Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



УКРАЇНЦІ НА ЗЕМНІЙ КУЛІ
Этнография - История Украины

§ 1. Зміни кількості населення світу та його регіонів

Широкий спектр питань, що вивчає демографія, ми розглянути не можемо. Тому зупинимось лише на деяких питаннях, що безпосередньо стосуються нашої теми.

Учені ще не дійшли згоди в тому, де і коли мавпа перетворилася на людину Homo sapiens. Це відбулося приблизно 50 тис. років тому, а за 35 тис. років людина вже мешкала майже в усіх сприятливих для життя частинах світу.

У VII тисячолітті до нашої ери на земній кулі було не більше 10 млн. осіб. На початку нашої ери населення світу дорівнювало 200—250 млн. осіб, у тому числі на території колишньої Росії приблизно 5 млн. осіб— 2,5—2,7% світової їх кількості.

До 1000 р. населення було 250—300 млн., до 1500 р. землян було 400—500 млн., у межах колишнього СРСР — 15—20 млн., або 3,7% загальної кількості. На той час на території Франції мешкало понад 15 млн., Італії і Німеччини — 11 млн. осіб.

Наприкінці XVII ст. на території Росії мешкали 20—25 млн., 1800 р.— 45—50 млн. осіб. Згідно з переписом населення 1897 р. в Росії було 128,2    млн. осіб (у сучасних межах — 124,6 млн. осіб)[1]. Деякі західні вчені вважають, що Земля перенаселена. Навряд чи з цим можна погодитися. Загальну кількість населення не можна розглядати абстрактно, велика нона чи мала. Робити висновки з цього приводу можна, лише аналізуючи сукупність таких факторів, як природні й трудові ресурси територій світу (країни), ефективність політико-економічного управління та ін. Більшість дослідників вважає: поки що далеко до абсолютного перенаселення Землі.

Тяжке економічне становище в тих чи інших регіонах, країнах є, як правило, наслідком колоніального минулого чи низької ефективності соціально-політичної й економічної системи, а не наслідком зростання кількості населення. Навіть сучасна історія знає випадки, коли в деяких країнах внаслідок повільного розвитку економіки і швидких темпів зростання кількості населення склалися такі умови, що загальна кількість населення не сприяла розвитку суспільства. У цих країнах застосовувалися заходи, спрямовані на гальмування приросту населення, зокрема в Китаї, Індії в 60—80-х pp. XX ст.

В інших країнах досить повільні темпи зростання населення негативно впливали на стан їхнього соціально-економічного розвитку. Тому в цих державах після Другої світової війни впроваджували заходи, спрямовані на стимулювання народжуваності (Франція, Чехо-Словач- чина та ін.).

Аналізуючи зміни у кількості населення світу протягом XVIII— XX ст., слід зазначити, що воно, як правило, зростало як у світі в цілому, так і в його частинах і країнах, незважаючи на об’єктивні та суб’єктивні умови, що складалися. Але не поодинокі випадки, коли кількість населення в деяких країнах на якийсь період скорочувалась. На жаль, до таких країн належить і наша країна.

Оскільки темпи зростання були не однакові в різних регіонах, то відбувалися певні зрушення у співвідношенні їхніх мешканців.

На зміни в кількості населення значною мірою впливали:

1)      світові та регіональні війни;

2)      голод, який охоплював певні країни та регіони;

3)      соціально-економічні та політичні умови життя;

4)      зміни кордонів;

5)      рівень загальної культури;

6)      релігія;

7)      екологія та ін.

За період XVIII—XX ст. загальна кількість населення світу і всіх його частин невпинно зростала. Так, за період з 1750 р. до 1800 р. населення світу збільшилося з 728 млн. до 952 млн. тобто на 223 млн. (30,8%), за наступних п’ятдесят років — на 295 млн. (майже на 31,0%), а ще наступних — вже на 409 млн. (на 32,8%). Отже, за ці сто п’ятдесят років збільшилися не лише абсолютна чисельність населення, а й темпи його зростання.

Наступне, XX ст. позначилося величезними потрясіннями світового масштабу, які істотно вплинули як на людність світу, так і етнічне її розташування по регіонах. Наприклад, за прогнозами, населення Африки, незважаючи на десятки і сотні конфліктів на етнічному ґрунті, до 2025 р. має зрости до 1,5 млрд. осіб[2].1 це при голодоморах, які охоплюють Сомалі, Ефіопію та інші країни Африки.

