Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре

Самые интересные заметки

РЕКЛАМА



ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА ДЛЯ ВИВЧЕННЯ РОЗСЕЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ
Этнография - История Украины

§ 1. Цензи, ревізії та перші переписи

Слово «демографія» походить від грецьких слів «демос» — «народ» і «графіка» — «опис», тобто «народоописування». Демографія — це наука про населення, його кількість, сукупність людей, що мешкають у межах конкретної території, регіону, країни, окремих частин світу, всієї земної кулі. Коротко, демографія — це наука про людей. Вона вивчає зміни населення: його кількості, статево-вікової структури, народжуваності, смертності, природного його зростання, національного та сімейного складу тощо.

У науковий обіг слово «демографія» вперше ввів відомий французький учений А. Гайяр у праці «Елементи людської статистики, або порівняльна демографія» (1855 p.).

Вивчення демографічних процесів, що відбувалися і проходять у суспільстві, дає можливість враховувати їх у науковому прогнозуванні розвитку соціально-економічного та духовного життя суспільства. Сьогодні весь цивілізований світ вважає, що демографічні проблеми перебувають у тісному взаємозв’язку і взаємовпливі з такими глобальними проблемами, як:

—      збереження миру, роззброєння, відвернення ядерної війни;

—      подолання відсталості колишніх колоній і залежних країн;

—        збереження і захист природного середовища;

—       забезпечення людства достатньою кількістю і безпечними джерелами енергії;

—         подолання суперечливого надшвидкого зростання населення Землі і диспропорцій його складу.

Ці проблеми потребують комплексного вирішення. Сьогодні лише третина людства живе в країнах, де забезпеченість продовольством у середньому збалансована. А більшість його живе в країнах, де цієї забезпеченості немає і значна частина населення перебуває на межі голоду і недоїдання[1].

Необхідність обчислення людності існувала чи не з самого початку утворення суспільства. Ще за стародавніх часів, коли людина була цілком залежною від сил природи, вона змушена була навчитися рахувати представників свого племені, роду. Здобуваючи собі їжу, одяг, людина ледве забезпечувала себе цими речами існування для продовження свого роду, вона змушена була навчитися рахувати і себе. Люди не могли йти на полювання мамонта або іншої великої істоти тваринного світу поодинці. Формування державності підвищило потребу в знаннях про кількість населення, його характеристики за віком, статтю тощо.

Вважається, що обліковувати людей розпочали ще в стародавні часи. Відомо, що такий облік було проведено чотири тисячі років тому в Китаї за часів династії Ся в 2238 р. до н. е. У стародавньому Римі облік населення називали цензами тому, що його проводили цензори[2].

Основна мета обліків полягала в оподаткуванні населення або необхідності залучення чоловічого населення до війська, тобто мета була фінансово-військова. Ці завдання залишилися й сьогодні, але вимоги до сучасного обліку значно розширилися. За часів раннього феодалізму обліки населення мали спорадичний характер і проводилися переважно з метою поповнення державної скарбниці або підготовки до чергової війни. Проведення обліків викликало протести населення, в тому числі й панівних класів, які прагнули приховувати реальну його кількість і таким чином намагалися зменшити податки або скоротити набір рекрутів. Навіть наприкінці XVIII ст. не було відомостей про кількість населення більшості країн Європи та світу.

Початок систематизованому перепису населення вперше у світі було покладено СІЛА. У 1790 р. конституцією цієї держави передбачалося проведення цензів (переписів населення) кожні 10 років. Приклад СІЛА наслідували країни Європи. Перші переписи населення були проведені у Швеції в 1800 p., в Англії і Франції — 1801 р. З 1816 р. вони проводяться у Пруссії. Перший перепис населення було проведено в Австрії, Угорщині, Швейцарії та інших державах.

На початку XX ст. населення держав, де проводились переписи, становило 740 млн. осіб. Сьогодні переписами охоплено майже всі країни світу. Організація Об’єднаних Націй збирає відомості з країн світу і періодично наводить відомості про загальну кількість населення земної кулі.

Певний доробок у народообчисленні має і наша держава. На українських землях народообчислення проводилося ще за часів Київської

Русі в IX—XII ст., про що свідчать пам’ятки-літописи. Перші згадки про облік належать до XIII ст. Обліки проводилися і за часів татаро-мон- гольського поневолення. Літописи оповідають, що в 1246 р. у Південній Русі — Києві та Чернігові — всі, від землероба до боярина, були «сочтены в числе».

У 1257 р. мала бути переписана татарами і Новгородська область. Однак новгородці відмовились, і лише під загрозою наближення ханського війська перепис був проведений у 1259 р.

Татарські переписи 1255—1259 pp. вважалися «первым числом», тобто першими загальними переписами. Другий перепис було проведено в 1273 р.

Того часу обліки були погосподарськими, використовувались для оподаткування будинку — диму. У XIV—XVI ст. наслідки облікування заносилися в «писцові книги». У наступному столітті одиницею оподаткування стає господарство (подвір’я), а облік населення почали називати подвірними переписами. У 10-х роках XVIII ст. перейшли на систему подушного оподаткування.

У 1710 р. Петро І звелів двори і число «мужска пола» «вновь переписать». З того часу проводяться перші ревізії-переписи, які обчислювали населення, взявши за основу ревізьку душу, тобто особу чоловічої статі. Основна мета ревізій — розкладка і стягнення подушного податку, поповнення війська. Все населення поділяли на три групи: І — для подушного оподаткування та інших повинностей; II — тільки для відома; III — звільнялась від переписів.

