль у тому, що Крим став потужним промисловим регіоном, яскравим міжнародним курортом, де лікуються і відпочивають мільйони громадян з України та усього світу[18].

У повоєнні роки економіка Криму більше, ніж це було раніше, зрослася з економікою України. Постачання води, електроенергії надходило з нашої республіки. Будуються Сімферопольське та Старо-Кримсь- ке водосховища, Північно-Кримський канал. Металургійні заводи України приймають агломерат із Керчі, флюси — з Балаклавського рудника. Спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки між Україною та Кримом стали ґрунтом, на підставі якого голови місцевих Рад Сімферополя і Севастополя поставили питання про приєднання Криму до України.

Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. «Про передання Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» та аналогічною постановою, яку прийняла Верховна Рада УРСР 26 квітня 1954 р., Крим офіційно стає складовою частиною України.

Після входження Криму до складу України процес переселення на півострів тривав, у тому числі і з областей Росії. Така політика призвела до дальших змін у складі населення півострова.

До 1959 p., тобто за 20 років (з 1939 p.), загальна кількість населення Криму зросла до 1202 тис., серед яких росіяни становили 858,3 тис. осіб (71,5%), українці — 267,7 тис. осіб (22,3%). За цей період питома вага росіян зросла на 21,9%, українців — на 8,6%. У зв’язку з депортаціями 1941 та 1944 pp. зникають з півострова німці, кримські татари, вірмени, болгари та греки.

За ці роки другою за кількістю групою серед населення замість татар стали українці, на третє місце перемістилися євреї, хоча їх загальна кількість скоротилася на 29,1 тис. осіб, а питома вага зменшилася з 5,8% до 2,2%.

Процес змін національного складу населення Криму тривав і в наступний період.

У 1989 р. (тобто через ЗО років) загальна кількість кримчан становила 2430,5 тис. осіб, у тому числі росіян — 1629,5 тис. осіб, українців — 626 тис. осіб, білорусів — 50 тис. осіб. Продовжувалося скорочення кількості євреїв — до 18 тис. осіб. 1959 р. починається повернення депортованих народів. У 1989 р. кримських татар стало 38,1 тис. (1,9%), німців — 2,2 тис. (0,1%), вірмен — 2,4 тис. (0,1%), болгар — 1,8 тис. (0,1%) і греків — 2,5 тис. (0,1%). Внаслідок таких зрушень провідною групою серед населення продовжували залишатися росіяни — 67,1%, але їх питома вага серед населення Криму скоротилася на 4,4%, другою групою були українці, їх частка зросла до 25,8% (на 3,5%). З відновленням незалежності в Україні тенденції до змін у національному складі які спостерігалися в попередньому тридцятиріччі, набувають більш інтенсивного характеру. Це стосується насамперед повернення кримських татар з Узбекистану та інших земель, куди вони були примусово переселені в 1944 р. У 2001р. їх тут стало 243,6 тис., тобто більше, ніж за часів їхнього виселення.

Якщо в 1989 р. їхня частка серед місцевого населення становила лише 1,9%, то вона підвищилась до 12%, хоча і не досягла довоєнного рівня. Але слід підкреслити, що, як і до війни, кримські татари не становили більшість місцевого населення. Раніш тут був кожний п’ятий татарин, а в 2001 р. — лише кожний восьмий.

Процес змін у національному складі населення Криму не зупинявся і надалі. В 2001р. на півострові вже оселилися вірмени — 88 тис. (0,4%), болгари — 1,9 тис. (0,1%) (їхня кількість не змінилася), греки —

2,8    тис. (0,1%), німці — 2,5 тис. (0,1%). Таким чином, за роки незалежності з усіх народів, які до депортації жили в Криму, найшвидшими темпами поверталися кримські татари, їх кількість істотно перевищила довоєнну. Але не менші права на повернення мають і вірмени, болгари, греки та німці.

§ 5. Населення Києва

У процесі історичного розвитку кожний етнос світу поступово створює свій економічний базис. Одночасно з ним формуються національна культура, духовність, звичаї, обряди, традиції, мова тощо.