У 1992 р. 150 млн. африканців вижили лише завдяки гуманітарній допомозі ООН. Свого часу Чорна Африка отримала значну допомогу від розвинутих країн. США їй виділяють щороку близько 600 млн. дол. безпроцентних кредитів. А Єгипту та Ізраїлю вони надають допомогу 6 млрд. дол.

За перше п’ятдесятиріччя XX ст., коли на земній кулі відбулися дві світові війни, багато локальних воєн і військових сутичок, лише прямі людські втрати становили значно більше 70 млн. осіб. Якщо до цього додати втрати внаслідок голоду, політичних та інших репресій в різних країнах і пов’язані з ними демографічні втрати, то загальна кількість загиблих з неприродних причин ще значно збільшиться.

Оскільки світові війни в основному відбувалися на території європейських країн, то саме тут стались і найбільші людські втрати. Це значною мірою і вплинуло на те, що темпи зростання кількості населення цих країн були нижчими, ніж у країнах інших регіонів світу.

За 1900—1950 pp. населення світу зросло на 865 млн. (52,2%), країн Європи — на 122 млн. (28,7%), Азії — на 452 млн. (47,6%), Африки — на 91 млн. (70%), Америки — на 194 млн. (133,8%).

Отже , за перше п’ятдесятиріччя XX ст. темпи зростання населення світу порівняно з попереднім періодом істотно збільшились. Але в ті часи на населення окремих регіонів суттєво вплинули дві світові війни, основним театром яких була Європа. Особливо відчутні втрати припали на долю українського народу. Його землями пройшли дві світові війни, три голодомори 1921—1923, 1932—1933 і 1946—1947 pp., депортації населення, сталінський терор.

Ці події зумовили різні темпи зростання населення світу і його регіонів. Найшвидшими темпами зростала кількість населення Америки, Африки та Азії, відносно повільніше — Європи. Тому і питома вага населення перших трьох у світі зросла, а Європи навіть скоротилася.

При цьому частка населення закордонної Європи скоротилася на 2,3%, закордонної Азії — на 2,3% і СРСР — на 0,7%. За ці роки збільшилася частка населення Африки на 0,9% і особливо Америки — на 4,3%. Таким чином, за 50 років на земній кулі відбувся своєрідний наступ населення Африки і Америки за рахунок скорочення частки населення закордонної Європи, Азії і СРСР.

За 1950—2000 pp. загальна кількість людства світу зросла з 2521 млн. до 6055 млн., тобто на 3534 млн. Уперше за такий проміжок воно зросло більше ніж у 2 рази, Європи — на 182 млн. (33,3%), Азії — на 2281 млн. (162,6%), Африки — на 563 млн. (254,8%), Америки — на' Известия. — 1993 — 10 апр.

490 млн. (144,5%). Подальшого розвитку набула тенденція до різних темпів зростання населення країн та регіонів, хоча в ці часи й не спостерігалися такі потрясіння, як світові війни. Якщо за перше п’ятдесятиріччя найшвидшими темпами зростала кількість людності Америки, то за друге — Африки, а останньою зоставалась Європа.

Наслідком таких змін стало істотне зменшення питомої ваги у світі населення Європи — на 9,7%, частка ж населення Азії зросла на 5,2%, Африки — на 4,1%, Америки — на 0,4%'.

Але уряди таких країн, як Чехо-Словаччина, Франція та інші, вживали дійових заходів для поліпшення демографічної ситуації в своїх країнах. Лише в СРСР такі заходи майже не проводилися.

Демографічна ситуація, яка склалася в Союзі,— свідчення повної байдужості керівництва колишньої КПРС та радянського уряду, його некомпетентності й нерозуміння того, що кількість населення є одним з найважливіших факторів, які визначають спроможність країни розв’язувати завдання соціально-економічного та культурного розвитку суспільства.

Слід мати на увазі й те, що кількість населення може впливати на політику держав. Так, Гітлер приводами для агресії фашизму вважав перенаселення Німеччини, необхідність життєвого простору для німців. Таке питання порушувалося й діячами Японії. У 60-х роках XX ст. деякі керівники Китаю ставили питання про необхідність розширити кордони своєї країни за рахунок інших. Не виключено, що і в майбутньому питання про кордони, зумовлене рядом згаданих причин, теж може стати на порядок денний.

Стислий розгляд змін у кількості населення світу, регіонів та країн протягом XIX—XX ст. свідчить про те, що загальна кількість населення зростала швидкими темпами як на земній кулі в цілому , так і в її регіонах. Оскільки темпи цього зростання у регіонах були різні, то змінилося співвідношення населення між регіонами світу.