В уряду не було чіткого уявлення, які категорії треба переписувати. Але це не були загальні переписи. Основні податкові верстви населення — селяни, міщани, ремісники. Система подушних ревізій проіснувала майже 140 років, за які було проведено 10 переписів: 1719, 1745, 1763, 1782, 1795 pp. і п’ять у XIX ст,—1811, 1815, 1834, 1850 і 1858 pp.

Подушний податок накладався на осіб чоловічої статі. Записувалося лише чоловіче населення незалежно від віку. В першій і другій ревізіях «сказки» про кріпаків подавали їхні володарі, а про інше населення — старости.

Із скасуванням кріпацтва в Росії у 1861 р. починають проводитися переписи населення в окремих містах і губерніях. Це були переважно «казенні» поліцейські народообчислення, у господаря збирали відомості про кількість навіть не мешканців, а тільки осіб, прописаних у тих будинках1.

Основними недоліками ревізій були такі: охоплювалося не все населення; кожна ревізія проводилась кілька років (тому не можна було досить точно встановити кількість населення) і мала таку кількість ознак, яка не давала можливості всебічної характеристики населення. Проводилися також в Росії церковний облік — з 20-х років XVIII ст., адміністративно-поліцейський — з 30-х років XIX ст., але вони відрізнялися значно меншою повнотою ознак і точністю.

Церковний облік до 30-х років XIX ст. не поширювався на мусульман та ламаїстів і до середини XIX ст. незадовільно реєстрував смертність.

Адміністративно-поліцейський облік, здійснюваний до 1858 p., спирався переважно на ревізії та церковний облік і не був самостійним. З 1859 р. замість ревізій запроваджується поточний адміністративно- поліцейський облік, який визначав кількість і склад наявного населення всієї імперії. У дореволюційний період було проведено 6 загаль- ноімперських обчислень перепису населення на 1 січня 1859,1864,1868, 1871, 1886 і 1896 pp. В інші роки місцева адміністрація користувалася механічними показниками природного, частково механічного обчислення населення, визначаючи кількість і склад мешканців на 1 січня кожного року. Тоді проводилися і локальні переписи населення в Петербурзі, Москві, Одесі, Прибалтиці.

Перший Всеросійський перепис населення було проведено у 1897 р. з ініціативи відомого російського географа, геолога і статистика П. П. Семенова-Тяньшанського, який протягом двадцяти п’яти років оббивав пороги канцелярій, переконуючи у необхідності проведення переписів1.

Для проведення перепису 5 червня 1895 р. було затверджено «Положение о первой общей переписи населения Российской империи». Положення передбачало провести облік за 14 ознаками: прізвище, стать, вік, одружений чи ні, до якого стану належить, де народився, віросповідання, рідна мова, письменність, заняття, ремесло та ін.2

У 1916 р. було проведено поземельний перепис, яким обліковували наявне населення країни, а в 1917 р. — поземельний і міський перепис, що охопив і міське і сільське населення імперії, як наявне, так і постійне.

У Західній Україні та на Закарпатті облік населення було організовано в 70-х роках XVIII ст.

Здійснювалися загальноімперські ревізії в 1773, 1776, 1787, 1816 і 1846 pp. та церковний облік, який фіксував кількість віруючих за парафіями та віросповіданням. З 50-х років вони замінюються переписами 1851, 1857, 1880, 1890 і 1910 pp. та ін.

Таким чином, протягом XVIII—XIX ст. на землях, де жили українці в Європі, було досягнуто певних успіхів у народообчисленні.

Істотними недоліками цих переписів були: досить тривалі терміни їх проведення, обмеженість показників, охоплення не всієї людності, яка мешкала на територіях. Ці недоліки не дають можливості глибоко простежити тенденції та закономірності змін, що відбувалися серед населення протягом певного періоду.

§ 2. Переписи населення за часів радянської влади і незалежності України

Найбільш ґрунтовно, досить всебічно і послідовно визначали стан, розташування, склад населення колишнього СРСР та союзних республік загальні Всесоюзні переписи населення, яких за часів радянської влади було сім (17 грудня 1926 р., 6 січня 1937 р., 17 січня 1939 р., 15 січня 1959 p., 15 січня 1970 p., 17 січня 1979 р. і 12 січня 1989 p.).

В Україні питанням вивчення демографічних процесів приділялася досить значна увага. З ініціативи відомого історика М. Туган-Бара- новського в системі Всеукраїнської Академії наук було утворено демографічний інститут (від 1934 р. до 1938 р. Інститут демографії та санітарної статистики). У ньому працювали демографи зі світовим ім’ям — Сергій Томілін, Юрій Корчак-Чепурківський, незмінний директор інституту Михайло Птуха. Кількість співробітників цього закладу не перевищувала ЗО осіб. За рівнем розвитку демографічної статистики Україна посідала провідне місце не лише в колишньому СРСР, але й у Європі. У ті часи в нашій республіці видавалася перша в світі газета «Радянський статистик»[3].

Демографічна статистика об’єктивно відображує демографічні процеси. Саме тому в 1938 р. цей інститут було ліквідовано. Адже його наукові матеріали викривали страшну трагедію, яку переживав український народ наприкінці 20-х — у 30-х роках. Цим також можна пояснити і приховування наслідків II Всесоюзного перепису 1937 р.

Лише з розгортанням боротьби з культом особи Сталіна склалися умови для відображення наслідків демографічних досліджень. У 1966 р. и Інституті економіки АН УРСР було відновлено відділ демографії.

Результати Всесоюзного перепису населення в 1937 р. не могли задовольнити уряд Радянського Союзу. Адже вони викривали жахливі події, які відбувалися на території Союзу, зокрема і значною мірою втрати населення України в часи голодомору 1932—1933 pp. та ін. Не задовольняли уряд і показники щодо письменності населення, освіти, релігійності та ін. Сталіністи розстріляли начальника Бюро перепису населення О. А. Квіткіна[4].