Важливу роль у цьому відіграють міста, які стають центрами національної культури. Згодом серед них виявляються такі, що з тих чи інших суспільно-політичних обставин стають провідними центрами духовності, суспільно-політичного, економічного та адміністративного життя, набувають звання столиць свого народу.

їх роль, місце в житті народу можуть змінюватися. Якщо народ перебуває під пануванням не своєї національної держави, то вони втрачають свої адміністративні, політичні функції, деякі з них навіть зникають.

З часів утворення Київської Русі і дотепер Київ — провідний центр української культури, духовності, політичного життя нашого народу.

Перебуваючи під пануванням інших народів, Київ втрачав свій адміністративний вплив на українські землі. Це суттєво впливало на чисельність і національний склад міста.

Панівні країни, прагнучи тримати в покорі український етнос, намагалися його денаціоналізувати, застосовуючи різні засоби (про що вже говорилося). Це стосувалося і населення столиці українського народу.

З часів Київської Русі і ще раніше на наші родючі і багаті на природні копалини землі приходили кіммерійці, скіфи, сармати, печеніги, половці, племена Великого Князівства Литовського, Польщі, Австрійської, Російської імперій та ін. Вони заселяли наші землі представниками свого народу, особливо це стосувалося столиці. Значну роль у заселенні столиці відігравали і міжнародні зв’язки наших земель з народами Сходу, Заходу, Півночі, Кавказу і навіть Середньої Азії. Тому ще з стародавніх часів наші землі були багатонаціональними. Це стосується насамперед столиці.

Оскільки більш-менш точних даних за IX—XIX століття щодо населення Києва немає, то важко розглядати зміни цього періоду.

Практично неможливо простежити тенденції, виявити якісь закономірності в змінах кількості та національного складу Києва протягом першого двадцятиліття XX ст. На них впливали такі тимчасові фактори в житті населення, як Перша світова війна, зміна влади в Києві протягом 1917—1920 pp. Отже, за цей короткий проміжок в історії міста Києвом керували: Російська імперія, Тимчасовий уряд, Центральна Рада, Павло Скоропадський, Директорія, чотири рази, з допомогою Російської соціалістичної федерації, до влади приходили більшовики (табл. 17).

Згідно з першим Всеросійським переписом 1897 р. у місті на той час проживало 247,4 тис. мешканців, з котрих росіян було приблизно 138,3 тис. (56%), українців — 54,5 тис. (22%), євреїв — 31,8 тис. (12,8%). Отже, Київ за національною ознакою не був столицею українського народу. Те саме можна стверджувати і про місто Одесу. Вона на той час за чисельністю на українських землях була найбільшою і займала четверте місце серед міст Російської імперії після Петербурга, Москви та Варшави...

Також, як і в Києві, серед населення Одеси українці були не найбільшим загоном. Тут росіян було 53%, євреїв 32%, а українців лише 6%. У третьому за кількістю населення м. Харкові росіян також було більше (58%), а українців — 25%.

Київ і за чисельністю населення не був тоді найбільшим містом на тих українських землях, які входили до Російської імперії. На той час в Одесі мешкало 405 тис. осіб. Більш того, в 1914 р. в Києві було населення 626,3 тис., а одеситів у 1915 р. — 655,9 тис.

Ці підрахунки не можна вважати точними з різних причин. Але на склад населення суттєво вплинули майже 250 років русифікаторської політики щодо українського народу, яку проводили Російська імперія і загарбники попередніх часів.

XX ст. виявилося дуже бурхливим для українського етносу. Навіть протягом окремих коротких періодів спостерігаються істотні зрушення у складі населення столиці. На нього суттєво вплинули Перша світова війна, наступні події, революція в Росії, визвольні змагання українського народу та ін.

Тому автор пропонує розглянути зміни у складі Києва за такі проміжки: 1917—1923 pp., 1923—1926 pp., 1926—1939 pp., 1939—1959 pp., 1959 — 1979 pp., 1979—1989 pp. і за часи незалежності до 2001 р.

