Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



УКРАЇНЦІ НА ЗЕМЛЯХ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ
Этнография - История Украины

§ 1. Український етнос на рідних землях

Ще до початку розглядуваного нами періоду істотну роль у тому, що українці залишали свої рідні землі, відігравала експансіоністська політика Московського князівства, потім Московського царства. Прагнучи розширити свої володіння, московські правителі наштовхнулися на суттєву перешкоду своїм завойовницьким намірам. Вона полягала в тому, що росіянам не вистачало своїх людських ресурсів для ведення завойовницьких воєн і особливо для постійного утримання підкорених народів під своєю владою.

Більш того, жоден із завойовників не залучав до своїх планів місцевого населення в таких величезних масштабах, як Москва. Вона переселяла українців на загарбані землі інших народів.

Важливим напрямом стало заселення наших земель росіянами, підкореними народами, наслідком чого стало падіння частки українців на своїх землях.

Українську шляхту приваблювали високими посадами, титулами, нагородами, землями місцевого населення та ін.

Селянам, які переселялися на нові місця, надавали землі понад 60 десятин на родину, звільняли на декілька років від податків, військової служби, надавали на пільгових умовах грошові кредити та ін.

Саме завдяки таким умовам у досліджуваний нами період спостерігається переселення українців майже по всій величезній території Російської імперії.

Основна маса українського етносу в межах Росії мешкала у Лівобережній і Правобережній Україні та Новоросії.

Перед дослідником, який прагне простежити зміни в загальній кількості українського етносу в світі або в конкретному регіоні, виникає багато труднощів, не всі з яких він може подолати. Особливо значні труднощі перед науковцями постають при визначенні кількості українського народу в XVIII — на початку XX ст.

Відомий український етнограф В. Наулко у згаданій статті подає кількість українців у світі, на території колишнього СРСР та України за 1719—1989 pp.

Значний внесок у дослідження кількості українців на території колишнього СРСР та України зроблено московськими демографами.

Відомо, що ревізії, тобто обчислення населення, на українських землях більш-менш систематизовано розпочалися в Російській імперії, до якої входило приблизно 80% українських земель з XVIII ст.

Для нас більший інтерес становлять матеріали ревізій XVIII, ніж XIX    ст. Переписи XVIII ст. містили в собі дані про кількість представників багатьох національностей, які мешкали на території Російської імперії, в тому числі й про українців. До IV ревізії (1782 р.) українське населення не обкладалося подушним податком, а оскільки це було майже головною метою ревізій, то вони раніше і велися не зовсім сумлінно. У маніфесті щодо проведення IV ревізії зверталася особлива увага на українців, які вперше в Росії переписувались на загальних умовах. На жаль, матеріали цієї ревізії не можна порівнювати з наступними, адже до неї не увійшло населення Правобережної України, яке було приєднане до складу Росії за II і I поділами Речі Посполитої в 1793 і 1795 pp.[1]

Загальновідомо, що на кількість українців Правобережжя значною мірою вплинув потік переселенців з цієї території в другій половині XVIII ст. у Новоросійську губернію і на Північний Кавказ. Тому для порівняння змін кількості населення можна брати кількість українців по V ревізії 1795 р. і за переписом 1897 р. Слід підкреслити, що V ревізія була останньою, в якій виділялися українці як окремий етнос.

Уже наступна, VI ревізія (1811 р.) не передбачала обліку українців, які враховувалися разом із росіянами і білорусами. Це один з напрямів русифікації слов’янського населення Росією. Окремо виділялися лише євреї, іноземні колоністи та народи Сибіру.

Національна приналежність відновлюється лише за Всеросійським переписом 1897 р. Складність полягає в тому, що за переписом 1795 р. обчислювалося лише чоловіче населення (ревізька душа).

У XVIII—XX ст. українці компактно проживали на своїх рідних споконвічних землях. Протягом XVIII — початку XX ст. ці землі входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій.

До Російської імперії входили Лівобережна та Правобережна Україна і так звана Новоросія; до Австро-Угорської — Східна та Західна Галичина, Буковина та Закарпаття.

Кількість українців на землях двох імперій за період, що охоплює початок XVIII ст.— перше двадцятиріччя XX ст. підрахував відомий московський демограф В. М. Кабузан разом з С. І. Брук (табл. З—б)[2].

Формування українського етносу розпочалося ще за часів Київської Русі і навіть раніше. Його основу становили стародавні південнослов’янські племена: поляни, древляни, дуліби, дреговичі, волиняни, сіверяни та ін.

Центром формування українського етносу стали землі Подніпров’я — Київщина, Полтавщина і південь Чернігівщини. Його становлення відбувалося у відчайдушній боротьбі з печенігами, половцями, турецько-татарськими, польсько-литовськими, молдавськими та російськими загарбниками.

У цьому процесі визначну роль відіграла визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, яка стала могутнім поштовхом до самоусвідомлення народу. Її наслідком було утворення Української держави, яка сприяла подальшому розвитку національної свідомості, культури, мови, духовності, звичаїв, побуту та ін.

На жаль, з тих часів ми не маємо відомостей про одну з найважливіших характеристик етносу —його чисельність та деякі інші. Саме на споконвічних українських землях на початку XVIII ст. мешкало понад 90% українців. У наступні часи відбувається переселення українців з рідних земель.

Зростаючі економічні, політичні та культурні зв’язки між окремими частинами світу і регіонами зумовили переселення до українських земель представників інших народів.

Тому ще за часів Київської Русі і навіть раніше на землях українського народу оселялися греки, вірмени, євреї, поляки, німці, болгари та представники інших народів.

Цей розділ присвячено розгляду розселення українців на своїх рідних землях, які входили до складу Російської й Австро-Угорської імперій.

У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешкало майже 5740 тис. українців, у тому числі на землях Росії — 4449,8 тис., або 77,6%.

Наприкінці XVIII ст. загальна кількість українців тут зросла до 10 440 тис. осіб, з них у Росії — 8163,7 тис. осіб (78,2%).

Через 100 років українців стало 26 195,5 тис. осіб, у тому числі в Росії — 22 380 тис. осіб (85,5%).

Наведені дані говорять про те, що основна частина українців, або понад три чверті, мешкала в межах російських кордонів.

Загарбання споконвічних українських земель Російською імперією до XVIII ст. було одним з основних напрямів експансіоністської політики Москви і мало попередню багатосотрічну історію.

На початку XIV ст. невеличке Московське князівство займало лише частину Володимиро-Суздальської землі, і ця частка дорівнювала 2—3 районам сучасної України. На кінець цього сторіччя внаслідок територіальних завоювань Московське князівство володіло вже площами, які приблизно в чотири рази перевищували метрополію.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. територіальна експансія Москви значно розширилася. До неї була приєднана вся північ європейської частини сучасної Росії (включаючи Північний і Південний Урал).

Починаючи з середини XVI ст. до перших десятиріч XVIII ст. Московське князівство захопило Казанське та Астраханське ханства, Баш- кирію, приєднало північно-східну частину України, Західний і Східний Сибір, південно-східне Заволжя, землі тунгусів, якутів, бурятів, усю Гетьманщину, частину Слобідської України, майже весь Далекий Схід (крім Примор’я, Сахаліну і Камчатки).

Захоплюючи величезні земельні простори, московські царі дійшли думки, що така локальна назва їхньої держави не відповідає сучасному становищу. 22 жовтня 1721 року її перейменували у Всеросійську імперію, а її населення отримало назву «росіяни» замість старих — «московити», «московини», «москалі». Одночасно поширюється тиск на український етнос з метою заміни назви «українці» на принизливе «малороси»1.