Начальника Центрального управління народногосподарського обліку Держплану СРСР (ЦУНГО) А. Краваля, начальника УНГО УРСР М. Асаткіна, його заступника Є. Кустеляна, який керував Республіканським бюро перепису населення, заступника начальника бюро І. Вейцбліта та інших багатьох працівників, які займалися переписом, було репресовано або звільнено з роботи.

Тому було прийнято рішення про скасування результатів перепису 1937 р. у зв’язку з «низькою» якістю його проведення. Але для такої оцінки не було підстав, що і підтвердили результати перепису 1939 р. З метою проведення перепису населення в 1939 p. РНК СРСР від 26 липня 1938 р. видала постанову «Про Всесоюзний перепис населення 1939 р.»[5].

Прагнення мати широку і досить достовірну характеристику населення зумовило проведення переписів у ті часи, коли спостерігається найменша його рухомість з одного місця до іншого. Перший Всесоюзний перепис населення відбувся 17 грудня 1926 р. Він проводився за широкою програмою, яка передбачала досить різнобічну характеристику населення СРСР і України зокрема.

В «Особистій картці для кожного мешканця країни було поставлено 15 запитань, з яких 12-те і 13-те мали ще по 4 підпункти. Проведення цього перепису передбачало визначення загальної кількості населення, статі, віку, національності, сімейного стану, ставлення до рідної мови, письменності, заняття, виробничого становища, галузі праці тощо[6].

Перепис населення 1926 р. було видано в 56 томах.

На той час в СРСР існували такі союзні республіки: РРФСР, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька РСР, Узбецька РСР, Туркменська РСР.

Оскільки за час між першим і другим Всесоюзними переписами на тій самій території Радянського Союзу з’явилися нові союзні республіки (Казахстан, Киргизстан та Таджикистан), то це до певної міри ускладнює аналіз демографічних процесів за той період.

Перед читачем постає питання: чому перший Всесоюзний перепис населення було проведено через 4 роки після утворення СРСР і всього через 6 років після закінчення громадянської війни, а перший перепис населення після Другої світової війни лише через 14 років? Адже з

1939    р. до 1959 p., тобто протягом двадцятиріччя, у нас не було точного уявлення про кількість населення, його найважливіші характеристики за віком, статтю, про наявність працездатного населення та ін. Перепис потрібно було зробити якомога раніше, відразу після закінчення війни. Це істотно допомогло б більш науково підходити до планування відновлення і розвитку суспільства. Така затримка з проведенням перепису була зумовлена суто політичними міркуваннями. Проведення його раніше значною мірою могло допомогти викриттю страшенних злодіянь сталінщини.

Хотілося б звернути увагу і на те, що в 1926 р. було проведено перепис, а його результати надруковані в 1928 p., тобто через 2 роки.

А після перепису 1959 р. результати були надруковані через 3—4 роки. Чому? Чи стали повільніше робити підрахунки? А річ у тому, що результати 1959 р. більше «полірували», приховували деякі показники про населення.

Приховування реальної демографічної ситуації в Україні негативно позначилося на плануванні її соціально-економічного розвитку. Ми змушені були користуватися досить приблизними розрахунками та матеріалами останнього передвоєнного перепису населення 1939 р., на якому значною мірою відбився культ особи Сталіна.

У перепису населення 1959 р. подаються дані про кількість і розташування населення СРСР, його республік та областей, про розподіл за статтю та віком, національністю, про ставлення до рідної мови, освіту, сімейний стан, поділ на суспільні групи, джерела і засоби існування та ін. За окремими показниками перепису 1959 р. подається порівняння з даними переписів населення 1913, 1926 і 1939 pp. Його результати було видано в 16 томах — 1-й, зведений, по СРСР і, окремо, по одному тому по кожній союзній республіці.

Перепис населення 1970 р. проводився за програмою, яка містила в собі 11 основних запитань, за якими опитувалося все населення СРСР: стать, вік, сімейний стан, національність, рідна мова, освіта, джерела існування та ін. Крім того, за сімома питаннями опитувалося 25% населення: місце роботи, рід занять, суспільна група, скільки часу безперервно мешкає в даному місці та ін. Результати перепису населення публікувалися в семи томах. Проте якщо в попередньому перепису для матеріалів по кожній союзній республіці відводився окремий том, то за переписом 1970 р. матеріали по СРСР і республіках було розташовано на іншим принципом. Кожний том містив у собі дані по СРСР і всіх республіках щодо конкретних характеристик.

Наприклад, у 1-му томі є матеріали про наявність і розташування населення СРСР, союзних і автономних республік, країв, областей, групування районів, сільських Рад, міських, селищних і сільських населених пунктів за кількістю населення та ін.

У 2-му томі — про розподіл населення за статтю, віком, про кількість населення в працездатному віці, кількість одружених і кількість населення віком 100 і більше років. За окремими показниками наводяться дані за 1913, 1939, 1959 pp., що полегшує дослідникові проводити порівняння, виявляти окремі тенденції, закономірності, простежувати складні процеси, які відбуваються в нашому суспільстві.

Порівняння результатів перших двох післявоєнних переписів свідчить, що вони опубліковані за різною методикою подання матеріалів. Кожний з них має свої позитивні і негативні сторони.

Якщо видання перепису 1959 р. дає можливість аналізувати процеси, які відбувалися в республіці, користуючись одним томом, і це полегшує роботу, то для дослідження цих процесів за матеріалами перепису 1970 р. необхідно використовувати всі сім томів. Але перевага останнього полягає в тому, що, аналізуючи процеси однієї республіки, їх можна одночасно порівнювати з тим, як ці зміни відбувалися в інших республіках і в цілому в СРСР.