За період з кінця XIX ст. до 1917 р. загальна чисельність столиці зросла більш ніж на 200 тис. осіб. Кількість українців теж зросла. Але оскільки загальна кількість інших народів збільшувалася швидше, то питома вага українців у столиці знизилася майже на 6%. Більш того, якщо за чисельністю українці наприкінці XIX ст. були другими після росіян, то за цей період вони перемістилися на третє місце.

Наступні три роки були часом бурхливих змагань українського народу за відновлення своєї держави. Вони закінчилися поразкою, встановленням влади більшовиків з допомогою військової сили Російської Федерації в 1920 р. На час встановлення більшовицької влади населення міста зменшилося на 100 тис. і становило 366 тис. осіб, а питома вага українців ще зменшилась до 14,3%, росіян стало 171,7 тис. осіб — 47%. Лише кількість євреїв, навпаки, збільшилася до 117 тис. осіб, що сприяло зростанню їхньої частки до 32%. Отже, в національному складі столиці нічого принципово не змінилося. Українців серед населення стало менше на 2,1%. Якщо в 1917 р. кожний шостий мешканець міста був українцем, то в 1920 р. лише кожний сьомий. Українці продовжували за кількістю залишатися третім національним загоном столиці.

Внаслідок Першої світової війни наші землі були поділені між чотирма європейськими країнами: Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною.

Якщо до Першої світової війни переважна більшість українських земель була в складі Російської імперії, то після її закінчення вони опинилися в складі СРСР.

Протягом наступного триріччя продовжувалося поглинання Російською Федерацією Української соціалістичної республіки. Воно закінчилося проголошенням утворення СРСР ЗО грудня 1922 р., куди увійшла і Україна.

На період 1921—1923 pp. припадає перший голод, який охопив українські землі у XX ст. За той час загинули сотні тисяч мешканців України. Фахівці вважають, що основними причинами голоду були страшенна посуха, а також більшовицька влада.

На цей період припадає і відновлення життя в умовах миру. Останнє сприяло зростанню чисельності населення України і Києва.

У 1923 р. кількість населення Києва хоча і зросла до 398 тис. осіб, але не досягла рівня 1917 р. У столиці українців стало 101,2 тис. осіб, або 25,6%. Уперше з 1897 р. зростає не лише кількість українців у столиці, а їхня питома вага серед населення. Серед мешканців міста продовжувала зменшуватись не лише кількість, а і питома вага росіян —до

144,2    тис. (36,2%), кількість євреїв дещо зросла —до 126,2 тис. (31,7%). Але і на цей час українці становили у столиці лише чверть її населення і продовжували залишатися лише третім етнічним загоном столиці. За наступне триріччя спостерігається хоча досить повільне, але чітке зростання кількості населення та питомої ваги українців серед населення столиці.

За даними першого Всесоюзного перепису населення 1926 р. в столиці мешкало 512 тис. осіб. Але серед них хоча і зросла загальна кількість українців, їх питома вага дещо зменшилася. Вони залишалися третім національним загоном у столиці, така ж тенденція спостерігається і у кількості та частці євреїв. Водночас зростає не лише кількість, а і питома вага росіян.

Наступний період охоплює тринадцять років — 1926—1939 pp., часи життя в умовах миру. На населення нашої країни впливали сталінщина, політика національного відродження, його розстріл, індустріалізація, колективізація, геноцид 1932—1933 pp., а також страшний терор 1937—1938 pp.

Суттєву роль у національній політиці відіграло й те, що до столиці у значних розмірах надсилають керівні кадри з РРФСР, а також що протягом 20-х—30-х років і в наступні шістнадцять років в республіці першою постаттю, практичним керівником республіки був перший секретар ЦК КП (б) України, причому жоден із них не був українцем за походженням.

Порівнюючи зміни у складі населення за цей час, слід відзначити продовження зростання абсолютної кількості населення Києва. В 1939 р. тут мешкало 846,7 тис. осіб, тобто їх стало більше у два з лишком рази. Істотні зміни відбулися в національному складі мешканців міста. Українців стало 450,6 тис., вони вперше за часи радянської влади стали абсолютною більшістю населення столиці — 53,2%. Хоча всього на 4,7 тис. осіб скоротилася кількість росіян, їх питома вага серед населення зменшилася більше ніж у двічі, з 36,3% до 16,5%. Незважаючи на зростання кількості євреїв до 224,2 тис. осіб, їх питома вага скоротилася до 26,5%, тобто зростання частки українців у столиці відбулося внаслідок падіння частки як росіян, так і євреїв.