З набуттям нової назви загарбницькі намагання Росії тривали.

У 1721 р. молода імперія захопила Естляндію, Ліфляндію, частину узбережжя Фінської затоки. Процес підкорення земель і народів тривав протягом наступних років XVIII ст. Імперія приєднує до себе Запорожжя, значну частину земель від Троїцька до Петропавловська (на південному Уралі і Заураллі), Волинь, Полісся, Східне Поділля, Білорусь і Курляндію, Причорномор’я і Приазов’я, північно-західну частину Північного Кавказу та Крим.

Активні загарбання Росії продовжувалися і в XIX ст.: були приєднані Середня Азія та Закавказзя, Далекий Схід, Фінляндія, Бес- сарабія, Польща, Казахстан, Бухара та Хіва, Північний Кавказ.

Початок XX ст. для Росії — це російсько-японська війна, однією з основних причин якої були територіальні суперечки1.

Продовженням територіальних вимог стала Перша світова війна. Її наслідки призвели до розвалу чотирьох європейських імперій: Росії, Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини. На їхніх територіях утворилися нові незалежні держави, більшість населення яких в основному становили народи, що мешкали на цих землях.

З кожним кроком розширення своїх земельних просторів перед російським урядом усе гостріше поставало питання про їх утримання під своєю владою.

Жодна із загарбницьких імперій не використовувала у своїх намаганнях такої кількості представників інших народів, як це робила Росія. Одним з таких народів став український етнос. Саме цим можна пояснити те, що чим більше захоплювала чужих територій Росія, тим більше українців на них оселялося.

Для реалізації своїх намірів правлячі кола Росії використовували різні засоби створення сприятливих умов життя на чужих землях: звільнення від податків, військової служби, наділення у великих розмірах землею, високі службові посади, зарахування до російського дворянства, ордени тощо.

Внаслідок визвольної війни під проводом Б. Хмельницького в основному Україна приєдналася до Московського царства.

На початку XVIII ст. до складу Росії входили Лівобережна Україна, частина Новоросії, Курська та Воронезька губернії, значною мірою заселені українцями. Обидві Галичини увійшли до складу Австро-Угорщини в 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі. Закарпаття було частиною Королівства Угорського. За другим та третім поділами Польщі в 1793 р. і 1795 р. до Росії відійшли Правобережна Україна, Білорусь та Литва, де мешкали українці. В 1812 р. до Росії приєднали Бессарабію, де в частині повітів, особливо Хотинському, жила значна кількість українців.

За рішенням Віденського конгресу 1815 р. до Росії увійшло царство Польське, в якому українців за переписом 1795 р. було 5%.

У 1719 р. в Лівобережній Україні українців мешкало 1755,4 тис. осіб, або 95,9% загальної кількості населення, у Правобережній — 2138 тис. осіб (86%) і Новоросії — лише 7,5 тис. осіб (1,6%), загалом 3900,9 тис. осіб, які становили 87,6% українців імперії (табл. 4).

Протягом XVIII ст. загальна кількість українців на цих землях швидко зростала. У 1795 р. на Лівобережжі їх стало 3121,6 тис. осіб (93,1%), Правобережжі — 3006 тис. осіб (87,9%). У зв’язку з прискореним освоєнням земель у Новоросії їх стало 848,3 тис. осіб (52,5%). Таке швидке зростання кількості й питомої ваги українців у Новоросії — яскраве відображення їхньої провідної ролі в освоєнні земельних просторів цього краю. Загальна кількість українців зросла до 6975,9 тис. осіб.

Наведені дані свідчать, що за цей період при зростанні загальної кількості українців на Лівобережжі та Правобережжі їх питома вага серед місцевого населення дещо знизилася, лише в Новоросії зросла. Також знизилася і питома вага українців серед усіх тих, що мешкали в кордонах Росії, до 85,4%.

З одного боку, це свідчить про переселення українців зі своїх етнічних земель, з іншого — про переїзд на наші землі представників інших народів.

Значний вплив на штучне скорочення кількості українців на їхніх землях мала русифікаторська політика російського уряду, яка особливо активізувалася за царювання Петра І, Катерини II та у другій половині XIX ст. (валуївський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p.).

Тенденції, які чітко визначилися у XVIII ст., набули подальшого розвитку протягом XIX ст.

Так, у 1897—1900 pp. загальна кількість українців у зазначених трьох регіонах зросла до 18105,1 тис. осіб. їх стало більше на Лівобережжі— 6118,7 тис. осіб, Правобережжі — 7357,5 тис. осіб і в Новоросії — 4628,9 тис. осіб. При зростанні загальної кількості українців у всіх згаданих трьох регіонах тривало падіння їх частки: на Лівобережжі — до 80,3%, Правобережжі — до 76,9% і навіть у Новоросії — до 42,9%.

У 1910—1917 pp. українців на їхніх землях стало 24109,4 тис. осіб, а їх частка серед українців імперії зменшилася до 77,8%, тобто їх стало за межами України понад 6,9 млн. осіб, тоді як наприкінці XIX ст. їх там було майже 4,3 млн. осіб. Скорочується і їх питома вага серед українців імперії в цілому до 80,9%. Ці тенденції тривають і протягом перших десятиріч XX ст. На Лівобережжі частка українців зросла до 81,6%, Правобережжі — до 77,8%, а в Новоросії зменшилася до 41,3%.

Отже, за 200 років від початку XVIII ст. основна кількість українців, які жили під гнобленням Російської імперії на своїх рідних землях, зросла з 3900,9 тис. осіб у 1719 р. до 24109,4 тис. осіб у 1910—1917 pp. Але за цей період їх питома вага серед українців Росії поступово знижувалася з 87,6 до 77,7%. Одночасно з цим зростає і загальна кількість та питома вага українців, які оселилися за межами Лівобережжя, Правобережжя та Новоросії.

На нашу думку, певний інтерес становлять і зміни в окремих регіонах цих трьох земель (табл. 5).

Лівобережна Україна. До неї входили три губернії: Чернігівська, Полтавська та Харківська. Наприкінці XVIII ст. загальна кількість українців у них була відповідно 918,8 тис. осіб, 1354,8 тис. осіб і 848 тис. осіб, а частка їх щодо всього населення — 89,99 і 88,9%.

Через 100 років в усіх цих губерніях кількість українців зросла: у Чернігівській губернії до 1526,1 тис. осіб, Полтавській — до 2583,1 тис.

осіб і Харківській — до 2009,5 тис. осіб. Але в усіх трьох губерніях відбулося падіння питомої ваги українців серед усього населення. Більше воно було в Чернігівській — до 66,4%, Харківській — до 80,6%, тобто в тих, які мають безпосередні кордони з Росією, і менше в Полтавській — до 93%. Інша тенденція простежується в перші роки XX ст. У 1910— 1917 pp. при зростанні кількості українців у Чернігівській губернії до 1707.7 тис. осіб, Полтавській — до 3438,4 тис. осіб і Харківській — до

3030.8     тис. осіб підвищилася їх питома вага серед населення порівняно з кінцем XIX ст. відповідно до 67,4, 94,1 і 85,7%. Але в жодній з них частка українців не досягла рівня останніх років XVIII ст.