Яскравим відбитком відновлення застійних часів є публікація матеріалів Всесоюзного перепису населення 1979 р. Перепис проводився майже за тією ж програмою, що й попередні післявоєнні. Спочатку частина матеріалів публікувалась у номерах журналу «Вестник статистики» за 1980—1983 pp. У 1984 р. їх було об’єднано і видано лише в одному томі «Численность и состав населения СССР» (за даними Всесоюзного перепису населення 1979 p.). Принципова відмінність цього видання від двох попередніх полягає в тому, що в ньому кількість показників значно зменшено. Крім того, за низкою показників подаються дані за 1970 і 1979 pp. і навіть лише за 1979 р. Це значно ускладнює дослідницьку роботу тим, хто прагне простежити процеси, які відбувалися на тривалішому історичному шляху.

За матеріалами перепису населення 1989 р. мали бути видані кілька томів протягом 1992—1994 pp., а вийшло лише кілька брошур: «Население СССР» (М., 1991), «Семья в СССР» (М., 1991), «Возраст и состояние в браке населения СССР» (М., 1991), «Уровень образования населения СССР» (М., 1991), «Национальный состав населения СССР» (М., 1991). Крім того, за його результатами Міністерство статистики України ротапринтом видало окремі матеріали: «Склад населення Української РСР за статтю та віком на 12 січня 1989 р. (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 року)» (К., 1990), «Населення Української РСР (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 року)» (К, 1990) та ін.

Таким чином, за радянської влади переписи населення становлять основне джерело для вивчення демографічних процесів, що відбувалися в СРСР, союзних республіках і в нашій республіці зокрема.

Переписи проводилися через 9—11 років, тому, коли виникає потреба простежити процеси за коротші строки, потрібно звертатися до матеріалів, які збираються статистичними відомствами кожного року або через 2—3 роки.

Слід підкреслити, що ці дані за точністю поступаються перед матеріалами переписів населення, що охоплюють усіх мешканців, які живуть на землях України, а також відображують значно меншу кількість характеристик людини. У лютому 1997 р. з’явилися відомості, що нарешті в 1999 р. в нашій незалежній державі буде проведено перший загальний перепис населення, як це планувалося і було проведено також багатьма іншими державами ООН.

Всеукраїнський перепис населення було проведено згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1998 р. № 1536 у 2001 р. (5 грудня).

Програма перепису передбачала провести обстеження населення за двадцятьма позиціями:

1)     чисельність населення;

2)     місце проживання;

3)     стать;

4)      вік;

5)     освіта;

6)     розподіл населення за основним джерелом засобів існування;

7)      розподіл населення за основними видами економічної діяльності;

8)     розподіл зайнятого населення за місцем знаходження роботи;

9)      розподіл зайнятого населення, місце роботи якого на території іншої держави;

10)    національність;

11)    рідна мова;

12)     розподіл населення за національністю та іншими мовами, крім рідної, якими вільно володіють;

13)    розподіл населення найбільш численних національностей;

14)    розподіл за громадянством;

15)    розподіл громадян інших держав;

16)    розподіл населення за місцем народження;

17)    розподіл населення за тривалістю проживання у місці постійного проживання;

18)    розподіл мігрантів за тривалістю проживання у місці постійного нроживання і попереднім місцем проживання;

19)      розподіл населення найбільш численних національностей за місцем проживання;

20)    кількість домогосподарств та їх членів і т. ін.

Результати перепису Держкомстат України передбачив видати у IV  томах протягом 2003 та 2004 pp. У 2003 р. опубліковано томи: статево- віковий стан населення, шлюбний стан населення, кількість, територіальне розміщення та склад населення за шлюбним станом, національний склад населення та його мовні ознаки і т. ін.

Істотно доповнює джерельну базу для вивчення демографічних процесів в Україні видання Держкомстатом демографічних щорічників під назвою «Населення України», започатковане у 1992 р.

§ 3. Статистичні щорічники

Значна частина матеріалів по СРСР і республіках міститься у статистичних довідниках «Народное хозяйство СССР». їх видавали кожного року. У цих щорічниках подавалися дані, що характеризували розвиток економіки, кількість населення, кількість робітників, колгоспників і службовців та ін. Матеріали наводилися в динаміці розвитку, починаючи з 1913 р. Показники населення республік подаються у меншому обсязі, ніж по країні в цілому. Слід звернути увагу на те, що, користуючись матеріалами щорічників, потрібно брати дані з останніх їх випусків, бо порівняно з попередніми в них з’являються певні розбіжності внаслідок наступних уточнень. Наприклад, у статистичному щорічнику «Народное хозяйство СССР в 1970 году» (М., 1971) середньорічна кількість робітників у 1960 р. — 44,4 млн. осіб, в 1970 р.— 62   млн. осіб, а в збірнику, виданому у 1987 p., — відповідно 46,2 млн. осіб і 64,9 млн. осіб[7], отже, ця розбіжність становить 1,8 млн. осіб і 2,9 млн. осіб, тобто досить значна — 4%. Істотні ускладнення виникають у дослідників, коли змінюється методика подання матеріалів у довідниках. Так, якщо раніше промислово-виробничий персонал подавався за категоріями — робітник, учень, ІТП, службовець, МОП та охорона, то тепер ці характеристики об’єднали: в категорію робітник увійшли робітники, учні, МОП і ОК, об’єднали й службовців з ІТП.