Істотні зрушення як у чисельності, так і в національному складі столиці відбулися протягом наступних двадцяти років. На них вплинули людські втрати республіки за час Другої світової війни, голод 1946— 1947 pp., політика радянської влади щодо України, нічим не виправдані переселення українців на освоєння цілинних і перелогових земель, освоєння нафто- і газородовищ на території Росії, залучення українців до держнабору на чужі землі, необґрунтована депортація до Сибіру колишніх членів ОУН, їхніх родин, а також їм співчуваючих. І це відбувалося у ті часи, коли українські землі відносили до найбільш постражда- лих від Другої світової війни, а чисельність їх населення навіть у 1959 р. не досягла передвоєнного рівня. Україна в післявоєнні часи сама відчувала гострий попит на трудові ресурси. У нас значно зросла диспропорція складу населення за статтю. Якщо в 1939 р. жінок було 52,2%, то в 1959 р. майже 56%. Це негативно позначилося на народжуваності, природному зростанні трудових ресурсів тощо.

Певну роль у чисельності населення відіграло ще й те, що до України приєдналося населення Східної Галичини у 1939 р., Північної Буковини у 1940 p., Закарпаття у 1945 p., приблизно понад 9 млн. осіб.

Навіть при величезних людських втратах, яких зазнала наша країна (8,5 млн. населення), відновлення кількості населення в столиці відбулося швидшими темпами, ніж у цілому в Україні. У Києві на початку 1959 р. мешкало 1104,3 тис. осіб, або на 258,1 тис., на 30,5% більше, ніж в 1939 р.

За період із 1939 р. по 1959 р. істотно змінився і національний склад населення. Кількість українців у Києві зросла майже до 663,9 тис. осіб, продовжувала збільшуватися і їхня питома вага, сягнувши 60,1%, кількість росіян за ці роки збільшилась до 254,3 тис. осіб, на 114,7 тис. осіб при зростанні питомої ваги до 23,1%.

Геноцид, застосований німецько-фашистськими загарбниками до євреїв під час Другої світової війни (Бабин Яр), та інші чинники призвели до того, що в Києві євреїв у 1959 р. стало 153,5 тис. осіб, або за ці двадцять років їх стало менше на 70,8 тис. осіб, а питома вага знизилась до 13,9%, або майже вдвічі.

Протягом наступних тридцяти років населення України жило її умовах миру. Зростала загальна чисельність населення її областей і м. Києва. Як і в попередній період, темпи зростання кількості киян пере-
вищували темпи збільшення населення країни. За цей час населення столиці становило вже 2572,2 тис. осіб, або виросло на 1467,9 тис. осіб, у 2,3 раза, а країни — на 23,5%.

Істотні зміни відбулися і в національному складі Києва. Тут кількість українців зросла до 1863,7 тис. осіб (у 2,8 раза), а питома вага — до 72,5%. При зростанні кількості росіян до 536,7 тис. осіб їх питома вага зменшилася до 20,9%. Продовжувалося падіння чисельності і питомої ваги євреїв серед населення Києва відповідно до 100,6 тис. осіб — 3,9%.

Отже, протягом перебування України в складі Радянського Союзу кількість мешканців столиці безперервно зростала (за винятком років Другої світової війни). Збільшувались чисельність і питома вага українців. Якщо в 1923 р. в столиці їх було всього 25,6%, то в 1989 р. — 72,5%. В 1923 р. у столиці лише кожний четвертий був українцем, а в 1989 р. їх було майже три чверті. За цим показником столиця майже зрівнялася з населенням країни, де в 1926 р. українців було 80%, а в 1989 р. — 72,7%.

Процес змін у складі населення столиці продовжився і в роки незалежності.