Правобережна Україна. До неї входили: Київська, Волинська, Подільська губернії. Тут також, як і на Лівобережжі, наприкінці XVIII ст. в усіх трьох губерніях основним етносом були українці — відповідно 1023,4 тис. осіб, 1004,4 тис. осіб, 978,2 тис. осіб — 89,2, 89,3, 85,1%.

Через 100 років загальна кількість українців у Київській губернії зросла до 2819,1 тис. осіб, Волинській — до 2095,6 тис. осіб і Подільській — до 2442,8 тис. осіб. Як і в губерніях Лівобережжя, в них відбулося падіння частки українців відповідно до 79,2, 70,1 і 80,9%.

За перші десятиріччя XX ст. у цих губерніях спостерігаються тенденції, тотожні тенденціям Лівобережжя. Зросла загальна кількість українців у Київській — до 3608,1 тис. осіб, Волинській — до 2698,7 тис. осіб і Подільській — до 3056,8 тис. осіб. Але, на відміну від губерній Лівобережжя, тут тривало зменшення процента українців серед населення до 76,5, 69,7 і 80,1%. Це значною мірою зумовила Перша світова війна, яка безпосередньо зачепила ці землі у значно більших розмірах, ніж землі Лівобережжя.

Новоросія. До неї входили Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Бессарабська губернії та Донська область.

На відміну від Лівобережної та Правобережної України частина земель Новоросії й навіть окремих повітів почала заселятися значно пізніше і відрізнялася більшою строкатістю національного складу населення, а в деяких із них за кількістю українці не становили більшості населення на початку XVIII ст.

Так, якщо в 1719 р. на землях Лівобережжя мешкали 1831 тис. осіб, Правобережжя — 2485 тис. осіб, то в Новоросії — лише 465 тис. осіб. У другій половині, особливо в останній чверті, XVIII ст. розпочалося швидке заселення Новоросії мешканцями Лівобережної та Правобережної України й деяких губерній Росії.

Саме завдяки переселенцям населення Новоросії зростало швидшими темпами порівняно з Лівобережжям та Правобережжям. У 1795 р. в Новоросії мешканців було 1618 тис. осіб, тобто їх кількість за цей час зросла в 3,5 раза, тоді як на Лівобережжі — в 1,8 раза, Правобережжі — майже в 1,4 раза.

Свідченням того, що найбільшу кількість серед переселенців становили українці, є те, що за цей період загальна кількість українців зросла в Новоросії з 37,5 тис. осіб до 848,3 тис. осіб, а їх питома вага підвищилася серед населення з 1,6 до 52,5%'. Наведені дані, підраховані демографами Москви, спростовують думку великодержавних російських шовіністів про те, що так званий Новоросійський край було освоєно росіянами, адже за ті самі роки XVIII ст. їх кількість зросла з 72 тис. осіб (15,5% всього населення) до 308 тис. осіб (19,1%), тобто наприкінці XVIII ст. їх було менше, ніж українців, на 540,3 тис. осіб.

Наприкінці XVIII ст. в Катеринославській губернії було 364,8 тис. осіб українців (79,8% всього населення), Херсонській — 285,8 тис. осіб (83,7%), Таврійській — 25,8 тис. осіб (12,5%), Бессарабській — 59,2 тис. осіб (23,5%) і Донській області — 112,7 тис. осіб (31,3%).

З чотирьох губерній і однієї області абсолютну більшість серед населення українці становили в двох губерніях і значну кількість в області.

У наступні 100 років їх кількість зросла в усіх губерніях і області. У 1897—1900 pp. їх стало в Катеринославській губернії 1456,4 тис. осіб, Херсонській — 1462 тис. осіб, Таврійській — 611,1 тис. осіб, Бессарабській — 379,7 тис. осіб і Донській області — 719,7 тис. осіб. За цей час відбулося падіння питомої ваги українців серед населення в Катеринославській губернії до 68,9%, Херсонській — до 53,5%, Бессарабській — до 19,6%, Донській області — до 28,1%. Лише в Таврійській губернії зросла їх питома вага до 42,2%. Саме тому, що в чотирьох регіонах з п’яти відбулося падіння питомої ваги українців, вона зменшилася і в цілому в Новоросії з 52,5 до 42,9%.

Слобожанщина. Вона заселилася предками українців — сіверянами. Курщина ще за часів князя Олега входила в Київську Русь. Серед першопрохідців тут був Дмитро Вишневецький, який ставив заслін від Кримської орди, що зазіхала на Московські землі. Москва сплачувала козакам жалування і надалі. Сюди переходили українські козаки з Дону. Значна частина козаків прийшла на Слобожанщину після укладення Зборівського договору 1649 p., Берестейської битви 1651 р. Освоєння Слобожанщини набуває значних масштабів після Переяславської Ради 1654 р. Заселення земель Дикого Поля тривало за грамотами гетьмана І. Мазепи, який «пожалував» землі українській старшині. Йому тут також належало 49 сіл, селищ і слобід, в яких мешкали так звані «вільні черкаси».

Тому зовсім не випадково, що наприкінці XIX ст. серед місцевого населення переважали українці. Так, у 1897 р. лише на території сучасних Харківської, Воронезької та Курської областей серед 6054 тис. осіб місцевого населення українців було 3417 тис. осіб, або 56,3%, а серед мешканців Харківської області з 2492,3 тис. осіб українців було 2009 тис. осіб (80,7%), Воронезької — відповідно 1967 тис. осіб і 854 тис. осіб (43,3%), Курської — 1604,5    тис. осіб і 523,3 тис. осіб (32,6%). А в таких повітах, як Острогозький, українців було 90%, Богучарський — 70%, Гайворонський — 60%. Перехід цих повітів до складу Російської Федерації — це ще один приклад великодержавницької політики колишнього Радянського Союзу.

У перші десятиріччя XX ст. тривало зростання загальної кількості українців в усіх губерніях. Збереглася також тенденція падіння їх частки в Катеринославській губернії до 2403,9 тис. осіб (65,8%), Херсонській — 1807,8 тис. осіб (52,7%). При зростанні загальної кількості українців у Донській області до 987,5 тис. осіб не зменшилася їх частка серед населення. При збільшенні кількості українців у Таврійській губернії до 900,5 тис. осіб і Бессарабській — до 469,2 тис. осіб зросла також їх питома вага серед населення до 47,1 і 21,8%.

Таким чином, за період з 1795 р. по 1910—1917 pp. у всіх губерніях і областях краю відбулося загальне зростання кількості українців при значному падінні їх питомої ваги серед населення Катеринославської губернії на 14%, Херсонської — на 31%, Бессарабської — на 1,7%, Донської області — на 3,2%, і лише в Таврійській губернії їх питома вага зросла на 23,1%.

Отже, при розгляді зміни в складі населення регіонів Лівобережжя, Правобережжя та Новоросії протягом XIX — початку XX ст. простежується загальна тенденція до зростання кількості українців у кожному з них при падінні їх питомої ваги, за винятком Таврійської губернії, де питома вага їх значно зросла.

Зі сторінок історії українських земель відомо, що ще за стародавніх часів Київської Русі і навіть раніше на них оселялися представники інших народів, тобто вони за національним складом населення були багатонаціональними. Але слід підкреслити, що і за тих часів українці становили абсолютну більшість місцевого населення. У розглянуті роки ця закономірність зберігалася.

Аналіз національного складу населення одвічних українських земель свідчить, що протягом XVIII — початку XX ст. на них невпинно відбувається падіння питомої ваги українського етносу. Одночасно з цим зростає чисельність і питома вага української людності на широких просторах Російської імперії від російських земель європейської її частини до Уралу, Сибіру, Камчатки, Далекого Сходу, Казахстану, Середньої Азії та Кавказу. Це один з важливих напрямків послаблення потужності людського потенціалу українства на його одвічних українських землях.