Декілька статистичних довідників було видано до ювілейних дат[8]. Подання в них матеріалів в основному таке ж, як у щорічниках. Набуло поширення щорічне видання «СССР в цифрах...» (короткий статистичний довідник). У цих книжках містяться дані, аналогічні статистичним щорічникам. Різниця між ними полягає в тому, що кількість показників тут значно менша, а дані за рік видання попередні і потребують уточнення з появою щорічників. Крім згаданих щорічників, органи статистики видавали, на жаль несистематично, спеціальні досить різнобічні збірники. Матеріали щодо характеристики праці містяться в статистичних збірниках «Труд в СССР» 1968 р. і 1988 р. У них наводяться матеріали по СРСР і республіках про кількість населення, зайнятого у народному господарстві, розподіл за галузями народного господарства, за формами і системами оплати праці, про кількість робітників, колгоспників та службовців, зайнятих механізованою і ручною працею, склад робітників за виробничими професіями. Але якщо дані переписів складаються в результаті обстежень, то в цих довідниках наводяться матеріали, які було отримано в результаті підрахунків, тому точність цих останніх матеріалів до певної міри нижча.

У виданій Держкомстатом СРСР у 1989 р. брошурі «Женщины в СССР 1989 г. (статистические материалы)» наводяться відомості про кількість жінок, їхню участь у суспільному виробництві, державному управлінні, а також дані про охорону материнства і дитинства та ін. Поряд з матеріалами по СРСР в них також є дані по республіках. В основному вони охоплюють 1939—1987 pp.

Значну допомогу дослідникам можуть дати монографічні дослідження, брошури, статті у періодиці, в яких автори широко використовують матеріали всесоюзних переписів населення, статистичних щорічників і поточної статистики[9].

Особливий інтерес для вивчення становлять дані первинної статистичної звітності, які з різних причин не були опубліковані в матеріалах всесоюзних переписів населення та статистичних щорічниках. Введення в науковий обіг цих даних дає можливість дослідникам і читачам більш всебічно підходити до аналізу процесів, що відбуваються в нашому суспільстві, робити прогнози на майбутнє. На жаль, у цих нових матеріалах зустрічається мало оригінальних даних про союзні республіки.

Рішення XX з’їзду КПРС дали могутній поштовх до гласності, демократизації життя суспільства. Були зроблені перші спроби зламу адміністративно-командної системи. Це позитивно вплинуло і на публікацію матеріалів статистики, в яких наводилася характеристика соціально-економічного, духовного і культурного життя всіх республік, у тому числі й України. У вчених республіки з’явилась можливість вивчати складні процеси, що в ній відбувалися. Адже після Другої світової нійни до XX з’їзду КПРС ні в республіці, ні в матеріалах, що видавалися в СРСР, майже не було відомостей про демографічну ситуацію її УРСР, про соціально-класову структуру за 1945—1956 pp. Прямим наслідком початку «відлиги» стало щорічне видання довідників в Україні, починаючи з 1957 р.[10]

У першому післявоєнному республіканському статистичному щорічнику (1957 р.) містяться головні дані про розвиток народного господарства, населення республіки, соціально-класову структуру, добробут, культурний рівень населення та інші показники. Матеріали в цих щорічних публікаціях по Україні подавалися за загальносоюзною методикою. Для використання показники слід брати за останнім виданням і лише в тому разі, коли їх немає, звертатись до попередньої публікації. На жаль, вже в першому статистичному довіднику подаються дані з однієї і тієї самої характеристики за різною методикою обчислення, що при не досить уважному використанні цих даних може призвести до помилок. Так, наприклад, на с. 24 наводиться кількість промислово-виробничого персоналу за 1950 р.— 2305 тис. осіб, а на с. 385 його цей показник становить 2405 тис. і лише на вересень. Виникає запитання: за якою ж методикою обчислення подані дані на с. 24? Адже ця розбіжність становить 100 тис. осіб, або 4,3%. На жаль, за таким досить нечітким принципом побудовані таблиці в цьому і в щорічниках за 1960, 1961 і 1962 pp. Більше того, в статистичному щорічнику за 1965 р. кількість промислово-виробничого персоналу зростає вже до 2510 тис. осіб (с. 89), тобто ще на 205 тис. осіб. Постає питання: якими даними користуватися? На жаль, у подальшому такий важливий показник, як структура промислово-виробничого персоналу, зовсім зникає зі сторінок довідників і з’являється лише в 1990 р., але дещо в трансформованому вигляді. Ця трансформація зводиться до того, що раніше (як зазначалося вище) подавався промислово-виробничий персонал за такими категоріями: робітники, учні, інженер- но-технічні працівники (ІТП), службовці, а молодший обслуговуючий персонал — разом з охороною (МОП і ОХ). Починаючи з довідників 1989 p., разом подається кількість робітників, учнів, молодшого обслуговуючого персоналу та охорони, а ІТП — разом зі службовцями. Зникнення в наступних збірниках з їх сторінок важливих показників, які потрібні для аналізу складних процесів, що відбуваються в нашому суспільстві, є однією з головних хиб статистичних щорічників.

Це можна спостерігати й на інших прикладах. Так, у першому згаданому довіднику наводиться кількість членів промислової кооперації за 1955 р.— 280 тис. осіб, вдруге вони наведені в щорічнику за 1961р. (с. 118), тут їх кількість подається за 1950, 1953, 1956 pp., а в наступних виданнях такого показника вже немає.

Чи не найбільші труднощі виникають у дослідника при вивченні процесів, які відбуваються в соціально-класовій структурі суспільства, змін у її кількісному та якісному складі. Ці матеріали, як правило, подаються безсистемно, тому простежити зміни, що відбулися протягом післявоєнних років, без залучення матеріалів первісної статистичної звітності майже неможливо, наприклад, проаналізувати зміни в складі галузевих загонів робітників промисловості УРСР за післявоєнні роки.