Оскільки Київ був невід’ємною складовою часткою держави, то на нього суттєво вплинули тенденції, які відбувалися в цілому в країні.

Відповідь на це дають результати Всеукраїнського перепису населення, проведеного в грудні 2001 р.

За цей проміжок на них вплинули важливі події. Україна стала незалежною державою, і це сприяло активізації розвитку національної культури, свідомості, почуття гордості за свій народ, державу та ін.

На жаль, невизначення чіткої економічної програми подальшого розвитку призвело до того, що матеріальне становище переважної більшості населення нашої Батьківщини суттєво погіршилося.

Саме через це з 1993 р. у нас розпочалося загальне скорочення кількості населення. Якщо на початку 1993 р. в Україні мешкало 52,2 млн. осіб, то за даними перепису у 2001 р. їх стало лише 48,5 млн. Це суттєво вплинуло і на зміни в складі населення країни.

Кількість українців за період з 1989 р. по 2001 р. зросла з 37,4 млн. осіб до 37,5 млн. осіб, а їхня питома вага серед населення відповідно збільшилась з 72,7% до 77,7%.

На фоні загального скорочення чисельності населення України зростання кількості українців відбулося не внаслідок їх фактичного збільшення, а скоріше за все у нас проходить процес дерусифікації українства, коли частина з них повернула собі справжню належність до свого етносу, у них прокинулося почуття національної гідності, гордість за свою духовність.

8,3    Досить суттєві зміни відбулися в чисельності та питомій вазі росіян та євреїв. Кількість росіян у республіці зменшилась з 11,3 млн. осіб до
млн. осіб, а їх питома вага відповідно з 22,2% до 17,3%. За ці дванадцять років ніякого відтоку росіян з України не спостерігалося.

Особливо скоротилися кількість і питома вага євреїв. Ця тенденція чітко виявилася в повоєнні роки. В часи радянської влади до початку Другої світової війни в Україні їх проживало близько 1,5 млн. осіб. Внаслідок геноциду щодо єврейського населення під час окупації України фашистами їх кількість скоротилася, за даними перепису 1959 p., до 840 тис. осіб. З утворенням держави Ізраїль у 1947 р. розпочався їх переїзд до неї в цілому з Радянського Союзу, також і з України. Тому через тридцять років їх кількість в Україні скоротилася до 490 тис. осіб.

Цей процес активно продовжувався і в наступний період. Наприкінці 2001 р. кількість євреїв скоротилася в Україні до 103, 6 тис. осіб (0,2%).

Тісно пов’язані з процесами, що відбувалися в Україні, зміни у складі населення її столиці. Але хоча кількість населення у країні зменшилась, за двадцять років кількість жителів столиці зросла з 2602,8 тис. осіб до 2611,3 тис.

За дванадцять років кількість росіян столиці скоротилася з 536,7 тис. осіб до 337, 3 тис. осіб, а питома вага з 20,9% до 13,1%. За цей період ще більш швидкими темпами зменшувалась кількість євреїв — відповідно з

103,6   тис. осіб до 17,9 тис. осіб, а їх питома вага становила 3,9% і 0,7%.

За цей період кількість українців столиці зросла до 2110,8 тис. осіб, а питома вага до 82,2% і стала більшою, ніж у цілому по країні. Отже, процес українізації столиці відбувався більш швидкими темпами, ніж у цілому по Україні.

Таким чином, протягом XX ст. у складі населення столиці Української держави відбулися істотні зміни. Його чисельність збільшувалася з 467,6 тис. осіб у 1917 р. до 2611,3 тис. у 2001 р. Особливо істотні зміни відбулися в його національному складі.

На початку XX ст., тобто за часів Російської імперії, майже 50% населення Києва вважали себе росіянами і лише одна шоста — українцями.

За цим показником місто навряд чи можна було вважати столицею українських земель. Це свідчення багатосотлітньої русифікаторської політики щодо українців, яку проводила Російська імперія.

Лише наприкінці тридцятих років XX ст. більш як половина мешканців Києва вже вважали себе українцями, а на початку XXI ст. понад чотири п’ятих його мешканців були українцями. Відчутну роль у цьому відігравало те, що Україна стала незалежною державою.