Важливим напрямком цього процесу, русифікаторської політики імперії було збільшення чисельності та частки російського населення на наших одвічних землях.

Це розпочалося після входження Гетьманщини до Московського царства, після Переяславської Ради 1654 р. Спочатку переселення росіян на наші землі відбувалося досить повільно, але поступово воно впроваджувалося все інтенсивніше.

Росіяни. До початку XVIII ст. росіян практично не було ні на Лівобережжі, ні на Правобережжі. Лише на землях Новоросії в 1678 р. їх було 27 тис., або 6,7% всього населення. У 1719 р. налічується вже 40 тис. росіян на Лівобережжі, які становили лише 2,2% місцевого населення. Зростає їх кількість у Новоросії до 72 тис. осіб (15% населення), і відсутні вони на Правобережжі. Наприкінці XVIII ст. вони вже розселилися в усіх регіонах на Лівобережжі — 175 тис. осіб (5,2% населення), Правобережжі — 4 тис. осіб (0,1%), в Новоросії — 308 тис. осіб (19,1%).

Слід підкреслити, що за цей проміжок на Лівобережжі питома вага українців скоротилася на 2,8%, а росіян збільшилася на 3,3%, тобто їх приріст фактично повністю відбувся за рахунок української людності.

Швидшими темпами зростала кількість українства в Новоросії — до 848,3 тис. (52,5%). Це наочне підтвердження провідної ролі українців в освоєнні новоросійських земель, у тому числі й Кримського півострова.

Протягом наступного сторіччя тривало зростання як загальної кількості росіян, так і питомої їх ваги серед населення в усіх трьох регіонах: на Лівобережжі — до 1010 тис. осіб (13,3%), Правобережжі — до 413 тис. осіб (4,3%) і особливо в Новоросії — до 3213 тис. осіб (29,8%).

За перші десятиріччя XX ст. при загальному зростанні кількості росіян у регіонах лише в Новоросії збільшується як їх кількість, так і питома вага — до 4496 тис. осіб, 30,7% в 1916—1917 pp., а на Лівобережжі їх частка знижується до 12,8%, як і на Правобережжі — до 3,4% при зростанні їх абсолютної кількості відповідно до 1249 тис. осіб і 426 тис. осіб[3].

Швидкими темпами в цих трьох українських регіонах (Лівобережна, Правобережна Україна та Новоросія) зростає не лише загальна кількість росіян, а й їх питома вага серед місцевого населення.

Таким чином, протягом XVIII — початку XX ст. безперервно зростала на українських землях кількість і питома вага росіян, а на початку XX ст. вони після українців стали найбільшим національним загоном.

Євреї. Складною і суперечливою була доля єврейського населення на українських землях. Вони становлять тут одну з найдавніших національних меншин. Перші єврейські общини з’явилися в Криму, на Півдні в І ст. На початку X ст. вони виїздили з Хозарії та Візантії й оселялися в Києві, утворюючи навіть єврейські вулиці поблизу нинішньої Львівської площі. Вони займалися торгівлею, ремеслом, платили податки в князівську казну, навіть у ті часи, коли були їх погроми,
пограбування і вигнання за місто. У XVI—XVII ст. почалось масове переселення євреїв на українські землі із західних територій, що були під владою Польщі та Литви.

Після II та III (1793 та 1795 pp.) поділів Польщі, коли Правобережжя перейшло під владу Російської імперії, на її території зосталася значна кількість євреїв[4].

У Росії їм заборонялося володіти землею й знаряддями виробництва, було встановлено для них смугу осілості з 1791 p., яка обмежувала кордони їх розселення лише районами Правобережної України. Переважна більшість євреїв Правобережної України проживала в містах і містечках Подільської і Волинської губерній. їм дозволялось оселятися на землях Новоросії. Євреї активно переселяються в Північну Таврію та Крим, прагнучи вийти з «лінії осілості».

Це зумовило формування численних громад у морських портах Півдня України — в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Судаку, Керчі та ін.

Протягом XIX ст. кількість єврейського населення на Правобережжі зростала. Лише між 1820 і 1880 pp. це зростання становило 150% при збільшенні всього населення на 90%. їх збільшенню значною мірою сприяли єврейська релігія, яка заохочувала багатодітність, а також життєвий уклад, ефективна общинна самодопомога.

У другій половині XIX ст. на Миколаївщині, Херсонщині, Єлизавет- градщині та Маріупольщині виникло 38 єврейських землеробських колоній з населенням понад 42 тис. осіб. З’явились єврейські землеробські поселення в Криму, неподалік від Джанкоя і Перекопа, засновані переселенцями з Вітебської, Гомельської, Волинської, а пізніше Херсонської губерній[5]. У 1897 р. в межах Російської імперії налічувалося 2430,4 тис. євреїв (на території, яка увійшла до складу СРСР), у тому числі в межах України — 1644,4 тис. осіб, або 67,5% їх загальної кількості[6].

Німці на українських землях. Перші згадки про появу німців на українських землях можна зустріти в пам’ятках ще за часів Київської держави. Її розвиток зумовив розширення економічних, політичних та культурних зв’язків з країнами світу, особливо Європи. Вже в XI ст. спостерігається поява німців-купців у складі посольств. їх невеликі групи походять з Відня, Любека, Ренсбурга, Майнца.

Вони започатковують торгівельні стосунки з Києвом, Володими- ром-Волинським, Луцьком та іншими містами. Спочатку переважна частина німців оселялася в містах.

Залучення німців до життя на землях Російської імперії досить інтенсивно розпочалося ще за часів імператора Петра І, на початку XVIII ст.

Активне переселення їх на землі Причорномор’я розпочалося після Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Але переважну більшість серед тих переселенців становили українці. Згідно з маніфестами Катерини II від 4 грудня 1762 р. і 22 липня 1763 p., їм надавались широкі привілеї: свобода віросповідання, звільнення від податків, військової повинності, право на місцеве самоврядування, до 65 десятин землі на родину. В 1870 р. ці особливі права було скасовано, тобто привілеї існували понад 100 років і сприяли економічному розвитку цих регіонів та зростанню кількості населення в них.

У 1786 р. на Півдні України з’явилися німецькі колоністи-мено- ніти1, а з 1803 р.— вихідці з Пруссії та Баварії. На цій землі також оселялися греки та болгари, згодом — гагаузи, чехи, поляки та євреї, переселенці з Балкан, Прибалтики, Білорусі та Правобережжя України.

В Україну масове переселення розпочалося ще за часів Катерини II, наприкінці 70—80-х років XVIII ст. З метою просування і мирного освоєння Чорноморського узбережжя німців з інших держав заохочували оселятися на землях, які були вільні й сьогодні входять до Донецької, Миколаївської, Херсонської, Одеської, Запорізької областей та АР Крим.

Німецькі землеробські колонії з’явились наприкінці XVIII ст. Вони серед іноземних колоністів користувалися найбільшими привілеями царського уряду.

До початку XX ст. кількість німців зростала в усіх губерніях, особливо в південних і західних. Найбільш заселеними були Олександрійський, Мелітопольський і Бердянський округи Катеринославської губернії; Херсонський, Миколаївський і Одеський округи Одеської губернії.

Німецьке населення в цих округах перевищувало за кількістю всі інші національні меншини. Лише в Одеській губернії налічувалося на той час 258 сіл, де мешкали німці.