У вже згаданому першому післявоєнному щорічному статистичному довіднику наводяться дані про кількість робітників за галузями промисловості за 1940, 1950 і 1955 pp. (с. 25) у відсотках. У наступних довідниках цих даних уже немає. У довіднику за 1965 р. є вже дані про середньорічну кількість промислово-виробничого персоналу за галузями промисловості за 1958—1965 pp. в абсолютному обчисленні. У наступних збірниках ці дані подаються за таким же принципом. Оскільки в попередньому збірнику і в цьому наводяться матеріали щодо різних виробничих категорій працівників, ніякого аналізу за ними робити неможливо.

Нарешті, як уже згадувалося, в 1968 р. вийшов збірник «Труд в СССР», де подається склад робітників і службовців та окремо робітників у цифрах за галузями промисловості за 1928, 1940, 1946, 1965 і 1966 pp. (с. 92—93). У цьому довіднику вводиться нова статистична категорія — робітники та службовці. Можливо, це те саме, що й промислово-виробничий персонал? Але ж насторожує розбіжність у цифрах. На перший погляд, можна було б проаналізувати, які зміни відбулися в загонах робітників за галузями промисловості за 1928— 1966 pp. Постає питання: яка точність цього аналізу? Адже вихідні дані про кількість робітників у промисловості республіки досить різні. Так, згідно з даними першого довідника, в промисловості УРСР працювало в 1950 р. 1862 тис. осіб, у 1955 р.— 2454 тис. осіб (с. 24), а в щорічнику за 1965 р.— відповідно в 1950 р.— 2026 тис. осіб (тобто різниця — 164 тис. осіб). Тому є всі підстави припустити, що така можливість є і серед галузевих загонів промисловості. Як же тоді проводити порівняння?

В останньому довіднику наводиться кількість робітників у промисловості УРСР в 1960 р.— 3388 тис. осіб і 4142 тис. осіб у 1965 р. Такі ж дані подано в збірнику «Труд в СССР» (1968, с.92, 93). Але через 20 років вийшов з друку «Труд в СССР». У цьому довіднику наводиться кількість робітників: в 1960 р.—3541 тис. осіб, тобто різниця 153 тис. осіб. А про галузеві загони робітників промисловості навіть не згадується. Така непослідовність у поданні матеріалів звужує можливості иивчення складних історичних процесів, а в ряді напрямів робить його взагалі неможливим, наприклад, за такими параметрами, як зміни в національному складі робітничого класу УРСР та його галузевих загонів, зміни за статтю, стажем безперервної роботи тощо. Постає запитання: що робити дослідникові? Шукати матеріали первісної статистичної звітності. Інакше ці процеси протягом післявоєнного періоду взагалі не можна простежити.

Порівнюючи дані про робітничий клас СРСР з його республіканськими загонами, можна дійти висновку, що характеристика робітничого класу СРСР подається за більш широким колом показників, ніж по республіках. Наприклад, кількість загонів робітничого класу УРСР за галузями промисловості наводиться в першому статистичному довіднику лише у відсотках, у наступних цих показників немає. Лише в довіднику «Труд в СССР» (1968 р.) подається абсолютна їх кількість за 1960, 1965 і 1966 pp., а далі цей показник зовсім зникає зі сторінок статистичних довідників. Водночас по СРСР ці дані можемо знайти в статистичних щорічниках і в інших статистичних виданнях, починаючи з 1940 р.[11]

Отже, процеси, що відбувалися в складі робітничого класу СРСР, на матеріалах статистичних щорічників можна досліджувати, а по республіках це фактично неможливо.

Протягом другої половини 50-х і в 60-х роках у щорічних довідниках спостерігаємо в цілому публікацію відносно значної кількості даних із соціально-класової структури, а в 70-х роках кількість показників значно скорочується. Так, у щорічнику за 1975 р. і в наступних уже не можна знайти даних про кількість робітників і службовців у галузях промисловості УРСР. Із 1978 р. до 1988 р. немає даних про кількість промислово-виробничого персоналу, кількість будівельників та ін.

Під впливом рішень XXVII з’їзду КПРС, розвитку демократизації і гласності у нашому суспільстві вперше після 1978 р. у статистичному довіднику за 1985 р. наводиться не тільки загальна кількість робітничого класу УРСР, а й кількість робітників, працівників колгоспів, радгоспів за 1960—1985 pp. Про яке серйозне вивчення процесів, що відбувалися у соціальній структурі нашого суспільства, може бути мова, якщо вчені протягом п’ятнадцяти з лишком років мали лише дані про загальну кількість робітників, службовців і колгоспників. Ми не можемо простежити навіть змін у галузевій структурі робітників промисловості, різних видів транспорту, а про якісні характеристики навіть і мови не може бути.

Наша офіційна статистика була цілком підпорядкована адміністративно-командній системі. Це тривало і в другій половині 80-х років. Вона продовжувала орієнтуватись на показ лише позитивних процесів, що відбувалися в суспільстві. Так, з другої половини 70-х років зі сторінок статистичних щорічників зникають такі важливі показники, як видобуток вугілля, виплавка чавуну, сталі. У чому ж причина? Невже з території України зникли Донбас, Запоріжжя, Дніпропетровщина, які були основними регіонами з видобутку вугілля і виплавлення металу? Або в них припинили діяти підприємства цих галузей? На мою думку, річ в іншому. За цими показниками почалося скорочення випуску валової продукції в Україні. Це можна підтвердити такими фактами. У щорічнику за 1987 р. наводяться дані з видобутку вугілля, починаючи з 1940   p., далі йде 1960 p., потім 1970 p., 1980, 1985, 1986 і 1987 pp.

