Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



РОЗДІЛ IV УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД НА ЗЕМЛЯХ КОЛИШНЬОГО СРСР
Этнография - История Украины

1. Рух населення колишнього СРСР, союзних республік та регіонів

Наприкінці XIX ст., за результатами першого Всеросійського перепису населення 1897 p., на українських землях, що увійшли до складу майбутньої УРСР, проживало приблизно 21,2 млн. осіб. Протягом наступних шістнадцяти років чисельність населення на українських землях безперервно зростала. Напередодні Першої світової війни, в 1913 p., його кількість зросла до 27,2 млн. осіб. Немає більш-менш точних даних про людські втрати за 1914—1920 pp. На жаль, немає даних і про кількість населення наступних років. Лише в 1926 р., за наслідками першого Всесоюзного перепису населення, в Україні вже мешкало 29,5 млн., тобто ця кількість навіть перевищила довоєнні часи більше ніж на 2 млн.

Розгляд змін кількості населення СРСР, республік та регіонів показує, що протягом 20-х — середини 90-х років XX ст. воно зростало як у Союзі, так і в його частинах.

Але на ці зрушення істотно впливали як зовнішні, так і внутрішні фактори. Оскільки зовнішні фактори ми раніше розглядали, зупинимось на внутрішніх. Серед них особливо слід виділити: голод 1921—

1923    рр., 1932—1933 pp., 1946—1947 pp.; колективізацію; німецько-фа- шистську навалу; сталінські репресії; соціально-економічну та політичну ситуації; культуру, релігію; Чорнобильську катастрофу та ін.

Наведені причини неоднаково впливали в різні періоди на зміни в кількості населення СРСР, республік і регіонів. У 1926 р. загальна кількість населення СРСР становила 147 млн. осіб, з яких мешкали в РРФСР — 93,5 млн. осіб (63,6%), Україні —- 29 млн. осіб (19,7%), Білорусі — 5 млн. осіб (3,4%), республіках Закавказзя —• 5,9 млн. осіб (4%), Середній Азії і Казахстані — 13,7 млн. осіб (9,3%) (табл. 7, 8).
І                У 1937 р. загальна кількість населення країни зросла до 161,8 млн.

осіб— майже на 15 млн. осіб (на 10,7%), РРФСР — до 103,9 млн. осіб— на

10,4    млн. осіб (11,1%), Білорусі — до 5,2 млн. осіб (4%), республік Закавказзя — до 7,6 млн. осіб— на 1,7 млн. осіб (28,8%), Середньої Азії і Казахстану — до 14,9 млн. осіб— на 1,2 млн. осіб (8,8%).

Наведені матеріали свідчать про те, що за період 1926 — 1937 pp. як у колишньому СРСР, так і в його регіонах та республіках збільшилася загальна кількість люду. Лише населення однієї республіки України скоротилося до 28,4 млн. осіб— на 600 тис. осіб (2,2%)'.

Зміни в кількості населення союзних республік та регіонів за 11 років привели до певних зрушень у співвідношенні їх населення в загальносоюзній кількості. Так, частка населення Росії зросла з 63,6 до 64,2% (на 0,6%), республік Закавказзя — з 4 до 4,7% (на 0,7%); при зростанні абсолютної кількості населення Білорусі, республік Середньої Азії і Казахстану відповідно з 5 млн. осіб до

5,2лн. осіб і з 13,7 млн. осіб до 14,9 млн. осіб питома вага скоротилася на 0,2 і 0,1%.

Оскільки за цей період лише в одній республіці зменшилася кількість населення, то природно питома вага населення саме цієї республіки скоротилася найбільше — до 17,5%, або на 2,2%.

Скорочення загальної кількості населення за роки радянської влади вдруге спостерігалося в нашій країні лише за часів німецько-фашистської навали, в роки Другої світової війни. В Україні за роки окупації народилося 1152 тис. дітей, а померло 2623 тис., тобто на одне народження припадало 2,3 смерті «через природні причини»[1].

Певною мірою на змінах у кількості населення України в 20-х — 30-х роках позначився голод 1921 — 1923 pp. За даними В. Кубійовича, в Україні від голоду померло близько 500 тис. осіб[2]. Дослідники історії нашої республіки наводять загальну кількість — 235 тис. лише за зиму 1921 — 1922 pp.[3] У цілому прямі втрати від голоду початку 20-х років становили 5053 тис. осіб[4]. Особливо тяжко вплинув на кількість населення сталінський голодомор 1932 — 1933 pp. За ці роки в Україні лише від голоду померло 3,6 млн. осіб, а з урахуванням демографічних втрат під
впливом голоду лише за 1932 — 1934 pp. ці втрати становили понад 5 млн. осіб[5].

Втрати населення від голодомору продовжували негативно впливати на демографічну ситуацію в республіці і в наступні роки. Істотно вплинули на демографічну ситуацію драматичні події, пов’язані з колективізацією. За 1930 р. і до червня 1931 р. в Україні було депортовано понад 98,5 тис. родин[6].

За підрахунками канадського вченого О. Субтельного, на початку 1930 р. понад один мільйон українських селян було експропрійовано, найпоширенішою формою впливу на них стала депортація за межі України. Близько 850 тис. селян депортували на Північ. їх виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, залишали в арктичній пустелі, нерідко без їжі й притулку, де багато з них загинуло, особливо дітей[7].

Отже, за часів колективізації від голодомору і депортації населення за межі республіки Україна втратила понад 4,6 млн. своїх мешканців, або приблизно 15% усього населення республіки. Аналіз наслідків голодомору 1932—1933 pp. подає український демограф А. Перковський. За його підрахунками, населення колишньої України зменшилося на 4,2 млн. осіб, тобто за один рік пострадянського періоду Україна зазнала людських втрат більше, ніж за роки Першої світової війни та громадянської.

Голодомор 1932—1933 pp. істотно вплинув не лише на чисельність населення України, а й на його національний склад. Ці питання розглядаються в фундаментальній праці, яка вийшла наприкінці 2003 p., «Голод 1932 — 1933 років в Україні: причини та наслідки»[8].

Праця стала істотним кроком до розв’язання цієї складної проблеми. У монографії подаються дані про кількість загиблих від голоду: від 2 до 12 млн. населення і навіть більше. Проаналізувавши величезну кількість архівних документів, а також досліджень з цього питання, автори вважають, що внаслідок голоду Україна втратила (з урахуванням зменшення народжуваності) приблизно 4,3 — 5 млн. осіб (с. 505), а прямі втрати від голоду становлять 3 — 3,5 млн. осіб (с. 508).

Отже, за цей період урбанізація відбулася в цілому серед населення України, а також серед усіх народів, які мешкали на наших землях.

Наведені дані за 1926 р. і 1939 р. свідчать про те, що урбанізація охопила всі народи, які населяли Україну.

Але як у 1926 р., так і в 1939 р. більшість українців, поляків, молдаван, німців, греків і болгар були аграріями, мешкали на селі. Тому саме ці народи втратили і більше своїх осіб у ті страшні часи, а відносно менше постраждали росіяни, євреї та білоруси. Це також підтверджується і порівняннями національного складу населення за 1926 р. і 1937 р. За цей проміжок загальна кількість населення республіки зменшилася приблизно на 600 тис. осіб, у тому числі українців — майже на 1 млн., молдаван — на 40 тис., поляків — на 60 тис., болгар — на ЗО тис., в той же час кількість росіян зросла на 500 тис., білорусів — на 20 тис.

Ми також не можемо на підставі цих даних робити якісь конкретні висновки про чисельність загиблих від голоду за національною ознакою. Радянський уряд з утвердженням СРСР прагнув усіляко послабити УРСР, і це він робив із перших кроків, віддавши РРФСР території з переважно українським населенням Білгородської, Курської та Воронезької губерній, місто Таганрог та інші землі. Продовженням цієї політики стали розстріл українського відродження з кінця двадцятих — початку тридцятих років, а також активна русифікаторська політика, що примушувала українців та населення інших етносів записувати себе росіянами. Це і відбилося при переписах 1937 р. та 1939 р.

При підрахунках втрат за національною ознакою також потрібно враховувати депортацію з України понад мільйон населення до Сибіру.

Таким чином, вітаючи авторів згаданої монографії із створенням фундаментальної праці, слід звернути увагу науковців на те, що в книзі наголошується на необхідності подальшої роботи над згаданою проблемою. Голод 1932—1933 pp. був не^чим іншим, як продовженням політики радянського уряду щодо послаблення УРСР, яка тривала і в наступні часи перебування наших земель у складі СРСР. Водночас підкреслимо, що він був спрямований не тільки на українців, а на населення УРСР.

Порівнюючи кількість населення 1926 р. з 1937 p., слід враховувати, що протягом 1934—1936 pp. природний приріст населення України становив 1,1 млн. осіб. Такі величезні втрати негативно впливали на соціально-політичний і економічний розвиток України.

Саме керуючись прагненням приховати наслідки голодомору й інші свої злочини проти людства, Сталін заборонив друкувати результати Всесоюзного перепису 1937 р.

До середини 1946 р. тільки в західні області України з її східних областей прибуло понад 86 тис. партійних, радянських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, народної освіти, охо юни здоров’я, культурно-освітніх закладів[9]

Внаслідок входження в Україну такої кількості мешканців західних областей у 1940 р. населення республіки значно зросло, а його питома вага в Радянському Союзі порівняно з 1926 р. підвищилась на 1,6%. Але це не свідчить про поліпшення демографічної ситуації в республіці.

Приєднання цих земель до України здійснювалося згідно з пактом Молотова — Ріббентропа. Але землі з переважно українським населенням не всі відійшли до України. Населені українцями передгір’я Карпат від Сяну до Дунайця (Лемківщина), Басейн Верхнього Сяну (Надсяння), західні береги Бугу (Холмщина) та землі між Бугом і Наревом (Підляш- шя) залишилися у Польщі.