Особливо істотні зміни відбулися в XX ст., протягом якого в світі спостерігається зростання кількості населення країн Азії, Африки та Америки порівняно з європейськими народами. Привертає увагу той факт, що за перше його п’ятдесятиріччя частка населення цих країн у світі зросла з 74 до 77,8%, тобто на 3,8%, а за друге — до 87,5%, або на 9,7%. Таким чином, протягом XX ст. спостерігається чітка тенденція до зростання частки народів Азії, Африки й Америки і зменшення народів Європи, причому в другій половині темпи цього зростання набувають загрозливого характеру. Тому державам Європи при плануванні демографічної політики на XXI ст. слід враховувати цей фактор.

§ 2. Українці у світі

Нині можна зустріти представників багатьох націй і народів в усіх частинах світу та країнах, які перебувають на різній відстані від місць, де відбувалося формування їхнього етносу. До найбільш мандруючих по світу народів можна віднести щонайменше чотири: вірменів, євреїв, українців та циган, представники яких утворили свої діаспори в багатьох країнах. Чільне місце серед цих народів посідають наші земляки. Чому ж так сталося, що українці залишали свої споконвічні рідні землі? Адже загальновідомо, що землі, на яких формувався український етнос, належать до найродючіших у світі.

Сьогодні неможливо встановити, коли розпочався від’їзд українців з рідних земель. Одна частина з них виїздила і поверталася додому, а інша залишалася на чужині навічно. Останні асимілювалися з місцевим населенням, втрачали етнічну свідомість, відмовлялися від свого національного походження. Одночасно з цим частина емігрантів намагалася зберегти свою національну культуру, мову, стародавні звичаї, побут та ін.

Величезну роль у збереженні національної культури відігравала українська діаспора, члени якої прагнули впровадити викладання української мови для своїх дітей у школах, всіляко підтримували і заохочували розвиток українознавства, організовували видання рідною мовою газет, журналів, наукових праць, художньої літератури тощо.

Активну участь у науковій розробці історії України взяли вчені зарубіжжя. їхні наукові розвідки настільки вагомі, що без них неможливо уявити собі висвітлення історії українського етносу на сучасному науковому рівні. Частина їх навіть у найстрашніші часи сталінщини прагнула до об’єктивного висвітлення історичних процесів, що відбувались на їхній етнічній Батьківщині. Вони також працюють у напрямі збереження рідної мови, культури, звичаїв і науки, особливо в таких країнах, як Канада, США, Німеччина, Чехія, Словаччина та ін.

Після смерті Сталіна в Радянському Союзі, і в Україні зокрема, було зроблено значний крок уперед до об’єктивного висвітлення історії, особливо це стосується періоду відлиги.

Але і далі заборонялося дослідження окремих важливих проблем, процесів, подій і фактів, прикрашалася наша дійсність.

Аналогічні процеси відбуваються і серед емігрантів інших націй і народів. їхня загальна мета — зберегти етнічну свідомість населення, яке опинилося з різних причин за межами рідних земель.

У розглянутий нами період можна, досить умовно, вважати початком більш-менш організованої еміграції українців перехід на землі Бессарабії кількох тисяч козаків — прихильників гетьмана І. Мазепи в 1709 р.

Після остаточного зруйнування Запорозької Січі в 1775 р. частина її козаків емігрувала й утворила Задунайську Січ у районі Добруджі (Болгарія).

Слід підкреслити, що українська еміграція є частиною світового міграційного процесу, який прискорився в останній чверті XIX ст.

У розглядуване трьохсотріччя основна маса українців мешкала на своїх споконвічних етнічних землях. Але поступово зростала еміграція з цієї території, і українці в усе більших розмірах розташовуються на землях усього світу.

На сьогодні є різні дані про кількість українців. Багато дослідників явно перебільшують їх кількість. Адже слід враховувати, що належність до народу тієї чи іншої особи має відповідати таким вимогам, як походження, знання і користування рідною мовою, знання звичаїв, побуту тощо. Хіба можна вважати українцем того, хто, походячи від батьків-ук- раїнців, не знає і не користується рідною мовою, не знає звичаїв, побуту свого народу, вважає себе громадянином іншої держави? Тому, на нашу думку, більш зваженими є підрахунки українського етнографа В. Наул- ка, якими ми користуємося, розглядаючи ці питання (табл. 2).

На початку XVIII ст. загальна кількість українців на земній кулі становила 5,7 млн. осіб, з яких на землях сучасної України було 4,9 млн. осіб, або 85,6% їх загальної кількості. Решта мешкала на території колишнього СРСР (без України в її сучасних межах) —майже 449 тис. осіб (7,8%) і в зарубіжній Європі — 379,4 тис. осіб (6,6%). В інших частинах світу їх майже не було.