У Криму німецьке населення розташовувалось переважно в степовій зоні (багатолюдні колонії Майфельд, Нейдорф, Цюріхталь, Ак- меїх та ін.), в передгірській — Нейзац, Фріденталь. Певна кількість німців населяла міста — Судак, Феодосію та ін. Всього на Півдні Ук-

' Меноніти — протестантська секта, яка виникла в ЗО—40-х роках XVI ст. у Нідерландах. Її представники оселялися на землях багатьох країн світу.

раїни було 854 німецьких колоній і 133 хутори, а кількість населення в них у 20-х роках становила 385,5 тис. осіб. Німецькі села Півдня України до 1914 р. були заможнішими за інші. Серед них заможних селян було понад 80%. З початком Першої світової війни ставлення до них змінилося. їх позбавили податкових і кредитних пільг, частини громадських земель, а пізніше і права голосу на виборах в Установчі збори1.

Наприкінці XIX ст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, мешкало 378 тис. осіб німецького походження. За своєю кількістю вони поступалися лише українцям, росіянам та євреям, тобто були четвертим національним загоном і становили 1,8% всього населення України2.

Життєві ускладнення для німців, які мешкали на землях Російської імперії, розпочалися ще за часів Першої світової війни. Німців, які оселилися на Волині, Холмщині, вивезли на Схід, до Сибіру.

Крім уже згаданих росіян, євреїв та німців до найбільш численних народів, які мешкали на території України в 1897 p., також належали поляки — майже 268 тис. осіб, молдавани — 185,5 тис. осіб, греки — 58,3 тис. осіб, болгари — 59,8 тис. осіб, білоруси — 67,1    тис. осіб, чехи — 11,4 тис. осіб, інші — 67,1 тис. осіб (усього на той час в Україні — 20 649 848 осіб, щодо яких проведено підрахунки, при загальній кількості населення 21,2 млн. осіб).

Слід підкреслити, що на той час переважна більшість населення українських земель мешкала в сільській місцевості, тобто за родом занять була аграріями. Так, у містах проживало лише 12,7% усього населення, українців — 5,4%, росіян — 42,2%, євреїв — 43,6%, поляків — майже 30%, німців — 7%.

Отже, з усіх найбільш численних національних загонів, що мешкали на території українських земель, українці були найбільшим аграрним загоном. Більш того, на той час найбільшим міським загоном тут стали євреї та росіяни. Росіян у наших містах було 881,2 тис. осіб, у той час як українців — 849,6 тис. осіб3.

Таким чином, як і в попередні часи, протягом XVIII—XIX ст. українські землі під владою Російської імперії були багатонаціональними. Внаслідок експансіоністської політики Російської імперії за цей час найшвидшими темпами зростає кількість росіян, які стали другим після

 

українців національним загоном як за кількістю, так і за питомою вагою серед усього населення.

Перша світова війна, боротьба українського народу за незалежність, яка закінчилася в 1920 p., негативно вплинули на стан економічного розвитку. Тому в 1926 р. серед двадцяти дев’яти з половиною мільйонів населення УРСР питома вага мешканців міст становить до 18,5%.

Курс на індустріалізацію, проголошений радянською владою наприкінці 1925 p., сприяв швидкому розвитку промислового виробництва, механізації праці в усіх галузях економіки в тому числі в сільському господарстві.

Це зумовило швидкі темпи перерозподілу населення на користь міст. На початку вересня 1939 p., тобто перед приєднанням до України Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, в містах вже проживало 36,8%. Оскільки в приєднаних землях розвиток економіки, зокрема промисловості, на той час був значно нижчим, то перерахунки на сучасні межі України частки мешканців міст у 1939 р. показали, що кількість міського населення зменшилася до 33,5%.

У   післявоєнний період урбанізація триває. У 1959 р. в Україні у містах вже проживало 45,7%. В наступні шістдесяті—вісімдесяті роки темпи урбанізації поступово уповільнюються. Так, якщо через одинадцять років, у 1970 p., в містах мешкало 54,5%, то ще через дев’ять років — 61,3%, а в 1989 р. — 66,9%.

Таке уповільнення урбанізації населення наочно відбиває становище, яке склалося в республіці протягом останнього десятиріччя XX ст. і на початку XXI ст. Адже в 2003 р. в містах проживало 67,3%’.

§ 2. Українці на землях Сірого, Зеленого та Малинового Клинів

Розвиток економіки світу зумовлює розширення економічних зв’язків між сусідніми країнами, регіонами та частинами світу. Безпосереднім зв’язківцем виступає торгівля виробами, конкретною продукцією. Саме економічний розвиток зумовлює перехід від обміну товарами до обміну сировиною, напівфабрикатами, напівготовою продукцією та ін. У процесі розвитку цих економічних зв’язків розширюються і людські контакти між населенням різних земель. Ці причини зумовлюють появу на людському обрії такої постаті, як переселенець. Він — особа, що залишає споконвічні землі свого етносу й оселяється на постійне проживання на землях інших народів.

На сучасному етапі серед розвинутих країн світу лише в Японії корінний етнос становив на 1987 р. 99,3% місцевого населення. У Франції його частка на той час становила 82,7%, НДР — 99,4%, ФРН — 92,7%, Великобританії— понад 77,2%, Італії — 94,1%, Нідерландах— 79,6%, СІНА — 76,3%'. За часткою корінного населення українські землі істотно не відрізнялися від інших країн, про що свідчать попередні й наступні матеріали. Природно, що переселенці спочатку оселяються на землях сусідніх держав. Але поступово ця міграційна хвиля охоплює все ширші простори, весь світ.

Тому сьогодні на будь-якому клаптику земної кулі можна зустріти мешканців, які представляють певний етнос землі. Вони не лише розселилися майже по всіх землях світу, а й у багатьох країнах створили значні й досить впливові свої діаспори, які прагнуть зберегти і розвинути свою національну культуру, мову, звичаї й відіграють істотну роль у політичному, економічному та культурному житті тих країн, де вони оселилися.

Оскільки найбільша кількість українського етносу, яка залишила свої споконвічні землі, оселилася в межах Російської імперії, розглянемо спочатку саме її територію.

Сірий Клин. Сірий клин, або Сіра Україна,— це неофіційна назва лісостепових і степових земель у південно-західному Сибіру та північному Казахстані. Вони мають також ще одну умовну назву — Середньоазіатський степовий край. Його загальна площа 1,9 млн. км2 (втричі більша, ніж сучасна Україна). З цієї загальної площі у 20-х роках XX ст. українці становили більшість населення на площі 460 тис. км2, з яких 405 тис. км2 — в Казахстані і 55 тис. км2 — у Сибіру: у 44 районах з 81 українці кількісно переважали представників усіх інших національностей.

Українці, розташовані серед інших етнічних поселень, об’єднувалися в суцільні людські масиви від Уралу до передгір’я Алтайських гір (з півночі на південь). На початку переселення українці заселяли лише степ і лісостепову смугу, землі, придатні для хліборобства, згодом розселялися по всьому краю. Нині українці становлять близько 7% людності Середньоазіатського степового краю, у південно-західній частині Західного Сибіру і північній частині Казахстану.

З утворенням на місці колишнього СРСР незалежних держав Сірий Клин розділився між Росією і Казахстаном. На цьому досить великому земельному масиві перші українські поселення з’явилися в XVII ст., коли Росія заволоділа зауральськими степами. Поселення селян і козаків спочатку були малолюдними. Прагнення закріпити за Росією неосяжні простори Сибіру та Далекого Сходу зумовили утворення спеціального Переселенського управління в 1896 р. (спочатку воно входило в Міністерство внутрішніх справ).