У 1944—1946 pp. понад 500 тис. українців примусово були виселені в Україну зі своїх споконвічних земель, які відійшли до Польщі. Водночас приблизно 800 тис. осіб було переселено до Польщі. Проведення акції «Вісла» у квітні — серпні 1947 р. призвело до виселення українських і змішаних українсько-польських сімей з Надсяння, Лемківщини, Холмщини й Підляшшя і до поселення їх у так званих повернутих західних і північних районах Польщі — 140,6 тис. осіб.

Відповідно до домовленості з Румунією колишні Акерманський, Хотинський та Ізмаїльський повіти Північної Буковини, де переважну більшість населення становили українці, у 1940 р. перейшли теж до України, на жаль, близько 400 тис. українців залишилися у новоствореній Молдавській РСР. Від України було відірвано Лівобережжя Дністра — це нинішні Кам’янський, Рибницький, Дубоссарський, Григоріопольсь- кий та Слободзейський райони Молдови[10].
Різні фактори впливали на демографічну ситуацію протягом 1940— 1959 рр.

Особливо тяжко вплинула на демографічну ситуацію в республіці

німецько-фашистська навала. За роки Другої світової війни загинуло на фронті і під окупацією не менше 8,5 млн. синів і дочок України (втрати всіх республік СРСР — 27 млн. осіб)1. Це 20% довоєнної кількості населення республіки.

Зокрема, втрати населення західних областей становили 29%, а східних — 19%. Це можна пояснити довгим часом окупації2.

За роки війни до Німеччини з України було вивезено понад 2,1 млн. осіб, переважно юнаків. Повернулося в Україну їх разом із військовополоненими лише 800 тис. осіб.

Крім того, з України було евакуйовано до Казахстану, Середньої Азії, Уралу та Сибіру 1,9 млн. осіб, з яких теж не всі повернулися на рідні землі3.

Внаслідок сталінського свавілля в 1944 р. з Криму було депортовано до Сибіру і Казахстану кримських татар, болгар, вірменів та греків — 228 543 особи (у тому числі кримських татар — 191 088 осіб). Це становило майже 1/3 трудових його ресурсів.

Одночасно з цим до Криму переселяється населення з інших республік, переважно з Росії та України. На початок 1945 р. сюди приїхали 17 040 сімей, за 1950—1954 pp. — ще 57 тис. сімей4.

Певну роль у демографічній ситуації в Україні відіграв процес урегулювання кордонів між Польщею і Україною після війни, внаслідок якого міграція з Польщі в Україну становила 483 тис. українців і з України до Польщі — 810 тис. поляків (пасив для республіки становив 327 тис. осіб)5.

У згаданій статті A. JI. Перковського, С. І. Пирожкова наводиться кількість нашого населення за кордоном протягом 1941—1946 pp.— 1,3 млн. осіб (с. 18). Але, оскільки вони не подають даних про тих, хто повернувся з-за кордону, на нашу думку, до цієї цифри слід підходити обережно. Слід також пам’ятати, що на кількості населення в Україні позначився голодомор 1946—1947 pp. Його пік припадав на зиму 1946— 1947 pp. та весну—літо 1947 р. Голод забрав, за даними дослідників, від 100 тис. до понад 1 млн. чоловік. Крім загиблих, на 20 червня 1947 р. в Україні налічувалося 1154,2 тис. осіб, хворих на дистрофію. Втрати населення під час війни, продовження сталінських репресій після її закінчення зумовили залучення в широких масштабах до роботи в аграрному секторі економіки підлітків. У 1947 р. в колгоспах працювало 792,8    тис. дітей віком від 12 до 16 років.

Через такі величезні втрати населення в Україні відчувалася гостра нестача трудових ресурсів, особливо в перші післявоєнні роки, що істотно впливало на відбудову народного господарства. Так, на землях України на 1 січня 1945 року мешкало майже 27,4 млн. осіб, або 66,8% їх довоєнної кількості, а на 1 липня 1946 року — майже 32,1 млн. осіб[11].

Таке зростання кількості населення не є результатом швидких темпів природного збільшення. На цей час у певному його збільшенні відіграли роль повернення людей, які були тимчасово евакуйовані у східні райони СРСР, часткове повернення з Німеччини тих, кого було вивезено силою, початок повернення до рідного краю демобілізованих з лав Радянської Армії. За період з 1945 по 1948 pp. в Україну повернулося майже 2,2 млн. демобілізованих воїнів[12].

Майже на 800 тис. осіб зросла кількість населення України за рахунок мешканців Закарпаття, яке увійшло до складу республіки в червні 1945 р.[13]

Наведені факти свідчать, що населення України у післявоєнні роки зростало досить повільно. Якщо довоєнної кількості населення СРСР до- сяг у 1955 p., то Україна — лише в 1960 p., а Білорусь — навіть у 1970 р.[14]

Практично неможливо простежити зміни в демографічній ситуації, що відбулися в СРСР і республіках протягом другої половини 40-х та в 50-х роках. Але навряд чи можна вважати оптимальним те, що в повоєнні роки в умовах, коли українські землі входили до найбільш зруйнованих німецько-фашистською окупацією, зазнали величезних людських втрат, гострої нестачі трудових ресурсів, з України за держнабором направляли робітників і службовців у регіони, які менше постраждали від війни, де була більш сприятлива демографічна ситуація.

Так, протягом 1953—1958 pp. за межі нашої республіки за держнабором було відправлено понад 327 тис. робітників. Протягом 1954 — 1956 рр. для освоєння цілинних і перелогових земель виїхали з республіки приблизно 100 тис. юнаків і дівчат. У 1956—1969 pp. до Казахстану поїхало ще майже 250 тис. працівників, які допомагали розвитку промисловості республіки, будівництву міст і сіл[15].

Представники нашої республіки в післявоєнні роки брали також активну участь у промисловому освоєнні нафтородовищ Тюмені та ін.

Одночасно в Україну приїздили на відбудову зруйнованої економіки трудящі майже з усіх регіонів Радянського Союзу. Міграційні процеси, що відбувалися на українських землях, істотно впливали на національний склад республіки як своєрідна форма його русифікації.

Перший післявоєнний Всесоюзний перепис населення було проведено лише в січні 1959 р., тобто майже через 14 років після закінчення Другої світової війни.

Постає запитання: чому для проведення першого Всесоюзного перепису населення 1926 р. знадобилося менше 4 років, а для першого післявоєнного перепису — майже 14 років?

На нашу думку, Сталін особисто гальмував його проведення, розуміючи, що перепис значною мірою розкриє його антинародну політику. Після його смерті причиною гальмування проведення перепису була боротьба за владу у вищих колах партійно-адміністративного керівництва, його нестабільність.

За даними перепису 1959 р. населення Радянського Союзу становило 208,8 млн. осіб, перевищувало довоєнну кількість на 14,7 млн. осіб (7,6%), РРФСР — на 7,4 млн. осіб (6,7%), республік Закавказзя — на 1,2 млн. осіб (14,6%), Середньої Азії і Казахстану — на 5,9 млн. осіб (34,5%), Прибалтійських республік — на 100 тис. осіб (1,7%). За цей же період населення Білорусі зменшилось на 900 тис. осіб (10%). Може скластися враження, що населення України в цьому ж році перевищило довоєнний рівень на 600 тис. осіб (1,3%). Але, як переконливо доводять демографи A. JI. Перковський і С. І. Пирожков, це не зовсім так. У 1935 р. населення Закарпаття становило 786 тис. осіб. У зв’язку з тим, що Закарпаття в 1945 р. приєдналося до України, до загальної кількості населення республіки в 1940 р. воно не входило. Тому, щоб було наукове порівняння кількості населення, його потрібно проводити на однаковій території, тобто до населення 1940 р. додати населення Закарпаття, приблизно 800 тис. осіб, тоді воно у 1940 р. в Україні становитиме вже 42,1 млн. осіб. Таким чином, населення в Україні в 1959 р. становило 41,9    млн. осіб, тобто його було на 200 тис. менше, ніж до війни, або лише 99,5% його довоєнної кількості. За переписом населення 1959 р. в цій області на той час мешкало майже 920,2 тис. осіб[16].

Отже, Україні, щоб досягти довоєнної кількості населення, знадобилося 15 післявоєнних років, а Білорусі — навіть 25 років.

За змінами у кількості населення з 1940 по 1959 pp. республіки колишнього СРСР можна поділити на три групи. До першої групи належать ті, кількість населення яких зросла за темпами більше, ніж населення СРСР. Це республіки Закавказзя, Середньої Азії та Казахстану.

До другої — РРФСР і Прибалтійські республіки, темпи зростання яких були меншими за загальносоюзні.

До третьої — Білорусь та Україна, загальна кількість населення яких навіть не досягла довоєнного рівня.

Таким чином, за період 1940 — 1959 pp. при загальному зростанні кількості населення в Радянському Союзі спостерігається істотна строкатість щодо змін у кількості населення його регіонів та республік.

Різницю у темпах змін кількості населення на користь республік Закавказзя, Середньої Азії та Казахстану можна пояснити тим, що Прибалтійські республіки, Білорусь і Україна повністю були тимчасово окуповані німецько-фашистськими загарбниками, також як і частина областей РРФСР. Тому на цих землях за часів окупації гинули не лише військові, а й мирне населення, на відміну від тих земель, де загарбників не було.

Внаслідок таких зрушень відбулися істотні зміни у співвідношенні населення республік і регіонів, що входили до складу СРСР.

У складі населення Союзу питома вага мешканців РРФСР не змінилася, республік Закавказзя — зросла на 0,2 % і особливо зросла частка населення Середньої Азії й Казахстану — на 2,2%. Зменшилася питома вага республік Прибалтики — на 0,1%, Білорусі — на 0,7% і найбільше України — на 1,4%.

Тенденції у змінах кількості населення Радянського Союзу, його регіонів та республік набули дальшого розвитку протягом 1959— 1991рр.

Протягом 60-х — 80-х років продовжувала зростати загальна кількість населення Союзу, усіх республік та регіонів. Але, як і в попередній період, спостерігаються різні темпи його зростання в регіонах та республіках.