Якщо простежити щорічний видобуток вугілля за цими даними, то ми можемо зробити висновок, що найбільший його видобуток припадає на 1975 р.— 215,7 млн. т, далі йде його зменшення до 197,1 млн. т у 1980 р. і 189 млн. т у 1985 p., а потім протягом 1986 — 1987 pp. щорічний видобуток починає зростати до 192 млн. т у 1987 p., а в 1990 р. видобуток падає до 164,8 млн. т, тобто вугілля видобувалося стільки, як у 1958 р. Але ж річ у тому, що пік вуглевидобутку припадає на середину 70-х років1.

1 навіщо це приховувати? Адже це природне явище, пов’язане передусім зі зростанням глибини залягання вугільних пластів і внаслідок цього із значним ускладненням його добування. Щодо показників з виплавлення чавуну і сталі, то і на кінець 80-х років їх не було по нашій республіці. Слід зазначити, що в цілому по СРСР вони постійно публікувалися2.

Тож виходить, що Україна не брала участі у випуску цих важливих видів продукції?

Стислий аналіз опублікованої офіційної статистики свідчить про те, що дослідження складних процесів, які відбувалися у ряді напрямів життя України в післявоєнні роки, майже неможливі. Тому дослідник змушений звертатися до матеріалів первинної статистичної звітності, які постійно збираються статистичними установами України. Користуючись цими матеріалами, можна спостерігати ряд цікавих явищ. Так, у вугільній промисловості України за період з 1958 р. до 1975 р. відбулося скорочення загальної кількості робітників приблизно на 128 тис. осіб при зростанні річного вуглевидобутку нідповідно з 164,5 млн. т до 215,7 млн. т. У роки дев’ятої п’ятирічки на 20 тис. скоротилася кількість робітників чорної металургії, а річне виплавлення сталі зросло на 6,5 млн. т, чавуну — на 5 млн. т, прокату чорних металів — на 6,7 млн. т[12].

Таке явище в нашій економіці післявоєнного періоду спостерігалося вперше. Воно свідчить про впровадження у виробництво нової, продуктивнішої техніки, технологій, що зумовлюють інтенсифікацію виробничих процесів.

Скорочення кількості окремих загонів робітничого класу і навіть у цілому його кількості — це об’єктивний процес. Він неминучий. Шлях до інтенсифікації виробництва через науково-технічний прогрес — це той напрям, у якому об’єктивно ми маємо йти. Наведені приклади — це найперші симптоми його.

У цілому протягом 1985—1987 pp. уперше в республіці скоротилася загальна кількість таких основних виробничих категорій суспільства, як робітники, службовці та колгоспники, з 24 615 тис. осіб до 24 469 тис. осіб, або на 146 тис. осіб (див.: Народное хозяйство Украинской ССР в 1987 году. — К., 1988. — С. 240). Скорочення відбулося виключно за рахунок колгоспників, кількість яких зменшилася на 209 тис, і це перекрило навіть зростання за ці роки кількості робітників і службовців на

63   тис. осіб (у тому числі робітників і службовців на 52 тис. осіб). Уперше ж скорочення робітників і службовців у нашій республіці відбулося з 20 747 тис. осіб у 1986 р. до 20 742 тис. осіб у 1987 p., тобто всього на 5 тис. осіб, та й то за рахунок службовців на 7 тис. осіб, а кількість робітників збільшилася на 2 тис. осіб.

Слід звернути увагу на певну розбіжність у цифрах з даними збірника «Труд в СССР» (М., 1988, с. 41). У цьому збірнику за 1986 р. теж наводиться кількість робітників та службовців — 20 747 тис. осіб, а за 1987 р.— 20 718 тис. осіб. Якщо виходити з цих даних, то скорочення становить вже 29 тис. Дослідникові невідомо, яку ж цифру брати за достовірну.

Важливою подією в статистиці нашої республіки стало проголошення Акта про державну незалежність України 24 серпня 1991 р. З проголошенням незалежності в державі змінюється назва щорічників протягом 1991—1993 pp. Вони отримують назву «Народне господарство України» за відповідний рік. У 1994 р. назва уточнюється —«Статистичний щорічник України» за відповідний рік. У щорічнику за 2002 р. основні дані, які привертають увагу демографів, розміщено в розділах «Населення», с. 366—404, «Зайнятість населення...», с. 404—448, «Освіта...», с. 497—517, «Охорона здоров’я та соціальна допомога...», с. 518—542 та ін. У цьому довіднику, на нашу думку, подаються більш систематизовано матеріали про зайнятість населення в різних галузях економіки, кількість населення тощо.

Істотну допомогу у вивченні демографічних процесів подають матеріали щорічника «Населення України», який почав видаватися з 1992 р.

Наведені матеріали підтверджують виявлені тенденції до скорочення кількості населення, зайнятого в суспільному виробництві, які почалися в другій половині 80-х років і тривали на початку 90-х років. Так, якщо в 1985 р. в Україні в суспільному виробництві було зайнято 25,6    млн. осіб, то в 1990 р.— 25,4 млн. осіб, а в 1992 р.— 24,5 млн. осіб, тобто темпи скорочення навіть прискорилися. Аналогічна тенденція спостерігається і в складі промислово-виробничого персоналу: відповідно 7.5    млн. осіб, 7,1 млн. осіб і 6,5 млн. осіб; колгоспників — 3,9 млн. осіб,3.5   млн. осіб і 3,2 млн. осіб; працівників радгоспів, зайнятих у сільському господарстві, — 1175 тис. осіб, 1052 тис. осіб і 959 тис. осіб.