Активний рух на ці землі розпочався з проведенням земельної реформи 1861 р. Він набув масового характеру із завершенням будівництва Транссибірської залізничної магістралі та впровадженням в дію столипінської переселенської політики 1906—1911 pp. Протягом 1861— 1917 pp. за Урал переселилося, крім тих, що повернулися, майже 5,3 млн. осіб. Істотну роль у цьому рухові відігравали мешканці українських земель[7].

Масовий переселенський рух за Урал розпочався в останні 20 років XIXст. З’являються перші переселенці-українці на неозорих степових просторах від Кустаная до Семипалатинська[8]. На місці українці оселялися невеликими мононаціональними селами по 200—500 осіб і більше або групами сіл. Вони істотно вплинули на господарське життя місцевого населення, сприяли переходу казахів-скотарів до землеробства. У ті часи центром українського життя на цих землях вважався Омськ.

За переписом 1904 р. Кустанайський та Актюбінський повіти були найбільше заселені українцями. На той час вихідці з українських губерній становили: з Полтавської — 1438 осіб, Харківської — 1167, Катеринославської — 1151, Херсонської — 1772, Таврійської — 959, Воронезької — 1018, Київської — 797, Подільської — 533, Чернігівської — 301, Волинської — 44, тобто 9190 осіб. З російських губерній, частина яких близька до земель Сірого Клину, —Тамбовської, Пензенської, Орловської, Тульської, Рязанської, Донської, Астраханської, Казанської, Нижегородської, Симбірської, Самарської, Уфимської, Оренбурзької, Московської, Володимирської, Тверської, Костромської, Вятської, Пермської, Псковської, Новгородської, Вологодської, Архангельської, — переселилося близько 4,7 тис. осіб, тобто майже вдвічі менше.

Найбільший потік переселенців з російських губерній порівняно з іншими припадає на Самарську — 2119 осіб, Симбірську — 115 осіб та Саратовську — 457 осіб. На ці губернії припадає понад 50% усіх переселенців, що можна пояснити відпливом з приволзьких губерній саме селянського українського хліборобства, в той час коли від таких губерній, як Московська, Калузька, Володимирська, Тверська, Псковська, Новгородська та Вологодська, кількість переселенців становила від 1 до 15 з кожної[9]. За період 1897—1913 pp. переселилося за Урал 1441, 9 тис. осіб, а повернулося додому 262,4 тис. осіб. Тобто лишилося за Уралом майже млн. осіб. Особливо значна кількість переселенців припадає на пер 5 років активної дії столипінської аграрної політики. За 1906—1910 pp. з І     України переселилися за Урал 911,5 тис. осіб.1

Найдавнішим пунктом української колонізації є нинішнє місто Нікольськ-Уссурійськ. Активно розпочалося переселення українців у ці краї з початком столипінської аграрної політики. У 1906 р. в Амурську область прибуло 919 осіб з Лівобережної України, в Приморський край — 1968 осіб з Чернігівської губернії і з Київської — 594. У 1907 р. сюди прибуло ще 1286 осіб з Лівобережжя. Значно більше їх з’являється в Примор’ї: з лівобережних губерній — 23567 і правобережних — 18 720.

Протягом 1858—1906 pp. кількість переселенців в Амурській області становила понад 49 тис. осіб. Найбільше їх приїхало з Полтавської губернії — майже 14,6 тис. осіб, Катеринославської, Таврійської губерній і областей Донської та Кубанської. Сюди приїхали мешканці також Київської, Харківської, Чернігівської губерній, Волинської області, а також українці Тамбовської, Могилівської, Забайкальської областей, інших районів Сибіру, Поволжя, Бессарабської губернії та ін.

Слід підкреслити, що українці — переселенці з російських губерній змінювали місце проживання вже принаймні двічі, шукаючи для себе кращої долі. Основне ядро переселенців до Амурської області в цей час становили українці — 40,6% загальної кількості населення. Ще більшу питому вагу серед переселенців українці мали в Приморській області.

Відомий дослідник цього краю Тихін Полнер писав, що тут серед загальної кількості переселенців 128,1 тис. осіб переселенці з Чернігівської, Київської, Полтавської, Харківської та Волинської губерній становили майже 101,6 тис. осіб, або 79,7%. Якщо в Амурській області переважали полтавчани — 29,8%, то в Приморській — чернігівчани — 43,2 тис. осіб, або 33,8%. Полнер пише: «Справжніх малоросів тут уже не менше 75%. Корінного великоросійського населення, а також розкольників Тамбовської губернії та Поволжя, старовірів Забайкалля і Сибіру — дуже мало, і без великої помилки можна сказати, що Приморська область являє собою другу Україну зі значною домішкою білорусів».

Наші земляки в Зеленому Клині засновують такі поселення, як Дунай, Знам’янка, Самарка, Рокитне, Веселий Кут, Кам’янець-По- дільське, Гоголівське, Чорнобаївське, та багато інших. Надають цим поселенням назви такі, що були на українських землях.

Землі, що їх козаки утримували між Бугом і Дністром, царський уряд після 1791 р. почав передавати російським поміщикам. За таких умов військовий суддя Антон Головатий їде до Петербурга з проханням надати можливість козакам зайняти ненаселені землі Кубані, які були звільнені від ногайців внаслідок їх знищення Суворовим та втечі на землі Туреччини. Козаки протягом 1792—1793 pp. у кількості 14 тис. осіб переселилися на правий берег Кубані й Таманського півострова. Там вони заснували м. Катерино дар. Весь потік переселенців дорівнював 25 тис. осіб. Пізніше сюди переселялися селяни Полтавщини, Чернігівщини та Харківщини.

Тут зберігався устрій Січі у формі куренів Чорноморського козацтва. Але вже в 1794 р. виборний устрій запорожців було скасовано російським урядом. З того часу не скликалися запорозькі військові ради, призначалися наказні отамани Чорноморського війська, а курені перейменували на станиці.

Наприкінці XVIII ст. на землях Північного Кавказу вже оселилися 38,5  тис. українців, з яких у Кубанській області — 32,6 тис. осіб і Ставропольській — 5,9 тис. осіб, 3,3%. У 1795 р. українців у Чорноморському війську налічувалося 97,7%, у Донському — 41%.

У XIX ст. було проведено декілька переселень з українських губерній на Кубань. Але одночасно тут проводилася і русифікаторська політика. У 1860 р. з чорноморського і частково з донського лінійного козацтва сформувалося Кубанське військо1.

§ 3. Українці на інших землях Росії

Чим більше територій підкоряла Російська імперія, тим гостріше перед нею поставало питання про людські ресурси. У Росії не вистачало людей для освоєння і утримання під своєю владою величезних територій. Це стало головною причиною переселення підкорених нею народів на завойовані землі.

Тому по всій території Російської імперії розселялися люди різних етносів. Значне місце в цій політиці посідали українці — другий за кількістю народ імперії.

Так, уже на початку XVIII ст. у Центрально-Землеробському районі європейської частини Росії (табл. 4) їх було 262,2 тис. осіб, Білорусі та Литві — 181 тис. осіб, Царстві Польському — 105 тис. осіб. Українців практично не було в Центрально-Промисловому, Північному, Озерному районах, Нижньому Поволжі, регіонах Казахстану й Середньої Азії, Сибіру і Далекого Сходу та Кавказу.