За 32 роки загальна кількість населення Радянського Союзу збільшилась на 81,3 млн. осіб (38,9%), РРФСР — на 29,9 млн. осіб (25,3%), України — на 10 млн. осіб (23,9%), Білорусі — на 2,2 млн. осіб (27,2%), республік Прибалтики — на 2 млн. осіб (33,3%), Закавказзя — на 6,7 млн. осіб (41,6%), Середньої Азії і Казахстану — на 28 млн. осіб (121,7%).

До цього ми йшли протягом усього періоду радянської влади, про що свідчать розглянуті нами тенденції, а Чорнобильська трагедія лише прискорила цей процес. А це вже катастрофа.

Негативні тенденції щодо населення України, закладені за часів радянської влади, тривають і в наступні роки. З розвалом колишнього СРСР і проголошенням незалежної України 24 серпня 1991р. тривало погіршення демографічної ситуації в державі.

Нас не може не турбувати те, що протягом післявоєнного періоду на фоні високих темпів зростання кількості населення республік Середньої Азії, Казахстану і Закавказзя скорочувалася кількість населення в Україні. Більш того, прискорилися темпи скорочення питомої ваги її населення серед мешканців СРСР. Адже за 1959—1970 pp. частка населення нашої республіки скоротилася на 0,4%, за наступні 9 років — вже на 0,5%, а ще за наступні 10 років — на 1,1%, тобто більш ніж удвічі порівняно з попередніми двома періодами.

Напередодні Другої світової війни в Україні мешкало 41,3 млн. осіб, в республіках Середньої Азії і Казахстану — 17,1 млн. осіб, в 1959 р.— відповідно 41,9 млн. осіб і 23 млн., а на початку 1991 р. — відповідно 51,9    млн. осіб і 51 млн. осіб.

У грудні 1991р. під Мінськом керівники трьох соціалістичних республік Радянського Союзу — Б. Єльцин (РРФСР), С. Шушкевич (БРСР) та JI. Кравчук (УРСР) — проголосили утворення СНД. За цим рішенням державне об’єднання, що мало назву СРСР, припинило своє існування. А 24 серпня 1991р. депутати Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки на своєму пленарному засіданні ухвалили закон про державну незалежність України, утворення Української республіки.

1 грудня 1991р. народ України обрав Президентом держави JI. Кравчука, а 28 червня 1996 р. депутати Верховної Ради України на своєму пленарному засіданні ухвалили Конституцію України. Прийняття Конституції юридично завершило утворення незалежної української держави.

Як же вплинуло існування України в умовах незалежності на кількість населення країни?

Протягом 1992 р. уповільнюються темпи зростання кількості населення країни, і на перше січня 1992 р. в Україні мешкало 52,1 млн., а на перше січня наступного року кількість населення дорівнювала лише 52,2млн. осіб. Це була найбільша його чисельність у XX ст.1

Після цього розпочалося зменшення кількості населення2. У наступні роки темпи скорочення населення поступово зростають. За ре-

' Народне господарство України в 1991 році. — К, 1992. — С. 64; Народне господарство України в 1992 році. — К., 1993. — С. 50; Народне господарство України в 1993 році. — К., 1994. — С. 26.

На початок 2004 р. в Україні вже мешкало менше 48 млн.
зультатами Всеукраїнськогоо перепису 2001 р. в країні проживало май- , же 48,5 млн. осіб. Цей процес триває і далі.

Чому і зараз Кубанський хор співає пісні чистою українською мовою? Тому що у XVIII і XIX ст. Кубанський край в основному освоювався українськими козаками і селянами.

У 1926 р. в Кубанській окрузі було понад 915 тис. українців, які становили майже 61,4% місцевого населення, у Ставропіллі — відповідно

245,6    тис. (33,8%). Вони зберегли свою рідну мову та побут, звичаї аж до сьогодення.

Російська імперія не лише в широких масштабах використовувала українців для освоєння нових земель, вона також заохочувала для цього українську еліту. Особливо активно це розпочалося за часів Петра І та Катерини II, коли талановитих українців використовували на найвищих державних посадах. До Санкт-Петербурга примусили переїхати видатного філософа-просвітителя, реформатора православної церкви Ф. Прокоповича; на посаді канцлера Росії служив О. Безбородько, міністра освіти — П. Завадський, генерал-губернатора — І. Гудович та багато інших.

Використовуючи різні засоби заохочення, до російської столиці перевезли братів Олександра і Кирила Розумовських, видатних представників мистецтва композиторів Д. Бортнянського та М. Березовсько- го. Через неможливість друкувати в Україні рідною мовою свої твори вперше видали в Санкт-Петербурзі І. Котляревський — «Енеїду», Т. Шевченко — «Кобзар» і т. д.

Нічим принципово не відрізнялася і радянська влада. Вона широко використовувала українців для освоєння нафтових родовищ Сибіру, півострова Камчатка, на будівництві Біломорканалу, Байкало-Амурсь- кої магістралі тощо.

Україна ставала усе в більших розмірах інтелектуальним донором СРСР.

В усі часи за радянської влади на найвищих посадах СРСР у ранзі міністрів, віце-прем’єр-міністрів тощо зустрічаємо представників українського народу. З нашої землі переїздять на роботу до Москви та Ленінграда видатні науковці, митці різних напрямків мистецтва.

Столиці СРСР і союзних республік за радянських часів були не лише зосередженням керівних державних посадовців, а й провідними центрами науки, культури та мистецтва. До них переїздила на життя більшість інтелектуальної еліти з усього Союзу. Саме в цих містах швидкими темпами зростає чисельність представників українського етносу.

Оскільки за радянської влади безробіття не було ні у СРСР в цілому, ні в союзних республіках, і Україні зокрема, то можна безпомилково стверджувати, що зростання кількості українців в столицях відбувалося тільки за рахунок людей розумової, інтелектуальної праці. У ті часи з України не їхали на заробітки до столиць на будівництво дач, інших споруд робітники-будівельники та представники інших робітничих професій.

Наприкінці існування СРСР, в 1989 р., кількість українців, котрі І   мешкали за межами України, становила 6,8 млн. осіб, у тому числі

в Російській Федерації — 4,4 млн., Казахстані — 856 тис., Білорусі — 290 тис.

На зорі радянської влади загальна чисельність вихідців з України у столицях згаданих республік була незначною, в сумі по чотирьох містах вона дорівнювала приблизно 33,3 тис. (див. табл. 9). Через тринадцять років, у 1939 p., тобто перед Другою світовою війною, абсолютна кількість вихідців з України істотно зросла.

Оскільки темпи зростання значно перевищували темпи збільшення загального населення міст, то підвищилась і питома вага вихідців з України серед місцевого населення усіх столиць. У 1939 р. в Москві їх стало 90,5 тис., Ленінграді — 54,7 тис., Алма-Аті — 16,7 тис., Мінську — 6,7 тис. І    Це відбувалося в ті часи, коли Україна пережила страшенний голод 1932—1933 pp., внаслідок якого загинуло понад 3 млн. її населення. Але втрати українського населення цим не обмежилися. За межі рес- I            публіки, переважно до Сибіру, було депортовано ще понад 1 млн. її

мешканців. На ці роки припадають масові знищення української інтелігенції, що розпочалися «розстрілами українського відродження» з кінця двадцятих років і продовжувалися у тридцятих, і Крім того, відбулися масові репресії щодо командного складу армії,

партійних і державних чиновників. Усе це позначилося на чисельності населення України. Якщо в період з 1926 по 1937 pp. загальна чисельність населення Радянського Союзу зросла з 147 млн. майже до 162 млн. осіб, причому зростала майже в усіх союзних республіках, то в Україні вона скоротилася приблизно на 600 тис. осіб, у Білорусі — на 200 тис. осіб.

Наступні двадцять років політика радянської держави щодо українського населення істотно не змінилася.

На ці часи припадають страшенні втрати України. Внаслідок Другої світової війни Україна втратила понад 8,5 млн. свого населення (майже 20% його загальної чисельності). У 1946—1947 pp. по Україні прокотився голод, продовжувалися сталінські репресії, депортація українців — членів ОУН і тих, хто їм співчував, до Сибіру тощо, Внаслідок приєднання до України Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до населення республіки влилося понад 9 млн. населення. Україна досягла довоєнної чисельності населення лише в 1960 p., а Радянський Союз — у 1955 р.

Після війни перед республікою стояли складні завдання відновлення і подальшого розвитку економіки, культури тощо. Гостро постало питання подолання відставання в економічному розвитку західноукраїнських областей. Усе це загострило питання з дефіцитом трудових ресурсів і особливо працівників інтелектуальної праці. Але, незважаючи на це, радянська влада продовжувала висмоктувати трудові ресурси з України. У 1954—1956 pp. з нашої республіки було відправлено на освоєння цілинних і перелогових земель до Сибіру і Казахстану понад 100 тис. молоді, сотні тисяч поїхали на освоєння нафтових родовищ Сибіру та на інші території СРСР.

В останні тридцять років донорська місія українців у всіх столицях продовжувалась. За шістдесят три роки радянської влади чисельність українців в усіх столицях зростала, випереджаючи збільшення загальної кількості їх мешканців, внаслідок чого підвищилась їх питома вага серед місцевого населення. Так, у Москві кількість українців за досліджувані роки зросла з 16,1 тис. осіб до 252,7 тис. осіб, Ленінграді — з 10,8 тис. до 151 тис., Алма-Аті — з 32,9 тис. до 45,6 тис. і Мінську — з 1,5   тис. до 53,2 тис. Усього по чотирьох столицях їх кількість зросла з 33,3    тис. до 502,5 тис. осіб.

Отже, якщо припустити таке не зовсім коректне порівняння, що за досліджувані роки радянської влади кількість населення слов’янських республік СРСР зросла всього в 1,6 раза і це поширити на чотири столиці, то кількість в них українців мала зрости всього до 50 тис., тобто понад 450 тис. українців ми віддали працювати на користь інших народів.

А це означає, що Україна внаслідок своєї донорської діяльності для свого розвитку втратила таку величезну кількість трудових ресурсів, значна частина з яких становила її інтелектуальний потенціал, її духовне багатство.

Читача можуть цікавити перспективи України на майбутнє. Цим займається в демографічній науці напрямок прогнозування кількості населення.