§ 6. Населення Севастополя

Севастополь за кількістю населення був другим містом на Кримському півострові. Його історія була дуже складною, що позначилося на чисельності та національному складі його населення.

Так само, як і Київ, він був багатонаціональним містом. Тут на початку XX ст. жили росіяни, українці, кримські татари, болгари, вірмени, греки та інші народи.

Зі встановленням радянської влади Севастополь і прилеглі до нього території поступово перетворювалися у військово-морську базу на Чорному морі

У 20-ті — 30-ті роки цей процес проходив досить повільно, що позначилося на кількості його населення. За період з1926р. по 1937 р. населення Севастополя зросло з 68 тис. осіб до 88,7 тис. (на 30,5%), а Автономної Республіки Крим відповідно з 698,4 тис. осіб до 996,8 тис. (на 42,7%)‘.

У наступні роки Севастополь, як і вся Європа, пережив Другу світову війну. Крім того, в 1944 р. на нього подіяла депортація з Кримського півострова понад двохсот тисяч місцевого населення. На кількість населення міста також вплинула «холодна війна» між СРСР і капіталістичним світом. Початок їй, як вважається, поклав прем’єр-міністр Англії У. Черчілль, котрий, виступаючи у м. Фултоні (США) в 1946 р., закликав до світового походу проти «комунізму».

Це призвело до того, що завершилося формування Севастополя як провідної військово-морської бази СРСР на Чорному морі з великою кількістю військових частин у місті.

На зростання чисельності населення міста вплинуло також утворення спеціальних середніх та вищих навчальних закладів. Слід також врахувати і те, що певні категорії військових, які при виході на пенсію мали право обирати місцем поселення будь-який район Радянського Союзу, оселялись в Криму, Севастополі. Крім того, значна частина військових, які завершували службу в місті, залишалися в ньому на постійне проживання. Ці та інші чинники істотно впливали на чисельність та етнічний склад населення міста.

Тому за період з 1937 р. по 1959 p., незважаючи на те що в 1944 р. з Кримської області було депортовано близько 300 тис. населення, загальна кількість населення області і міста зросла відовідно до 1202 тис. (на 21,6%) і 148 тис. (на 59,3%).

Певний інтерес становить відношення кількості населення Севастополя до всієї людності Кримської області. Його питома вага виявляється у прямій залежності темпів змін мешканців міста від кількості жителів області. У 1926 р. питома вага населення Севастополя становила всього 9,1%, у 1937 р. — 8,9%, 1959 р. — 12,3%, 1989 р. —19,4%, а в 2001 р. — 18,6%.

Згадані вище причини впливали як на кількість населення, так і на його етн. чний склад. На жаль, відсутні дані про етнічний склад населення Севас- топс ля в 20-ті і 30-ті роки, що не дає можливості простежити зміни за довоєнні часи. Тому ми можемо лише порівнювати дані за 1939 р. про етнічний склад населення Кримського півострова з даними за 1959 р. Це порівняння свідчить про те, що область після війни переважно заселялась росіянами, тому зросла питома вага росіян. У1959 р. росіян було 858,3 тис. (71,5%), українці були другими за чисельністю — 267,7 тис. (22,3%), євреї — 26,4 тис. (2,2%), білоруси — 21,7 тис. (1,8%) та ін. У Севастополі росіян відносно було більше, ніж в області, —113,7 тис. (77%), українців менше — 25,2 тис. (17%), а кримських татар не було ні в області, ні в місті (табл. 18).

Порівняння етнічного складу Кримської області і Севастополя свідчить, що місто було більш русифіковане, ніж область.

Через ЗО років, тобто у 1989 p., в Севастополі хоча і зменшилася питома вага росіян до 74,4%, росіяни найбільш численні, їх питома вага навіть зросла порівняно з областю. Українців у місті стало 20,7% (а в області — 26,7%). Вперше за післявоєнний час повернулися на рідні землі кримські татари — 1,9 тис. осіб (0,9%) в області і приблизно 300 осіб у місті (0,1%). Отже, за часи радянської влади як в області, так і особливо в Севастополі найбільше було росіян, а другими були українці.