За наступні майже 80 років зросла загальна кількість українців на землях Росії. Розширилася і географія їх розташування. Новими регіонами для українців у 1795 р. стали: Нижнє Поволжя — 70,8 тис. осіб, Південне Приуралля — 2,8 тис. осіб, Північний Кавказ — 38,5 тис. осіб, найшвидше зростала кількість українців у Центрально-Землеробсько- му районі — до 698,3 тис. осіб, або майже в 2,7 раза збільшилася вона

Друга хвиля заселення цих земель почалася з освоєння Самарського краю. За наказом цариці Анни Іоанівни між Царицином і Камишином було поселено близько тисячі селян-українців, а також донських козаків, яких віднесли до Волзького козацького війська. Одна з нових станиць звалася Балаклаївською. Коли було видано царський указ про розробку соляного озера Ельтон, саме українці з’явилися тут. У вересні 1747 р. чумак Іван Осипович із товаришами постачили першу сіль у Саратов. У Заволжі з’являються перші слободи: Покровська (м. Енгельс), Миколаївка, проти Камишина (м. Миколаївські та ін. У 1797 р. до вивезення солі з о. Ельтон було прикріплено 17 українських слобід. У 30-х роках XIX ст. на південь від Саратова близько 70 населених пунктів було засновано українцями. В 1858 р. кількість українців у Середньому Поволжі зростає до 6,9 тис. осіб, у тому числі в Пензенській губернії — 1,7 тис. осіб та Симбірській — 5,2 тис. осіб. Ще швидшими темпами заселяється Нижнє Поволжя. Тут уже в 1795 р. українців було 70,8 тис. осіб (5,3% населення), а в 1858 р. їх уже 200,5 тис. осіб (у Саратовській і Самарській губерніях — 177 тис. осіб та Астраханській — 23,5 тис. осіб). Протягом наступного періоду, аж до революції 1917 p., спостерігаються досить повільне зростання кількості українців у Середньому Поволжі — 12, 8 тис. осіб і швидкі темпи зростання у Нижньому Поволжі. Так, у 1910 — 1917 pp. у Нижньому Поволжі вже 545,7 тис. осіб, Саратовській губернії — 191,7 тис. осіб, Самарській — 163,8 тис. осіб і Астраханській — 166,4 тис. осіб[11].

Сибір. Продовжуючи спрямовану на Схід експансіоністську політику московських царів, які в XVI ст. захопили Казанське ханство, в XVII ст. Московське царство захоплює необмежені простори Сибіру, які значною мірою були незаселені або мало заселені автохтонними народами. Оскільки для здійснення цієї політики у Москви не вистачало людських ресурсів серед веЗіикоросів, вона для цього використовує і представників раніше завойованих народів. Уже в XVII ст. починається активне освоєння цих земель, в якому взяли участь і українці.

§ 4. Українці під владою Австро-Угорської імперії

Тенденції щодо українського населення в межах Російської імперії в цілому властиві й українським землям, які були під владою Австро- Угорщини. У 1719 р. на підкореній нею території мешкали 1290 тис. українців. Переважна їх більшість перебувала у Східній Галичині — 1081 тис. осіб, 83,8%. У Західній Галичині їх було 47 тис. осіб, 3,6%, на Буковині — 27 тис. осіб, 2,1% , і Закарпатті — 135 тис. осіб, 10,5% (табл. 6).

Наприкінці XVIII ст. їх загальна кількість зросла до 2276,4 тис. осіб (на 73,7%), у Східній Галичині — 1677,9 тис. осіб, у Західній Галичині — 72,6 тис. осіб, на Буковині — 123,8 тис. осіб, на Закарпатті — 402,1    тис. осіб. Найбільша кількість українців і далі була в Східній Галичині. Але їх питома вага зменшилась, а на Буковині й особливо на Закарпатті збільшилась.

Через 100 років загальна кількість українців на цих землях зросла до 3814,9 тис. осіб, у тому числі в Східній Галичині — 3019,6 тис. осіб (79,3%), Західній Галичині — 86,2 тис. осіб (2,3%), на Буковині — 297,3   тис. осіб (7,8%) і Закарпатті — 411,3 тис. осіб (10,5%).

Порівнюючи зміни в кількості українців у XVIII ст. з тими, що відбулися за XIX ст., слід зазначити, що протягом XIX ст. збільшилася питома вага українців у Східній Галичині, на Буковині, а їх частка в Закарпатті і, подекуди, в Західній Галичині зменшилася.

За 10 — 17 років XX ст. загальна кількість українців у монархії зросла до 4131,8 тис. осіб, у тому числі в Східній Галичині -— 3293,1 тис. осіб, 79,8%, Західній Галичині — 86,5 тис. осіб, 2,1%, на Буковині — 305.1    тис. осіб, 7,3%, Закарпатті — 447,1 тис. осіб, 10,8%. Отже, істотних змін у відносному розселенні українців по землях порівняно з початком XX ст. за цей короткий час не відбулося.

Але слід зазначити, що протягом цих двох століть спостерігалося падіння питомої ваги українців у цілому серед населення Австро- Угорської монархії з 9,3 в 1719 р. до 8,4% в 1910—1917 pp.

З 1719 р. по 1795 р. загальна кількість українців зросла в усіх регіонах. їхня питома вага серед місцевого населення дещо зросла у Східній Галичині — з 79,2 до 79,9%, Західній Галичині — з 5,2 до 5,7%, Закарпатті — з 27 до 31,1% й істотно зросла на Буковині — з 5 до 73,7%.

За наступне сторіччя продовжувала зростати кількість українців в усіх регіонах. Наприкінці XIX ст. їх було у Східній Галичині 3019,6 тис. осіб, Західній Галичині — 86,2 тис. осіб, на Буковині —

297,8      тис. осіб і Закарпатті — 411,3 тис. осіб. Але порівняно з попередніми даними їх питома вага серед місцевого населення знизилася у Східній Галичині до 62,7%, Західній Галичині — до 3,4%, на Буковині — до 40,8% і Закарпатті — до 15,3%. Ці тенденції продовжувалися у перші десятиріччя XX ст. Так, у Східній Галичині кількість українців зросла до 3293,1 тис. осіб, а частка серед населення зменшилася до 61,7%, Західній Галичині — відповідно 86,5 тис. осіб, 3,2%, на Буковині — 305,1 тис. осіб, 15,7%, лише на Закарпатті поряд із зростанням їхньої загальної кількості зросла і частка серед населення до 447.1 тис. осіб, 15,7%.

Отже, на рідних землях українського етносу, які перебували як під владою Росії, так і Австро-Угорщини, при зростанні загальної кількості українців спостерігається падіння їх питомої ваги серед місцевого населення.

Якщо розглядати зміни в кількості українців за повітами Східної Галичини[12], то слід зазначити, що в усіх її повітах у 1795 р. українці становили абсолютну більшість серед місцевого населення, за винятком Львівського, де їх було 49,4%, в інших їх питома вага становила 58,2% — 84,8%, з них найбільше українців було у Стрийському повіті — 84,8%, Коломийському — 82,4%, Станіславському — 81,9%, а найменше — в Тернопільському — 63,2% і Санокському — 58,2%.

У 1910 — 1917 pp. в усіх повітах Східної Галичини знижується питома вага українців серед місцевого населення. Але і в цей час вони становлять більшість населення (окрім Львівського повіту, де їх стало 37,1%,): у Санокському — 50,6%, Перемишльському — 53,7%, в інших — понад 60—70%.