Прогнозування очікуваної чисельності населення України в нашій країні має досить давню історію. Цей напрямок було започатковано в 20-х — на початку 30-х років XX ст. видатними фундаторами української демографії М. В. Птухою, Ю. О. Корчаком-Чепурківським та А. П. Хоменком. За прогнозами сучасних демографів населення нашої країни за середнім варіантом у 2025 р. має скоротитися до 46,7 — 48,7    млн. Але наша дійсність свідчить про те, що такі прогнози сьогодні виглядають занадто оптимістичними.

Песимістичні прогнози щодо майбутньої кількості населення України висловлює і ООН. За її прогнозами на 2050 р. населення України має скоротитися на 40%, приблизно до 29 млн., а Росії на 28,3% — до 105,7 млн.

Його секретар В. Бачинський з’їздив до Канади, налагодив стосунки з федеральним департаментом еміграції в провінції Альберта. Він домігся, що, як і раніше, серед емігрантів перевага буде надаватися сільським робітникам віком від 15 до 50 років, які повинні були відпрацювати принаймні один рік на фермах як робітники або домашньою

прислугою. Імміграція торговців, міських робітників і осіб інших професій, не пов’язаних з сільським господарством, не заохочувалась[17].

На початку 20-х років XX ст. на рідних українських землях було утворено Українську Радянську Республіку, яка об’єднувала тери- I        торію площею 443 тис. км2 з населенням 31 млн. осіб (23% населення колишнього СРСР). До Польщі відійшло 132 тис. км2 етнічних українських земель (Західна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Лемківщи- на, Холмщина, Підляшшя), 10,2 млн. населення (29,5% усього населення
Польщі). Тоді ж 14,9 тис. км2 земель (утому числі 11,4 тис. км2 Закарпаття і 3,5 тис. км2 Пряшівщини), де проживало 0,7 млн. осіб, з них 0,5 млн. українців, було передано Чехо-Словаччині (5% усього населення цієї країни). А 18 тис. км2 території (Південна і Північна Буковина, Хотин- щина, Акерманщина, Ізмаїльщина, Мармарощина), де жили 1,4 млн. осіб, окупувала Румунія (населення цих земель становило 6,8% усіх жителів цієї країни).

Поза межами України опинилися південні землі Воронезької та Курської областей, на території яких на 43,9 тис. км2 переважали українці — 2,4 млн. осіб, у 1926 р.— Східна Донщина (західна частина Ростовської області — 23,8 тис. км2 — 0,9 млн. осіб).

Переписи населення 30-х років відносять до території українських етнічних земель площу 741,7 тис. км2, на яких жило 49,2 млн. осіб, у тому числі за межами колишньої УРСР — 165,1 тис. км2 з населенням 7,9 млн. осіб, а також українсько-російські території (Крим, північна Чернігівщина і центральна частина Північного Кавказу) площею

203,6    тис. км2 з населенням 5,7 млн. осіб[18], частину Ростовщини і Кубані (46,6 тис. км2, 1,9 млн. осіб) та інші території з переважно українським населенням. Потребує уточнення на етнічних засадах кордон між Україною і Білоруссю.

Таким чином, якщо до війни українські землі входили в основному до складу двох імперій, то тепер вони увійшли до чотирьох держав. Доля українців у складі цих держав була різною. Але загальною рисою було те, що керівники пануючих націй цих держав проводили загальну політику обмеження політичних і соціальних умов життя українського етносу, наступ на їхні мову, культуру, віру.

Як і до війни, переважна кількість українців мешкала на рідних землях.

У 1926 р. в кордонах колишнього СРСР українців було 31,2 млн. осіб, з яких 23,2 млн. жили в межах Української республіки, що вважалася федеративною державою в складі СРСР (табл. 8).

З перших кроків радянської влади спостерігається насильницька політика розподілу споконвічних українських земель не відповідно до кількості українського національного етносу і економічних зв’язків прилеглих територій України, а політика послаблення її економіки, людського, наукового і культурного потенціалу.

Міграційні процеси на території Радянської держави, яка формувалася як цілісний народногосподарський організм, здавалося, були природним явищем. Адже йшов процес інтернаціоналізації економічного життя регіонів Радянського Союзу, яке було продовженням того, що відбувалося ще за часів Російської імперії.

У цьому процесі продовжувала відігравати значну роль русифікаторська політика, яка проводилася ще за часів Російської імперії щодо України та українців за походженням, тільки в дещо трансформованому вигляді. Це особливо чітко простежується при адміністративно-територіальному розподілі та перерозподілі земель між молодими соціалістичними республіками.

В основу утворення територіальних кордонів між ними мали бути покладені два принципи: етнічний склад населення та економічна доцільність.
Але в 1922 р. у Курській та Воронезькій губерніях мешкало понад 1704 тис. українців. Слід звернути увагу на те, що в 1924/25 навчальному році в школах Курської губернії навчалося понад 56 тис. школярів- українців, а освіту рідною мовою здобували лише 345 дітей, або 0,6%. Аналогічний підхід було здійснено і при утворенні Молдавської автономної республіки, землі якої входили до складу України.

Вони входили до складу України як окрема Молдавська автономна область. У 1924 р. було вирішено її перетворити в Молдавську автономну республіку в складі України. З цією метою збільшили територію та кількість її населення. До молодої автономної республіки приєднали частину земель колишніх Одеської та Подільської губерній, де більшість населення становили українці.

Її склад збільшився до 492,2 тис. осіб, з яких молдаван було 183,3 тис. осіб (48,7%), українців — майже 147 тис. осіб (34,2%), росіян —

35,4    тис. осіб (7,9%)'

Тому витоки ускладнень у Придністров’ї значною мірою, а можливо повністю, можна віднести до такого необгрунтованого приєднання до Молдавії земель, в яких більшість населення становили українці.

Приклади штучного відокремлення земель з переважно українським населенням від України можна продовжити.

З перемогою більшовиків тривала русифікація українців як тих, що були в УРСР, так і тих, що оселилися за її межами на території Радянського Союзу.

У революційних подіях і громадянській війні 1917—1920 pp. українці брали активну участь як на рідних землях, так і в інших регіонах, де вони оселилися, наприклад на землях Зеленого Клину, на Далекому Сході.

На Далекому Сході вони прагнули зберегти українську мову, культуру. В 1917 р. у Владивостоці виходили 4 українські газети — «Щире слово», «Українець на Зеленому Клині», «Громадська думка» та «Українська думка». Українці цього краю відгукнулися на заклик адмірала Колчака і взяли участь у його поході проти радянської влади. Вони підтримали боротьбу своїх братів на Батьківщині за незалежність, відновлення Української держави. Це не сподобалося більшовикам. Тому 5 листопада 1922 р. у Владивостоці ще до проголошення радянської влади було заарештовано голову Українського Далекосхідного секретаріату — Юрія Глушка-Мову. Після встановлення 14 листопада 1922 р. радянської влади там почалися масові арешти.

Тут, як і на інших територіях колишньої Російської імперії, проводиться тотожна політика щодо українців. У 1917—1920 pp. Кубань бачилася такою: «У деяких місцях українці не знають про те, що вони є українцями. Це спостерігається у відокремлених станицях, де навколо живуть або гірські народи, або великороси».

У 20-х роках на Кубані діяли 150 українських шкіл І ступеня з 14 тис. учнів та 320 вчителями, в станиці Полтавській функціонував Український педтехнікум на 300 студентів, а у педагогічному інституті існувало українське відділення. З літа 1920 р. завдяки зусиллям українського професора Д. Багалія в Катеринодарі створюється Кубанський університет, кістяк викладацького складу якого становили вихідці з України. За даними Кубанського окрвідділу народної освіти в 1925 р. там 900 тис. жителів розмовляли українською мовою. В медичному інституті в тому ж році з 1024 студентів 436 були українці (42,7%). На Кубані, в Новоросійську, з 1917 р. виходила українська газета «Чорноморець» за редакцією Олеся Досвітнього. Пізніше видається газета «Кубанський край»[19].

Наочним підтвердженням продовження радянським урядом русифікаторської політики царського уряду стали результати першого Всесоюзного перепису населення 1926 р.

На той час у кордонах СРСР налічувалося майже 31,2 млн. українців, які становили 21,2% населення всієї країни. В кордонах української республіки було 23,2 млн. українців, або 74,4%.

Як і до революції, на землях, що входили до складу Російської імперії, а тепер опинилися в Російській Федерації, українців було 7,9   млн. осіб.

З цієї кількості на землях Казахстану розселилися майже 861 тис. українців, які становили 13,2% всього населення республіки.

У Білорусі українців було 34 тис. осіб, у Закавказьких республіках — 45 тис. осіб, решта — в Середній Азії[20].

Значна кількість українців продовжувала мешкати на землях колишнього Зеленого Клину, тобто на Далекому Сході, —315,2 тис. осіб (16,8% населення). На землях колишнього Малинового Клину в Кубанському окрузі їх було 915,4 тис. осіб, які становили 61,4% місцевого населення, Ставропольському — 245,6 тис. осіб (33,8%), Терському — 194.1 тис. осіб (30,2%), Таганрозькому — 191,8 тис. осіб (71,6%), Донському — 498,3 тис. осіб (44,1%), Чорноморському — 103,9 тис. осіб (35,7%), Шахтинсько-Донецькому — 70,7 тис. осіб (13,1%), Сальському — 207.2 тис. осіб (43,9%), Майкопському — 94,3 тис. осіб (28,6%).

Отже, навіть на цих землях загальна кількість українців дорівнювала 2,5 млн. осіб. Слід підкреслити, що частина цих земель безпосередньо прилягала до кордону України тих часів. І були всі підстави приєднати їх до України. Це також стосується окремих земель Курської губернії, в якій мешкало 554,7 тис. українців, Воронезької — 1078,6 тис. осіб, Брянської — 131,8 тис. осіб, у цілому — 1765,1 тис. осіб. Крім цих регіонів, значна кількість українців розташувалася в Саратовській губернії — 202,3 тис. осіб, Сталінградській — 140,9 тис. осіб, Омському окрузі — 159,7 тис. осіб, у Барабінському і Барнаульському — 107 тис. осіб, Армавірському — 305,1 тис. осіб (43%), Адигейсько-Черкеському — 26,6 тис. осіб (23,3%) та ін.[21]

Але Україна не порушувала питання про свої особливі права щодо захисту українців на цих землях, як ставить зараз Росія.