За наступні 12 років, коли наш народ жив в умовах незалежності, тенденції, розпочаті в попередній період, набувають подальшого поширення. Продовжує падати частка росіян як в області, так і в місті, причому цей процес в області проходить швидшими темпами: у 2001 р. в області їх було 58,3%, а в місті — 71,6%. Продовжувала зростати питома вага українців у Севастополі —до 22,4%. На етнічний склад населення як Криму, так і області вплинуло також перетворення Кримської області в автономну республіку.

Демократична політика незалежної Української держави створила сприятливі умови для повернення на землі Криму кримських татар. На 5 грудня 2001 р. їх тут було 243,3 тис. (24,3%), тобто більше, ніж було депортовано в 1944 р. У Севастополі їх уже було на той час 1858 осіб (0,5%).

Таким чином, розглядаючи зміни в кількості і етнічному складі населення міст Києва і Севастополя, можна зробити висновки, що вони проходили відповідно до загальних закономірностей, властивих населенню України. Крім того, людності кожного з міст властиві і особливості, залежні від географічних, кліматичних та інших умов.


[1] За переписом 1897 р. національна ознака людини визначалася за мовою, якою вона користується. Оскільки на той час русифікаторська політика на українських землях вже проводилася 250 років і вона активізувалася на початку XVIII ст. і особливо у другій половині XIX ст., то за переписом частина українців за походженням була віднесена до росіян. Виходячи з цього, можна вважати, що кількість і питома вага українців в Україні були занижені, а росіян — завищені.

[2] Вінниченко І. Українці Берестейщини — автохтони чи іммігранти // День. — 1999. — № 99. — 4 червня; Национальный состав населения СССР: Всесоюзная перепись населения 1989 г. — М., 1991. — С. 88, 122.

[3] Кульчицький С. В. Трагічна статистика голоду: голод 1932—1933 pp. на Україні: Очима істориків, мовою документів. — К., 1990. — С. 66—85.

[4] Зарубіжні українці. — К., 1991. — С. 44—46.

[5] !                               ' Субтельний О. Україна: Історія. — К, 1991. — С. 425; Історія України: Мате  ріали до підручника для 10—11 кл. — К., 1992. — С. 366, 371.

[7] Кримсько-татарська Автономна Республіка на той час входила до складу РРФСР.

[8] Полісся — Волинський, Глухівський, Конотопський, Коростенський та Чернігівський округи. Правобережжя — Бердичівський, Білоцерківський, Вінницький, Уманський, Кам’янський, Київський, Могилівський, Проскурівський, Тульчинський, Шевченківський, Шепетівський округи. Лівобережжя — Крем’янецький, Куп’янський, Луб’янський, Ніжинський, Озлемський, Полтавський, Прилуцький, Роменський, Сумський, Харківський округи. Гірничий підрайон — Артемівський, Луганський, Сталінський округи. Дніпровський промисловий район—Дніпропетровський, Запорізький, Криворізький округи. Степ — Зінов’ївський, Маріупольський, Мелітопольський, Миколаївський, Одеський, Первомайсь- кий, Старобаївський, Херсонський округи та Молдавська АРСР.

[9] Демократична Україна. —1993. — 15 квітня; Вечірній Київ. — 1992. — 25 серпня.

[10] История СССР. — 1965. — №1. — С. 33.

г Там само.

[12] Літературна Україна. — 1991. — 5 грудня.

[13] Літературна Україна. — 1991. — 5 грудня; Что делать? — 1990. — Листопад.

[14] Літературна Україна. — 1991. — 5 грудня.

[15] Літературна Україна. — 1991. — 12 грудня.

[16] День. — 2004. — 19 лютого.; Крымская правда. — 2004. — 21 апреля.

[17] Літературна Україна. — 1991. — 12 грудня; Что делать? — 1990. — № 1.

[18] Волъвач П., Касьяненко М. // День. — 2004. — 4 та 19 лютого; Кульчиць- кий С. // Дзеркало тижня. — 2004. — 14 лютого.