У Західній Галичині1 в 1795 р. і до кінця XIX ст. українців не було в Краківському, Вадовичському, Бохнянському і Тарновському повітах, а в інших вони становили невеличку меншість населення: в Сандецько- му — 13,7%, Ясенському — 21,1%, Жешувському — 4%.

За період з 1795 р. по 1910 — 1917 pp. в усіх повітах зростає кількість українців, а питома вага знижується: в Ясенському — до 13,7%, Жешувському — до 2,3%, Сандецькому — до 8,2%, а в інших — від 0,1% до 0,2%.

Розселення українців на Закарпатті1 за комітатами було неоднаковим. Так, якщо в 1795 р. серед усього населення їх було 402,1 тис. осіб, або 31,1%, то наприкінці XIX ст. їх стало 411 3 тис. осіб, або 15,3%, а в 1910—1917 pp. — відповідно 447,1 тис. осіб і 15,7%.

У 1795 р. найбільше українців було в таких округах, як Берег — 50,8   тис. осіб, 79% усього населення, Угоча — 16,6 тис. осіб, 61,5%, Унг — 51,5   тис. осіб, 83,5%, Мараморош —75,2 тис. осіб, 87,4%. Отже, з 13 округів Закарпаття українці становили більшість населення лише в чотирьох.

Протягом кінця XVIII — початку XX ст. в усіх округах Закарпаття загальна кількість українців або повільно зростає, або скорочується. Внаслідок такої тенденції скорочується їхня частка серед місцевого населення. В 1910 — 1917 pp. в усіх округах Закарпаття українців було менше 16%. Відносно значна їх кількість збереглася в Березі — 100,9 тис. осіб (42,6%), Угочі — 34,4 тис. осіб (37,5%), Унзі — 61,7 тис. осіб (38,1%), Марамороші — 159,5 тис. осіб (44,0%), у п’яти округах їх або зовсім не було, або їх частка становила 0,1 — 0,2% (Абауй — 0,2%, Бор- шодь — 0, Сатмар — 0,1%, Соболч — 0,1%, Гомор — 0).

Наведений коротенький аналіз змін у національному складі населення на одвічних західноукраїнських землях: Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, які були під владою Австро-Угорської імперії, зроблено на основі здобутків відомих російських демографів В. М. Кабузана і С. І. Брук.

За їхніми підрахунками в період з початку XVIII ст. до початку XIX ст. питома вага українців у Східній Галичині та Закарпатті істотно зменшилася. Значні коливання спостерігалися протягом двохсот років у складі населення Буковини. У XVIII ст. частка українців зростала, а протягом XIX і початку XX ст. спостерігається постійне падіння питомої ваги українців серед місцевого населення з 73,7% наприкінці XVIII ст. до 38,1% у 1910—1917 pp. Таке коливання навряд чи може бути реальним. Скоріш за все Буковина в ці часи перебувала під владою

' До складу Західної Галичини входили повіти: Краківський, Вадовичський, Вохнянський, Сандецький, Ясенський, Тарновський, Жешувський.

До складу Закарпаття входили 13 комітетів: Берег, Угоча, Шариш, Ципс, Унг, Земплин, Мараморош, Абауй, Торна, Боршодь, Сатмар, Соболч та Гомор.
Румунії. Саме на цих землях місцева влада найбільш жорстоко ставилася до українців, і процес румунізації тут провадився найбільш активно.

Па нашу думку, більш переконливий аналіз національного складу населення на згаданих західноукраїнських землях подає С. Рудниць- кий — видатний український географ, історик, якому були не чужі й демографічні дослідження.

Одне з його ґрунтовних демографічних досліджень стосується висвітлення національного складу населення західноукраїнських земель — Галичини, Буковини та Закарпаття протягом 1910 і 1914 pp.

За його підрахунками, на українській суцільній території колишньої Австро-Угорської імперії в 1914 р. в Галичині українці серед місцевого населення становили 74,4%, поляків було лише 12,1%; на Буковині українців було 65,4%, румунів — 6,8%; у Закарпатті українців — 77,5%, мадярів — 5,8%. Разом їх було 4747 тис. осіб — 74,1% місцевого населення[13].

Таким чином, протягом розглядуваного періоду на всіх споконвічних українських землях, які перебували під владою двох імперій, спостерігається загальна тенденція падіння частки українського етносу серед населення. Слід підкреслити, що принципової відмінності у ставленні до українців Росії та Австро-Угорщини немає.

Ці тенденції стали результатом самодержавницької політики, яка проводилася в таких основних напрямах: переселення українців зі своїх земель, русифікація, полонізація, румунізація та мадяризація місцевого населення, а також переселення на ці землі представників інших народів, насамперед великодержавних.


[1] Кабузан В. М., Махнова Г. П. Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795—1897 гг. // История СССР. — 1965. — № 1. — С. 32—33; Брук С. И., Кабузан В. М. Численность и расселение украинского этноса м XVIII — начале XX ст. // Советская этнография. — 1985. — № 5. — С. 15—31; Прук С. И., Кабузан В. М. Миграция населения России в XVIII — начале XX ст. // История СССР. — 1984. — № 4; Хомен ко А. Населення України 1897—1927 pp. — Хпрків, 1927; Бондар В. В., Дараган М. В. Переписи населення в СРСР. — К. — 1958; ІІустоход П, Воблий В. Всесоюзний перепис населення 1939 p. — К., 1939.

[2] Табл. 4 складена з табл. 1, 3, 4, наведених у статті: Брук С. И., Кабузан В. М. Численность расселения украинского этноса в XVIII — начале XX столетий / / Советская этнография. — 1981. — № 5. — С. 18, 20—21, 23—25.

[3] Советская этнография. — 1982. — № 4. —С. 17; 1981. — № 5. —С. 18.

Етно-національний розвиток України (Терміни, визначення, персоналії). — К., 1993. —С. 452—453.

[5] Там само.

[6] Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г. Вып. IV. — М., 1928. — С. XXIV—XXV; Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня 1926 р. (Національний і віковий склад, рідна мова та письменність населення). — Харків, 1928. — С. XIII.

[7] Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня 1897 р. (національний

І піковий склад, рідна мова та письменність населення). — Харків, 1926. — С. XIII; Ііольшая советская энциклопедия. Т. 19. — М., 1975. — С. 400—401.

[8] Етно-національний розвиток України (Терміни, визначення, персоналії). — К, 199.4. — С. 491—493; Вечірній Київ. — 1993. — 15 жовтня.

* Сергійчук В. Українці в імперії. — К, 1992. — С. 34.

[10] Брук С. И., Кабузан В. М. Численность расселения украинского этноса и XVIII — начале XX столетий // Советская этнография. —1981. — № 5. — С. 18, 21.

[11] Сергійчук В. Назв, праця. — С. 63—65. Землі Поволжя поділяються на Середнє Поволжя, до якого входили губернії: Пензенська, Симбірська та Казанська, і Нижнє Поволжя: Саратовська, Самарська та Астраханська.

[12] До складу Східної Галичини входили повіти: Львівський, Перемишльський, Санокський, Стрийський, Коломийський, Станіславський, Солтівський, Чортківський, Тернопільський, Бережанський, Золочівський, Жолкевський.

[13] Рудницъкий С. Огляд національної території України. — Берлін: Українське слово в Берліні, 1923. — С. 59—61. (Автора праці — академіка Української Академії наук було заарештовано в 1937 р. і як «ворога народу» розстріляно).