Якщо б до України в 1926 р. приєднали населення прилеглих територій Курщини, Воронежчини, земель колишнього Малинового Клину, то становище істотно б не змінилося.

Ще активніша русифікаторська політика проводилася в СРСР у другій половині 20-х — 30-ті роки. Сумним прикладом русифікації на землях Росії можуть бути землі Малинового Клину. Тут процес активного відродження серед українців української культури, мови розпочався в 1925 р. Це так налякало сталінське керівництво, що вже наприкінці 20-х років воно почало гальмувати українізацію, а в подальшому повернулося до русифікації українців як в Україні, так і в усіх союзних республіках.

На згаданих землях русифікаторська політика особливо активно розпочалася на початку 30-х років. Ганебну роль в цьому відіграла постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та Західній області»1. На виконання цієї постанови була видана відповідна постанова Президії Північно-Кавказького крайового комітету від 26 грудня 1932 p., у якій, зокрема, йшлося про таке:

«Слушали: «Об українізації».

Постановили: Ввиду того, что украинизация ряда районов ' Голод 1932—1933 років: очима істориків, мовою документів. — К, 1990. — С. 291—294.
и станиц, проводившаяся на Северном Кавказе, не вытекает из культурных интересов населения и служит легальной формой классовому врагу для организации сопротивления меропритиям Советской Власти, создания под этим прикрытием своих контрреволюционных организаций, Президиум Северо-Кавказского крайисполкома постановляет:

  1. Немедленно приостановить украинизацию во всех районах и станицах Северо-Кавказского края.
  2. Перевести с 1 января 1933 г. все делопроизводство советских организаций в станицах и районах на русский язык.
  3. В трехдневный срок все украинизированные газеты перевести на русский язык, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и прочую литературу, выходящую на украинском языке, в дальнейшем издавать на русском языке.
  4. Перевести преподавание на всех работающих краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных и т. д.) на русский язык.
  5. Предложить крайоно подготовить необходимые мероприятия для переведения к осени 1933 г. преподавания во всех школах на русский язык и по укреплению учительского состава украинизированных школ и представить на обсуждение Президиума Северо-Кавказского крайисполкома.
  6. Радиовещание на украинском языке прекратить».

1    нині цю постанову не скасовано, регіон живе за цими документами. На початку 30-х років сюди приїхав JI. Каганович, сумнозвісний тим, що гальмував проведення українізації в Україні як перший секретар ЦК ВКП(б)У в 1925—1927 pp. Тут він теж проводив антиукраїнську політику. На одній із зустрічей з місцевим населенням хтось із козаків сказав: «А чого ти нас, козаків, повчаєш, як жити?», і цю станицю за 24   години виселили1.

Страшною трагедією українського народу був голодомор 1932— 1933 pp. Він став наслідком руйнування на території України сільського господарства шляхом суцільної колективізації. Від голоду в Україні загинуло 15% населення, або 4—5 млн. осіб2.

У Білорусі українців було 65 тис. осіб, Грузії — 40,9 тис., Киргизстані — 121 тис.

Не менш тяжкі випробування для українського етносу випали протягом 1937—1959 pp. На демографічну ситуацію в Україні негативно вплинули: продовження масових сталінських репресій в 1937— 1939 рр., примусова колективізація на західноукраїнських землях, наслідком якої стала депортація з них місцевого населення, а також терор на цих землях щодо населення протягом другої половини 40-х — початку 50-х років, голод 1946—1947 pp., освоєння цілинних і перелогових земель СРСР в 1954—1956 pp. та ін.

Внаслідок евакуації в 1941 — 1942 pp. з України вивезли 550 промислових підприємств, понад 3 млн. населення на схід СРСР. Крім того, з її території до Німеччини було вивезено понад 2 млн. осіб. До цього слід додати ще 100 тис. молоді, яка виїхала з України до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель. Все це відіграло істотну роль у розташуванні українців в СРСР.

За цей період загальна кількість українців в СРСР зросла на 10.9    млн. осіб і становила в 1959 р. 37,3 млн. осіб. Найбільша їх кількість була зосереджена в Україні — 32,2 млн. осіб (зросла на 10 млн. осіб).

Досить істотні зрушення відбулися в розташуванні українців на території СРСР. Кількість українців у Росії порівняно з 1937 р. зросла майже до 3,4 млн. Збільшилася і їх кількість у Казахстані — до 762 тис., Молдові — до 421 тис., Киргизстані — до 137 тис. осіб та в інших республіках.

Наочним прикладом русифікації українців є порівняння даних переписів 1926 р. і 1959 р.

Як уже зазначалося, в 1926 р. на землях РРФСР українців було 7.9     млн. (разом із Казахстаном і Киргизстаном), а в 1959 р.— лише 3,4   млн. осіб. Але ж за ці часи мала не скоротитися їх кількість, а, навпаки, збільшитись. Що це, геноцид на російських землях щодо українців? Ні, це просто свідчення того, що внаслідок політики русифікації українці на тих землях записувалися «росіянами».

Наприклад, у Казахстані кількість українців у 1959 р. зросла до 762,1     тис. осіб. їх стало більше на 213 тис. осіб, ніж у 1937 р., і менше порівняно із 1926 р. на 101 тис. осіб.

А питома вага українців серед населення республіки поступово скорочувалася: в 1926 р. — 13,2%, 1937 р. — 10,7%, 1959 р. — 8,2%‘.

Навряд чи можна порівнювати наслідки перепису населення 1926 р. і 1959 р. по губерніях та областях в абсолютному обчисленні. Але проводити порівняння з їх часткою щодо місцевого населення, на нашу думку, припустимо.

Так, в Омському окрузі в 1926 р. українців було близько 160 тис. осіб, які становили 19,4% населення, а в 1959 р. в області — відповідно 128 тис. осіб і лише 7,8%.

Така ж тенденція спостерігається і на землях Далекого Сходу (Зелений Клин).

З 1926 р. по 1959 р. загальна кількість українців тут зросла з 315 тис. осіб до 443,6 тис. осіб. Але така кількість українців у 1959 р. викликає сумнів. Якщо за ці 33 роки загальна кількість населення Далекого Сходу зросла з 1881,4 тис. до 4509,7 тис. осіб (у 2,4 раза), то чому кількість українців зросла лише на 41%? Тому і питома вага українців у краї скорочується з 16,7 до 9,8%.

Ще сумніші наслідки русифікаторської політики спостерігаються на землях Малинового Клину.

У 1959 р. в Краснодарському краї українців налічувалося лише 144    592 особи— 3,9% населення, Ставропольському — 43078 осіб— 2,3%, Ростовській області — 135 578 тис. осіб, в той час як у 1926 р. в Кубанському окрузі їх було 315,4 тис. осіб— 61,4%, Ставропольському — 245,8    тис. осіб— 33,8%, Донському — 498,3 тис. осіб — 33,8%'.

Якщо на період 1926—1937—1959 pp. випадає значна кількість подій, які істотно впливали на розташування українців по території СРСР, то за наступне тридцятиріччя нічого подібного порівняно з попередніми роками не відбувалося.

Які ж зміни відбулися в розселенні українців на території СРСР за ЗО років, з 1959 по 1989 p.?

У 1989 р. загальна кількість українців у колишньому СРСР зросла до 44,2 млн., а їх питома вага серед його населення скоротилася до 15,5%, тобто вона стає меншою на 0,8% навіть порівняно з сумними результатами перепису 1937 p., а порівняно з 1926 р .— на 5,7%.

За ЗО років зросла загальна кількість українців майже в усіх республіках Радянського Союзу: в РРФСР — до 4,4 млн. осіб (на 1 млн. осіб), Казахстані — до 896,2 тис. осіб, Білорусі — до 290 тис. осіб, Узбекистані — 154 тис. осіб, Молдові — до 600 тис. осіб, Киргизстані — до 109 тис. осіб.

Наочним прикладом русифікації українського населення можуть бути мешканці Сірого Клину. У 1959—1989 pp. не було воєн, колективізації, сталінських репресій, пов’язаних з переселенням українців до Сибіру і Казахстану. Так, у 1989 р. на землях Казахстану загальна кількість українців становила 896,2 тис. осіб, тобто їх було більше ніж в 1926 р. всього на 35 тис. осіб. Навіть якщо взяти переселенців за цей період до цих земель, то їх мало бути значно більше. Куди ж подівся природний приріст населення? Нікуди, українці просто ставали «росіянами». Про це свідчить ставлення українців до рідної мови. З усіх українців Казахстану українську мову визнали рідною лише 328,2 тис. осіб, або всього 36,6%, а рідною мовою російську — майже 567 тис., або 63,   3%. Навіть в таких найбільш українізованих областях, як Кустанайська, Карагандинська і Цілиноградська, українці становили всього відповідно 14,6, 7,9 і 9,6% загальної кількості мешканців[22].

Процеси, що відбувалися серед українців Сірого Клину в степах Казахстану за часів радянської влади, також проходили і серед українців, які жили на відповідних землях, що входили до складу Російської Федерації.

Так, наприклад, відомо, що в 20-х роках XX ст. основним культурним центром українців Сірого Клину був Омськ, в його окрузі в 1926 р. мешкало близько 160 тис. українців, які становили 19,4% всього населення, в Новосибірському окрузі жило 60,2 тис. українців, або 7,8% всього населення. Оскільки площі, які входили в округи і області в 1926 р. і 1959 p., істотно різняться, ми застосували порівняння в процентах. У 1959 р. в Омській області українців було 128 011 осіб, і вони становили лише 7,8%, більше того, з них визнавали рідною мовою українську лише 64 588 осіб (50,5%). У Новосибірській області із загальної кількості українців — 62 261 (2,7%) українську мову визнавали рідною 26 281 (42,2%)[23].