Одночасно з цим впровадження в Україні різних форм господарювання зумовило залучення у всезростаючих розмірах населення в поза- державні форми господарювання. Так, на початок 1992 р. в республіці було вже 2098 фермерських господарств, а через рік — 14 681. У довіднику подається економічна характеристика цих господарств: скільки тут є тракторів, худоби тощо, а про кількість у них працівників відомостей немає[13].

Наведені дані про скорочення кількості робітників досить незначні, якісь проценти, але вони характеризують прояв нової тенденції, яка об’єктивно має знайти поширення. Вони свідчать про те, що під впливом науково-технічного прогресу, внаслідок заміни малопродуктивної фізичної праці складною сучасною технікою, зростає випуск валової продукції при скороченні загальної кількості працівників у галузях матеріального виробництва і розширюються можливості перерозподілу трудових ресурсів на користь невиробничої сфери, тобто науки, освіти, культури, охорони здоров’я тощо.

Матеріали, що містяться в згаданих довідниках, не дають можливості всебічно простежити процеси, які відбуваються серед населення України. Істотним доповненням до них є дані первинної статистичної звітності, які збираються відповідними статистичними органами щорічно або через 3—5 років і не знаходять відображення в згаданих публікаціях. Науковці протягом багатьох років використовують матеріали первинної статистичної звітності. На жаль, довгий час було заборонено ці матеріали видавати.

Користуючись матеріалами первинної статистичної звітності, науковці вже публікували дані про окремі галузеві загони робітничого класу промисловості, види транспорту в динаміці за окремі роки післявоєнного періоду.

Частково розглядається статево-вікова структура, національний склад тощо. Але перешкоди, які ще існують у використанні цих матеріалів, не дають змоги глибоко і всебічно розглядати складні процеси, що відбуваються в соціально-класовій структурі України на сучасному етапі.

Наведені приклади свідчать про те, що для дослідження сучасних процесів, які відбуваються в нашому суспільстві, не вистачає даних, котрі друкуються в офіційних державних довідниках.

Справа полегшується тим, що державні статистичні органи збирають дані з різних напрямів життя суспільства та значно більшого кола показників, ніж ті, що публікуються.

Тому науковці використовують матеріали цієї так званої первинної статистичної звітності. Серед них є ті, що збираються кожного року, одноразові обліки, які проводяться через 2, 3, 5 років, разові обліки, які покликані дати свідчення для державних органів за окремими характеристиками населення.

Аналізуючи ці дані, приходимо до висновку, що у нас ще досить невелика кількість працюючих бере участь в удосконаленні техніки, з’ясовуємо, які виробничі категорії в ній беруть участь і які галузеві загони більш активні, які — менш. Майже кожних три роки проводилися одноразові обліки працівників за статтю, віком і стажем безперервної роботи тощо.

Короткий огляд джерел з вивчення демографічних процесів, які відбувалися на українських землях, свідчить про те, що для послуг науковців є широка джерельна база, яка дає можливість досить глибоко і ґрунтовно досліджувати закономірності й тенденції цих процесів.

Наукові праці на основі згаданих матеріалів покликані допомогти урядові, всім державним і громадським організаціям у розбудові незалежної України.

 


[1] Стеценко С. Г., Швець В. Г. Статистика населення. — К: Вища школа, 1993. — С. 9.

[2] Всеукраїнський перепис населення: методологія та організація: Навчальний посібник / За яаг. прл. л-пя ркптт. няѵк ТТяпґЬрнттртзпї — К 9.ПП 1 — Г. 14

[3] Демографічна ситуація в Україні: Матеріали наукової конференції (жовтень II)!).') р., м. Київ). — К. — 1993. — Ч. І. — С. 1—3.

[4] Він мав вищу математичну і статистичну освіту, здобуту в Сорбонському університеті. За походженням — українець.

[5] Всесоюзная перепись населения 1939 г.: Основные итоги. — М., 1992. — С. 5.

[6] Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня 1926 p.: Національний і віковий склад, рідна мова та письменність населення. —Харків: Центральне статистичне управління УРСР. — 1928. — С. VI.

[7] Народное хозяйство СССР 1970 г. — М., 1971. — С. 509; Народное хозяйство СССР за 70 лет. — М., 1987. — С. 411.

[8] Народное хозяйство СССР 1922—1982 гг. — М., 1982; Народное хозяйство СССР за 70 лет. — М., 1987 та ін.

[9] Писарев И. Ю. Население и труд в СССР. •— М.: Экономика, 1966; Урла- HUC Б. Ц. Проблеми динамики населения СССР. — М.: Наука, 1974; Население СССР: Справочник. — М., 1974; Гозулов А. И., Григорянц М. Г. Народонаселение СССР. — М.: Статистика, 1969; Население СССР за 70 лет. — М.: Наука, 1988; Сборник статистических материалов 1990 г. — М., 1991; Население СССР за 70 лет. — М., 1988.

[10] Народне господарство Української РСР. — К., 1957; Народне господарство Української РСР. —К., 1958; Досягнення Радянської України за 40 років. — К., 1957.

Починаючи з 1959 р., у республіці щорічно видаються довідники, наприклад: Народне господарство Української РСР в 1959 році. — К., 1960. Крім тих збірників, видаються ще й ювілейні: Народне господарство Української РСР: Ювілейний статистичний щорічник. — К., 1977 та ін.

[11] Народное хозяйство СССР в 1970 г. — М., 1971. — С. 158 та ін.; Труд в СССР.— М., 1968. — С. 84, 85; М., 1988. — С. 46.

[12] Рабочий класс страны Советов. — Минск, 1980. — С. 240.

[13] Народне господарство України. — К., 1993. — С. 73, 79, 366, 369.