Наприкінці XIX ст. загальна кількість українців зростає до 26,4 млн. осіб, у тому числі в Україні майже 21 млн. осіб (79,6%). На території колишнього СРСР — 4,4 млн. осіб (16,6%), у зарубіжній Європі — 847,4 тис. осіб (3,2%). Отже, за ці майже двісті років при загальному зростанні кількості українців у світі в 4,6 раза найбільш швидкими темпами їх кількість зростала в Росії, що свідчить про її імперську політику. Це призвело до того, що в Україні частка українців зменшилася порівняно з їх загальною кількістю в світі до 79,6% (на 6%), зросла їх питома вага в Росії на 8,8%, зменшилася в Європі на 3,4%. Внаслідок еміграції з українських земель до Америки їх тут оселилося 170 тис. осіб (0,6%).

За наступних двадцять п’ять — тридцять років загальна кількість українців зросла у світі до 37,2 млн. осіб, у тому числі в Україні — до 27,6 млн. осіб. Одночасно з цим зменшується питома вага українців на цих землях до 74,1%, тобто на 5,5%. Отже, як за часів Російської імперії, так і Радянського Союзу триває зменшення частки українців на своїх споконвічних землях. Водночас їхня кількість у межах колишнього СРСР зростає до 8,3 млн. осіб, а питома вага до 22,4%. Продовжується падіння кількості українців у Європі — до 745,8 тис. осіб (на 1,2%).

Швидкими темпами зростає їхня кількість в Америці — до 570 тис. осіб, більше ніж у 3,3 раза, а їхня частка у світі — до 1,5%.

На початку Другої світової війни загальна кількість українців світу скоротилася до 35,6 млн. осіб. На зменшення їхньої кількості вплинули голодомор 1932—1933 pp., русифікаторська політика СРСР. На жаль, ми не зможемо розглянути зміни, які відбулися внаслідок Другої світової війни. У СРСР перший післявоєнний перепис проводився лише на початку 1959 р. На цей час українців у світі стало 38,6 млн. осіб, з яких в Україні було майже 32,2 млн. осіб (83,3% загальної кількості в світі).

Здається, частка українців в Україні порівняно з початком тридцятих років зросла. Але якщо враховувати, що в роки війни до України були приєднані Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, з переважно українським населенням, то зростання фактично немає. З цієї ж причини, а також унаслідок втрат від скорочення українського етносу в країнах зарубіжної Європи їхня кількість зменшилася до 335 тис. осіб.

За цей період кількість українців у країнах Америки перевищила 1 млн. осіб і становила 2,7% їх кількості у світі.

У 1989 р. кількість українців зросла до 46,1 млн. осіб, з яких в Україні — до 37,4 млн. осіб (81,1%), в Європі їх стало 500 тис. осіб (1,1%). З’явилася діаспора в Австралії — 25 тис. осіб, а в Америці їх стало вже 1,4   млн. осіб (3,1%).

За підрахунками українського науковця В. Б. Євтуха, сьогодні у світі налічується від 47 до 50 млн. українців. Під цим етнонімом він об’єднує тих, які себе усвідомлюють такими, як і тих, що лише за своїм етнічним походженням частково чи цілком є українцями. Останнє стосується тих, що оселилися за межами Української держави'.

Отже, сьогодні українці у світі становлять приблизно 0,8% його населення. Розглянуте розташування українського етносу у світі свідчить про те, що для нього склалися дуже тяжкі умови існування. Тому значна частина українського народу, прагнучи поліпшити умови свого життя, змушена була залишати свої рідні землі і переселятися до інших частин світу. Величезну негативну роль у цьому відігравали імперські держави — Росія та Австро-Угорщина. Нічого принципово не змінилося і після Першої та Другої світових воєн, коли більшість українства опинилася під владою СРСР. Наочним підтвердженням цього є стала тенденція до зменшення питомої ваги українців, які мешкали на рідних землях протягом XVIII—XIX ст., а також XX ст.

Подані факти переконливо свідчать про те, що лише в умовах незалежної України в українського народу склалися умови для його всебічного розвитку і він посяде гідне місце серед народів Європи та исього світу.

 


[1] Народонаселение стран мира. — М., 1974. — С. 6, 10, 12, 19; Статистика населения с основами демографии. — М., 1990. — С. 61; Население мира: Демографический справочник. — М., 1989. — С. 6, 7. (Підраховано автором).

9Q

[2] Див. табл. 1.