Русифікаторська політика чітко простежується і в наступні ЗО років. Так, у 1989 р. в Омській області загальна кількість українців зменшилася до 104,8 тис. осіб, у Новосибірській — до 51 тис. осіб, вони становили щодо населення відповідно 4,9 і 1,8%. Визнали українську мову рідною в Омській області — 28,5 тис. осіб (27,1%), російську — 76,2 тис. осіб (72,6%), а в Новосибірській — відповідно 16,9 тис. осіб (33,1%) і 34 тис. осіб (66,7%). За ці ЗО років ми наочно спостерігаємо процес русифікації, який виявився в тому, що частка українців, які визнали рідною мовою українську в цих областях, зменшується, а російську — збільшується.

Істотний тиск на національну свідомість українців за часи радянської влади спостерігався на всій території СРСР. Це наочно підтверджується наслідками переписів населення. В 1926 р. в Самарській губернії з усіх українців визнали рідною українську мову 63 447 осіб, або 79,3%, у Саратовській — 182 907 осіб, 90%, Сталінградській — 119 442 особи, 84,4%, Донському окрузі — 255 399 осіб, 51,2%, Астраханській губернії — 2390 осіб, 1,7%.

З цього можна зробити висновок, що в 1926 р. переважна більшість українців ще зберігала свою рідну мову. В 1959 р. в Куйбишевській області українців, що зберегли рідну мову, було 26 208 осіб, 46,4%, Саратовській — 55 234 особи, 49,3%, Волгоградській (колишня Сталінградсь- ка) — 37 739 осіб, 48,7%, і Астраханській — 2811 осіб, 43%, Ульяновській — 4235 осіб, 47,4%.

Отже, через 33 роки радянської влади не лише скоротилася загальна кількість тих, що визнавали себе українцями, а й частка тих, що вважали рідною мовою українську.

За наступне тридцятиріччя продовжувала зменшуватись кількість українців Поволжя. В 1989 р. в Саратовській області українців було

101    832 особи, а українську мову визнали рідною 38 699 осіб (37,9%), в Ульяновській українців було 17 710 осіб, українську мову визнали рідною 8495 осіб (48%), в Куйбишевській області українців було 81 720 осіб, а українську мову визнали рідною 32 230 осіб (39,4%), у Волгоградській області українців було 78 931 особа, а визнали українську мову рідною 33 189 осіб (42,1%), в Астраханській області мешкало 53 428 осіб, а рідною мовою українську вважали лише 25 975 осіб (48,7%).

У цілому в згаданих областях Поволжя загальна кількість українців з 1959 р. по 1989 р. зросла з 261 561 до 333 621 при зростанні загальної кількості населення з 8 094 371 особи до 11 222 769 осіб (відповідно на 27,7 і 38,7%). Але українську мову визнавали рідною в 1959 р. 126,3    тис. осіб, тобто 48,1%, а в 1989 р.— 138,6 тис. осіб, або 41,6%.

При зростанні загальної кількості українського населення на землях Далекого Сходу в 1989 р. до 513,2 тис. осіб, на 15,6%, його населення зросло до 7070 тис. осіб— майже на 79%, тому і питома вага українців продовжувала скорочуватись і становила 7,3% — менше порівняно з 1959 р. на 2,5%, а з 1926 р. — на 9,4%.

Яскраву картину становлять зміни в окремих землях цього регіону. Так, у Приморському краї в 1959 р. українців було 182 тис. осіб, а в 1989 р.— 185,1 тис. осіб, питома вага серед населення — відповідно 13.1 і 8,2%, Хабаровському краї — 98,2 тис. осіб і 112,6 тис. осіб— 8,6 і 6,2%, Амурській області — 56,3 тис. осіб і 70,8 тис. осіб— 7,8 і 6,7%, Камчатській — 14,9 тис. осіб і 43 тис. осіб — 6,7 і 9,1%, Магаданській — ЗО   тис. осіб і 85,8 тис. осіб — 9,7% і 15,4%, Сахалінській — 48,1 тис. осіб і 46.2    тис. осіб — 7,4 і 6,5%, Єврейській автономній області — 14,4 тис. осіб і  15,9 тис. осіб — 8,8 і 7,4%.

Отже, на більшості земель Зеленого Клину спостерігається (виняток — Сахалін) зростання загальної кількості українців. Але оскільки воно відбувалося повільнішими темпами, ніж збільшення всього населення, то падала їх питома вага. Лише в Магаданській і Камчатській областях, де умови життя найгірші з усіх земель Зеленого Клину, відбулося не лише зростання кількості українців, а й їх частки серед населення.

Якщо на землях Сірого і Зеленого Клинів за ці часи при зростанні загальної кількості українців у цілому триває падіння їх частки серед місцевого населення, то на землях Малинового Клину вона не змінилася.

Так, у Краснодарському краї кількість українців за цей період зросла з 145,6 тис. до 195,9 тис. осіб, а їх частка серед населення не змінилася (3,9 і 3,9%), Ставропольському — з 43,1 тис. до 69,2 тис. осіб (2,3 і 2,4%) і Ростовській області — з 137,6 тис. до 178,8 тис. осіб (4,2 і 4,2%)'.

Така різниця пояснюється тим, що землі Малинового Клину мають спільні кордони з Україною, знаходяться на значно меншій відстані від споконвічних українських земель, ніж землі Сірого та Зеленого Клинів.

У 1959 р. .загальна кількість українців Сибіру становила 682,8 тис. осіб, у тому числі в Західно-Сибірському регіоні — 433 228 осіб і в Східно-Сибірському — 249 524 особи.

Таким чином, кількість українців у 1959 р. в Сибіру зменшилася порівняно з 1926 р. більш ніж на 100 тис. осіб. Адже це суперечить навіть простій логіці і свідчить лише про процес русифікації українців. У 1959 р. серед окремих районів Західного Сибіру розташування українців було таким: в Алтайському краї — 111 375 осіб, Горно-Алтайській автономній області — 1462 особи, Кемеровській області — 109 544 особи, Новосибірській — 62 261 особа, Омській — 128 011 осіб, Томській області — 20075 осіб, у Східному Сибіру: Красноярському краї — 85 384 особи, Хакаській автономній області — 14 630 осіб, Таймирському (Долгано-Не- нецькому) національному окрузі — 1275 осіб, Евенкському національному окрузі — 196 осіб, Іркутській області — 97184 особи (4,9%), Усть-Ор- динському національному окрузі — 4280 осіб, Читинській області — 23    101 особа (2,2%), Бурятській АРСР — 10 183 особи, Тувинській АРСР — 1105 осіб і Якутській АРСР — 12 182 особи.

Значно розширилася географія розселення українців на землях Сибіру. В 1926 р. українців зовсім не було в Якутії, Бурятії та інших віддалених районах Сибіру, а в 1959 р. вони тут з’явилися і навіть у відносно значній кількості. У Хакаському окрузі в 1926 р. українців було 836 осіб, а в 1959 р. в Хакаському автономному окрузі — 14 630 осіб[24].

Протягом останніх ЗО років перебування України в складі колишнього СРСР за останнім Всесоюзним переписом населення в Сибіру відбулися такі зміни щодо кількості українців. В усьому Сибіру їх стало 820 946 осіб, у тому числі в Західному — 442 784 особи і Східному — 378 162 особи, в Алтайському краї — 195 883 особи, Новосибірській області — 51 027 осіб, Омській — 104 830 осіб, Томській області — 25 799 осіб. У Східному Сибіру: Красноярському краї — 118 763 особи, Хакаській автономній області — 13 223 особи, Таймирському національному окрузі — 4 816 осіб, Евенкському національному окрузі — 1 303 oco-s

би, Іркутській області — 97 405 осіб, Усть-Ординському національному окрузі — 2 255 осіб, Читинській області — 38 208 осіб (Ачинський нац. округ), Бурятській АРСР — 22 868 осіб, Тувинській АРСР — 2 208 осіб, Якутській АРСР — 77 114 осіб, Ханти-Мансійському автономному окру зі — 148 317 осіб, Ямало-Ненецькому автономному окрузі — 85 022 особи, Чукотському — 27 600 осіб, Корякському автономному окрузі — 2   896 осіб, Ненецькому автономному окрузі — 3728 осіб1.

Слід підкреслити, що за ці роки кількість українців у Сибіру зросла. Але це відбулося в основному в районах Східного Сибіру. Тому і питома вага їх серед українців Сибіру зросла до 46,1 %. Про це свідчить і скорочення кількості українців в окремих областях. Так, у Кемеровській області в 1989 р. українців стало менше порівняно з 1959 роком майже на 44 тис. осіб, у Новосибірській — на 11 тис. осіб, Омській — на

24    тис. осіб, при збільшенні їх кількості в Алтайському краї на 80 тис. осіб і Томській області — на 5,5 тис. осіб. За ці ж роки ми спостерігаємо зростання кількості українців в усіх регіонах Східного Сибіру: в Красноярському краї — на 33 тис. осіб, Читинській області— на 15 тис. осіб. Особливо швидкими темпами зростає загальна кількість українців у віддалених регіонах, таких як Якутська АРСР — з 12 182 осіб у 1959 р. до 77 114 осіб у 1989 p., Таймирський національний округ — відповідно з 1275 до 4816 осіб та ін.[25]

Розгляд заселення Сибіру українцями говорить про те, що їх переїзд із своїх рідних земель відбувався внаслідок примусового переселення з політичних причин, а також внаслідок матеріального заохочення. Слід підкреслити, що ці причини були як за часів Російської імперії, так і за часів радянської влади. Переселення українців розпочалося з початку освоєння земель Західного Сибіру, які були ближче до України, а потім і Східного Сибіру.

Швидкі темпи освоєння Східного Сибіру українцями зумовили не лише зростання кількості в ньому українців, а і їх частки серед укра- їнців-сибіряків — з 15,6 наприкінці XIX ст. до 46,1% в 1989 р., тобто їх частка зросла на 30,5% менш ніж за 90 років.

Спостерігається зростання загальної кількості українців і в Центрально-Європейських областях Росії.

Так, у 1926 р. у Москві і Московській губернії налічувалося лише 38 тис. українців, а в 1959 р. у Москві і Московській області — 238,1 тис. осіб. Більш того, питома вага серед населення зросла з 2,3% до 2,8 %. Якщо до цього додати, що протягом розглядуваного періоду прописка у Москві була вкрай обмежена і для її здійснення потрібна була згода керівних партійних органів, то можна без істотної помилки стверджу-. вати, що столиця Союзу значною мірою наповнювалася інтелігенцією з України. Аналогічна тенденція спостерігається і в Ленінградській області. На прикладі двох провідних наукових і культурних центрів СРСР бачимо, як з України переселялося населення, його інтелектуальний потенціал. Зростання кількості українців можна спостерігати і на прикладі інших областей Центрально-Європейської частини СРСР, а точніше РРФСР.

Приєднання до колишнього СРСР республік Прибалтики зумовило переселення у цей край поряд з іншими народами Радянського Союзу, особливо росіянами, також і українців. Це було продовження використання представників інших народів для підкорення приєднаних земель. Тут теж зростає українська діаспора.

Так, якщо в 1959 р. в Латвії було 29,4 тис. українців, у Литві — 17,7    тис. і в Естонії — 15,7 тис., то через ЗО років їх кількість зросла відповідно до 92,1 тис., 44,8 тис. і 48,3 тис. осіб. За цей період зростає їх частка серед населення цих республік відповідно: Латвії — з 1,4 до 3,4%, Литви — з майже 1 до 1,2% і Естонії — з 1,3 до 3%‘.

Розглянуті нами зміни кількості українців за радянської влади говорять про те, що за цей період загальна їх кількість з 31,2 млн. осіб в 1926 р. зросла до 44,2 млн. осіб у 1989 p., тобто на 13 млн. осіб (якщо від цієї кількості відняти кількість українців, які відійшли до складу Союзу з возз’єднанням українських земель Західної України, Буковини та Закарпаття, то це зростання можна зменшити принаймні вдвічі). За цей час загальна кількість всієї людності колишнього СРСР зросла з 147 млн. до 285,8 млн. осіб, або на 94,6%, тобто темпи зростання кількості українців майже в 2,3 раза були повільнішими. Внаслідок цього їх частка серед населення Радянської держави зменшилася з 21,2 до 15,5%, що свідчить і про падіння їх питомої ваги в усіх напрямах життя цієї держави.

Але слід звернути увагу на те, що до складу України та Радянського Союзу в 1926 р. не входили такі області, як Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька та Автономна Республіка Крим, населення яких у 1989 р. дорівнювало майже 11,8 млн. осіб, у тому числі українців було 9,6 млн. Тому зіставлення змін у кількості населення з 1989 р. слід робити, віднявши кількість населення, яке мешкало на цих територіях, від загальної його кількості.

Внаслідок такого курсу продовжувалося падіння процента українців серед місцевого населення в 20-х—30-х роках XX ст. При зростанні загальної кількості населення Східної Галичини з 1910 р. по 1931 р. загальна кількість українців тут, хоча і незначно, але скоротилася з 3297 тис. до 3258 тис. осіб, а їх частка серед населення — з 61,8 до 58,8%, на Буковині — відповідно з 305 тис. до 281 тис. осіб, 38,1 і 32,9%. Лише на Закарпатті за цей період кількість українців зросла з 447 тис. до 574 тис. осіб, а питома вага серед населення майже не змінилася: відповідно 15,7 і близько 15%‘.

Отже, протягом XX ст. загарбницькі держави продовжували застосовувати політику денаціоналізації українців, яка проводилася протягом попередніх століть. Для цього використовувався досвід їхніх попередників, удосконалювалися форми і методи його застосування, а зміст не змінювався. Особливістю останнього століття було те, що у значно більших розмірах за часів СРСР проводилося переселення українців на його загарбані величезні простори при одночасному надсиланні на українські землі представників інших народів, особливо великодержавної нації.


§ 3. Українці та їхня рідна мова за радянської влади і за незалежності

Прагнучи утримувати в покорі пригноблені народи, держави- імперії проводили політику, спрямовану на повільний економічний, політичний і культурний розвиток і навіть занепад земель, заселених підкореним населенням.

Важливим напрямком у цій політиці було прагнення зомбувати національну свідомість пригноблених народів, щоб вони забули свою героїчну й трагедійну історію.

Розуміючи, що важливим носієм національної свідомості етносу є мова, гнобителі створювали умови для того, щоб пригноблений народ забув свою рідну мову. Для цього нав’язувалася мова панівного народу. У нашому випадку це — російська.

Декрети Петра І на початку XVIII ст., Валуєвський циркуляр 1863 p., Емський указ 1876 р. Олександра II, а також рішення ЦК ВКП (б) — ЦК КПРС, радянського уряду — усі вони передбачали одну мету — загальмувати, знищити українську мову на широких просторах імперії.

Так, якщо на початку XVIII ст. українську мову як рідну визнавали на Лівобережжі 95,9% її населення, на Правобережжі — 86%, у Східній Галичині — 79,2%, на Закарпатті — 27%, то наприкінці XIX ст. — відповідно 80,3%, 76,9%, 62,7% і 15,3%, тобто загальні втрати населенням рідної мови становили понад 10%. Отже, можемо, з деякими припущеннями, сказати, що з часу Переяславської Ради 1654 р. український етнос, перебуваючи під пануванням Московського царства, Російської імперії, за 260 з лишком років досить істотно втратив рідну мову.

Тотожна тенденція спостерігається і за радянської влади. Перший Всесоюзний перепис населення було проведено наприкінці 1926 p., тобто коли вже протягом кількох років досить активно в Україні проводився курс на «українізацію», який дав позитивні наслідки у відновленні місця української мови в житті нашого народу (табл. 10, 11).

За даними цього перепису в СРСР мешкало 31,2 млн. українців, з яких українську мову рідною визнали 27,5 млн. (88,1%), а її втратили приблизно 3,7 млн. (11,9%).

Як же це відбулося в республіках, де українців було найбільше? В Україні з 23,3 млн. українців визнали українську мову рідною 22,2 млн. (95,5%), утратили — 1 млн. (4,5%). Серед республік СРСР найбільше їх проживало в РРСФР[26], ці показники були відповідно такі: з майже

7,9    млн. її рідною визнали 5,3 млн. (68,1%), не визнали 2,6 млн. (31,9%); у Казахстані з 860,8 тис. визнали 661,1 тис. (76,8%), ні — 199,7 тис. (23,2%);

У 1959 р. загальна кількість українців у СРСР дорівнювала майже 37,3 млн., з яких визнали українську мову рідною близько 32,7 млн., або 87,7%, а її втратили 4,6 млн., з яких понад 4,5 млн. (98%) визнали рідною мовою російську. Отже, процес втрати українцями рідної мови відбувався активніше протягом 1939—1959 pp., ніж у попередній період.

Ще рельєфніше русифікаторська політика простежується в Україні: у 1959 р. з 32,2 млн. українців визнали українську мову рідною 30,1  млн.1 Отже, за 33 роки — з 1926 р. по 1959 р. — кількість українців, котрі жили на землях України і втратили рідну мову, зросла

' На жаль, дані по Україні в публікації «Всесоюзная перепись населения СССР 1939 года» (М., 1992) не наводяться.
з 1 млн. до 2,1 млн., а частка українців, які зберегли рідну мову, знизилася з 95,7% до 93,5%.

У цьому ж році в республіці мешкали і представники інших народів. Здавалось об’єктивно, якщо в республіці державна мова — це мова найбільшого в ній народу, тобто українців, то представники інших народів мали б визнавати рідною або мову свого етносу, або принаймні мову українську, а вони визнають російську. Так, в Україні в 1959 р. мешкало росіян 7,1 млн., а російську мову рідною визнали 6958,9 тис. осіб (98,1%), і лише 130,6 тис. рідною мовою називали українську. Таким чином, росіяни на землі сусіднього народу краще зберігали свою мову, ніж українці в Україні. Серед євреїв, яких було на той час в Україні 840,3 тис., російську мову рідною визнали 671,4 тис. (79,9%), а українську лише 23,4 тис. (2,8%); білорусів — відповідно 290,9 тис., 157,2 тис. (54%) і 26,6 тис. (9%). Тож про яку українізацію населення України можна говорити, коли на її території питома вага росіян, які зберегли свою мову, більша, ніж українців, причому з росіян рідною українську мову визнали лише 1,9% їх абсолютної чисельності. Тим часом з українців, котрі відмовилися від своєї мови, приблизно 99% визнали рідною російську. Адже це наслідки русифікаторської політики населення України, яке мешкало на своїх землях.

Ще активніше русифікація українців, як і представників інших народів, проводилася на землях Росії та інших республік СРСР.

Так, у 1959 р. в РРФСР українців мешкало 3359,1 тис., з яких українську мову як рідну зберегли 1525,5 тис. (45,4%), а 1832,1 тис. рідною мовою визнали російську (54,5%). Русифікації підлягали й інші народи Росії. З 875,3 тис. євреїв єврейську мову визнали рідною лише 117,6 тис. (13,4%), а 753,7 тис. (86,1%) — російську. З майже 844 тис. білорусів білоруську мову рідною визнали 339,5 тис. осіб. (40,2%), російську — 503,1    тис. (59,6%). У Казахстані з 3974,2 тис. росіян російську мову визнали рідною 3972,2 тис. (майже 100%); з 762,1 тис. українців українську мову рідною визнали 460,1 тис. (60,4%), а російську — 302,2 тис. (39,5%); з  28 тис. євреїв єврейську мову рідною визнали лише 6,5 тис. осіб (23,1%), а інші визнали російську.

У Білорусії з 6532 тис. білорусів рідною мовою білоруську визнали

6086,3     тис. (93,2%), а російську — 441,9 тис. (6,8%). Із 133,1 тис. українців українську мову рідною назвали 62,3 тис. (46,8%), а російську — 59,9 тис. (45%). Із 150,1 тис. євреїв єврейську мову рідною визнали 32,9 тис. (21,9%), решта — російську. З 659,1 тис. росіян рідною російську мову визнали 658,8 тис. (майже 100%), тобто і тут, на чужій землі, росіяни зберігали свою мову краще, ніж українці і білоруси. Наведені матеріали говорять про те, що русифікаторська політика населення проводилася не лише на землях України, а й на землях інших республік.

У наступні ЗО років на землях СРСР та його республік ніяких істотних потрясінь, які б впливали на зміни в національному складі населення, не відбулося. Тому на них впливала лише політика Радянської держави, а точніше ЦК КПРС. На жаль, як і в усі складні часи в житті народів, які мешкали на території СРСР, тенденції попередніх часів набувають подальшого розвитку.

У 1989 р. на землях СРСР проживало 44,2 млн. українців, з яких українську мову рідною визнали 35,8 млн. (81,1%), а 8,3 млн. — російську. Якщо порівняти з 1959 p., то тоді таких русифікованих українців було 4,541 млн. Але зросла не лише абсолютна кількість русифікованих українців, а й їх питома вага серед українського загалу за ЗО років з 12,2% до 18,8%.

У цей період продовжувався процес русифікації майже всіх народів, які мешкали на території СРСР, незалежно від місця проживання. У 1959 р. євреїв у державі мешкало майже 2,3 млн., з них лише 487,8     тис. визнали рідною мову єврейську (21,5%), а 1,8 млн. рідною мовою вважали російську (78,2%), тобто більшість утратила рідну мову. У 1989 р. з 1,4 млн. цього етносу визнали єврейську мову рідною 153,4    тис. (11,1%), а 1,2 млн. (86,6%) — російську.

Те саме спостерігається і серед білорусів: якщо у 1959 р. із 7,9 млн. білорусів рідною мовою білоруську визнали 6,7 млн. (84,2%), а російську — 1,2 млн. (15,3%), то через ЗО років ці показники змінилися відповідно до 10 млн., 7,1 млн. (70,9%) і 2,9 млн. (28,6%).

Дещо повільніше цей процес проходив у східних республіках Союзу. Так, у Казахстані в 1959 р. казахів було 3621,6 тис., з них казахську як рідну визнали 3562,7 тис. (98,4%), російську — лише 44,2 тис. (1,2%), а в 1989 р. з 8135,8 тис. казахську як рідну визнали 7,9 млн. (майже 97%), російську — майже 183 тис. (2,2%).

Отже, якщо за 30 років європейські народи втрачали рідну мову (6—14%) і визнавали рідною мовою російську, то серед казахів це відбувалося значно повільніше. Єдиний етнос, що майже не втрачав своєї мови як у цілому в СРСР, так і в окремих республіках, — це росіяни. У 1959 р. в Союзі було 114,1 млн. росіян, з яких російську як рідну визнавали 113,9 млн. — 99,8%, а в 1989 р. — відповідно 145,2 млн. та 144,8 млн., тобто практично той самий відсоток.

Таким чином, за розглядувані часи — 63 роки радянської влади — українці, які мешкали на території СРСР, активно втрачали свою рідну мову — і ті, що мешкали на своїх споконвічних етнічних землях, і ті, що за їх межами. Більше того, якщо за перші 33 роки на території всього Союзу ці втрати становили лише 0,4%, то внаслідок активізації русифікаторської політики, яку проводила ЦК КПРС по всій території держави, ці втрати зросли на 7,6% (з 87,7% до 80,1%). Аналогічний процес відбувався й на українських землях — відповідно 2,2% і 5,8%.

Наочним наслідком русифікаторської політики, яка охоплювала всі землі Радянського Союзу, було й те, що українці, які мешкали на території України, утрачаючи рідну мову, визнавали рідною російську. Свідченням русифікаторської політики щодо українців на території СРСР є не лише сам факт втрати ними рідної мови і вживання російської, а й те, що, мешкаючи в союзних республіках, вони не користуються мовою того етносу, на території якого оселилися, а визнають рідною російську. В РРФСР таких українців було 2487,2 тис. (58%), Білорусії — 141,7 тис. (48,6%), Молдавії — 220,1 тис. (36,7%) і Казахстані — 567 тис. (63,3%), а зберегли рідну мову відповідно 1868 тис. (42,8%), 132,1 тис. (45,4%), 370 тис. (61,4%) і 328,2 тис. (36,6%). З перелічені 'X чотирьох республік у трьох більшість українців була зрусифікована Лише в одній Молдавії, яка до 1940 р. була у складі УРСР, процес руї ифікації уповільнився.

Отже, русифікаторська політика впливала на українців не лише в У1 СР, а й по всій території СРСР, незалежно від місця їхнього проживання.

Наведені нами матеріали свідчать про те, що процес русифікації українського етносу, який перебував у складі Радянського Союзу, набував усе більшого розмаху і вів до того, що наш народ з часом міг повністю втратити свою рідну українську мову. Цьому сприяла й висунута ЦК КПРС «теорія» формування нової спільноти людей — «радянського народу».

Які ж зміни відбулися за роки незалежності України? З проголошенням української мови державною в 1989 р. і закріпленням цього положення у Конституції України 1996 р. склалися сприятливі умови для впровадження її в усі сфери життя нашого народу. На жаль, деякі необгрунтовані висловлювання наших політиків про те, що в Україні потрібно надати статус офіційної мови російській, ускладнили впровадження української мови в життя населення. Це стало підґрунтям для гальмування процесу впровадження її в установах освіти, особливо в окремих зрусифікованих районах держави. Становище ускладнюється тим, що у нас книжкові видавництва не мають таких пільгових умов, як мають видавництва у Росії. Внаслідок такої політики книжкові крамниці, ринки заполонені російською літературою, значно дешевшою, ніж українські видання. Скрутне становище і в українських дітей, які живуть за межами України. Переважна більшість з них не має можливості отримувати освіту рідною мовою, немає для цього шкіл, хоча б класів. Ніяких зрушень не відбулося і внаслідок проведення року української культури на теренах Росії. І сьогодні деякі державні діячі й депутати парламенту вважають для себе можливим виступати не лише в державних установах, парламенті, а й по телебаченню мовою сусідньої держави. Тому і сьогодні ні про яку «українізацію» не йдеться. Адже наприкінці 2001 р. з 37,5 млн. українців лише близько 32 млн. визнали рідною мовою українську. Відсоток українців, які користувалися своєю мовою, у порівнянні з 1989 р. навіть зменшився — відповідно з 87,7% до 85,2% (на 2,5%), тобто українці продовжують втрачати рідну мову: за період з 1926 р. по 1989 р. — з 95,7% до 87,7%. Більш того, якщо за десять років — з 1979 р. по 1989 р. — ці втрати становили 1,3%, то за роки незалежності ці темпи були майже вдвічі більші.


[1] Перковсъкий А. Л., Пирожков С. І. Демографічні втрати Української РСР у 40-х роках // УІЖ. — 1990. — № 2. — С. 16.

[2] Енциклопедія українознавства. — Львів. — Т. 2. — С. 406.

[3] Кулъчицький С. В., Мовчан О. М. Невідомі сторінки голоду 1921 — 1923 pp. в Україні. — К., 1993. — С. 235. — (Препринт).

[4] Етно-національний розвиток України (Терміни, визначення, персоналії). — К 1993. — С. 41.

[5] Історія України: Пробний навчальний посібник для 10—11 класів середньої школи. — К, 1991. — С. 187.

[6] Там само. — С. 327.

[7] Субтельний О. Назв, праця. — С. 356.

[8] Голод 1932—1933 років в Україні: причини та наслідки. — К.: Наук, думка, 2003. — 888 с.

[9] Історія Української РСР. — К., 1979. — Т. 8. — С. 69—70.

[10] Історія України. — К: Альтернативи. — 1997. — Т. 8. — С. 332; День. — 1997. — 24 вересня; Вечірній Київ. — 1993. — 15 жовтня.

[11] Перковський A. JI., Пирожков С. І. Назв, праця. — С. 17; Голод в Україні 1946—1947: Документа і матеріали / Вид. М. П. Коць. — Київ—Нью-Йорк, 1996.— С. 7, 13.

[12] Юрчук В. І. Боротьба КП України за відбудову і розвиток народного господарства (1945—1952 pp.). — К., 1965. —С. 70, 77.

[13] Перковський А. Л., Пирожков С. I. Назв. праця. — С. 24.

[14] Народное хозяйство СССР за 70 лет. — М., 1987. -— С. 374; Труд в СССР. — М., 1968,— С. 19.

[15] Романцов В. О. Робітничий клас Української РСР (1946—1970 pp.). — К., 1972, —С. 42.

[16] Перковський A. JI., Пирожков С. І. Назв, праця. — С. 24; Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г.: Украинская ССР. — М., 1963. — С. 16.

[17] Зарубіжні українці. — К., 1991. — С. 37.

[18] Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. — Львів: Світ, 1992. — С. З, 42.

[19] Там само. — С. 58—60.

[20] До складу РРФСР на той час входили Казахстан і Киргизстан. Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г. — М., 1928. — Вып. IV. — С. 73—81, 131. (Підраховано автором).

[21] Всесоюзная перепись населения 1926 г. — М., 1928. — Вып. IV. — С. 2, 4, 10, 48—71.

[22] Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г. — М., 1928. — Вып. IV. — С. 78; Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г. — М., 1963. — С. 322, 334—337. (Підраховано автором).

[23] Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г.: РСФСР. — М., 1963. — С. 330; Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г. — М., 1928. — Вып. IV. — С. 131.

[24] Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г.: РСФСР. — М., 1963. — С. 330, 332, 334. (Підраховано автором).

[25] Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г.: СССР. — М., 1963. — С. 17, 207, 208; Население СССР (По данным Всесоюзной переписи населения 1989 г.). — М., 1991. — С. 10—19, 142. (Підраховано автором).

[26] Кабузан Н. В. Украинское население Галиции, Буковины и Закарпатья в конце XVIII — 30-е годы XX в.: (Этнографическое исследование): Автореферат. — М., 1986. —С. 17, 18.